Освіта майбутнього: які революційні зміни потрібні Україні?

Коротко про можливості української освіти.

Одразу зазначу, що все сказане, на мою думку, актуальне за сценарію припинення вогню найближчим часом та початком переговорного процесу щодо умов закінчення війни. За сценарію продовження війни на тривалий час революційні зміни в освіті можуть бути неефективними, бо країна матиме зовсім інші бюджетні пріоритети.

Думаю, не потрібно доводити, що чекає людство в недалекому майбутньому: стрімкий розвиток технологій та робототехніки, панування штучного інтелекту, тотальний блокчейн, квантові комп’ютери, проривні відкриття в науці, перші людські колонії на Місяці та Марсі, а також зміна парадигми у відносинах «людина-машина».

Останнє, до речі, дуже цікаво, адже зовсім скоро людині, а не машині, доведеться доводити свою корисність на тому чи іншому робочому місці. Як кажуть, майбутнє ближче, ніж ми думаємо. Наприклад, за даними Eurostat у 2024 році 13,5% підприємств Євросоюзу використовували в роботі ШІ-технології, причому в Данії, Швеції та Бельгії таких компаній було 25-28%. В Україні, згідно дослідженню Mastercard SME Index 2024, ШІ запровадили 21% підприємців.

Тепер давайте спустимся на рівень української середньої освіти та спитаємо себе: чи готові випускники наших шкіл до майбутнього? Чи мають вони базовий набір знань та навичок, щоб не загубитися у світі, що стрімко розвивається й одного часу не стати «непотрібною людиною»? Скажемо чесно: наша середня школа безнадійно застрягла у кінці ХХ сторіччя попри численні спроби її реформувати. Йдеться не про особистості, а про те, що ми постійно не поспіваємо за шаленим розвитком науки і технологій.

Легко зрозуміти, чому багато хто з учнів середніх шкіл не має мотивації до навчання. На мою думку, справа в тому, що ми примушуємо дітей жити у двох різних світах. Дома через смартфон вони мають простий та зручний доступ до будь-якої інформації, а у школі - їх примушують здобувати і завчати те, що є у відкритому доступі, замість того, щоб навчити, як користуватися численними інформаційними продуктами, створюючи щось нове. Звісно, мова йде про проєктне мислення та навички.

Тут зі мною можуть посперечатися прихильними класичного шкільного навчання, але я спитаю їх: чи має Україна, яка втратила третину століття на політичні чвари та корупцію, проходить криваву та руйнівну війну із сотнями тисяч загиблих та поранених, час щоб «гратися» у класичну освіту та її реформування? Моя відповідь ні – такого часу ми не маємо, адже після закінчення війни вікно можливостей, коли ми матимемо шанс не загубитися у світі розвинених держав, буде вкрай вузьким.

Ми не маємо часу доводити, що близько 50% шкільних предметів є необов’язковими, враховуючи стрімкий розвиток технологій. Ми не маємо часу на дискусії про те, як змінити українську освіту. Поки ми будемо проводити конференції, писати кандидатські та докторські, наші ідеї застаріють і наші діти, а з ними й країна, будуть неконкурентоспроможними. Нарешті, ми не маємо часу на самозаспокоєння по типу «ми теж отримали не саму сучасну освіту, але ж не загубилися по життю».

Така логіка врешті решт не допоможе «українському тигру» стрибнути, а саме це нам потрібно, інакше навіщо український народ зазнав таких жертв?! Майбутнє України будується з цеглинок освіти наших дітей, тому саме вона має зазнати революційних змін. Середньостатистичний випускник української середньої школи має вільно володіти іноземною мовою та мати усі необхідні технологічні та технічні знання та навички, щоб вільно почуватися у сучасному світі. Що для цього потрібно зробити?

Революційно змінити шкільну програму. Наступні предмети мають стати основними у підготовці школярів. Перший - це англійська мова. Завдання максимум – зробити англійську другою державною мовою. Колись саме так зробив Лі Куан Ю в Сингапурі, і сьогодні усі сінгапурці вільно володіють англійською. Це дуже допомагає при залученні іноземних інвестицій, розвитку науки та освіти.

Другий предмет - інформаційні технології, зокрема ШІ. Наші діти мають бути на ти з усіма найсучаснішими технологічними досягненнями. Причому на рівні їх практичного застосування для підготовки різного роду проєктів та здобуття нових знань. Всілякі презентації, створення графічного та відео контенту, музики – все це український школяр має робити із закритими очима. Важливо, щоб учні шкіл розуміли, де проходить межа між людиною та ШІ, щоб максимально ефективно вивільнити свій творчий потенціал.

Третім обов’язковим предметом у середніх школах має стати блокчейн. Світ стрімко рухається в напрямку широкого використання цієї технології. На сьогодні ми вже бачимо її в логістиці, медицині, освіті, науці, у сфері нерухомості, на ринку криптовалют та ін. Діти мають чітко знати, що таке блокчейн, для чого він потрібний, як він змінює світ на краще та в якому напрямку за допомогою технології блокчейну рухається світ. Без цих знань бути успішним у світі майбутнього аж ніяк не вийде.

Четвертий основний шкільний предмет – робототехніка. Невдовзі роботи ходитимуть по вулицях, масово працюватимуть на підприємствах та у сфері обслуговування, люди матимуть їх вдома для приватного використання. Таким чином виникне нова реальність – роботи назавжди прийдуть у повсякденне життя людей, і разом з цим виникне нова етика у відносинах «людина-робот». Діти мають бути готові жити у світі, де роботи існують майже на рівних із людьми. Додайте до цього той науковий факт, що на сьогодні вченим вдалося скопіювати 85% особистості людини, тому поява повністю людиноподібних роботів станеться досить скоро.

Нарешті п’ятим основним предметом в українських школах має стати – космічні технології та освоєння космосу. Для нашого покоління це звучить як щось реальне, але недосяжне. Але для нових поколінь злітати у відпустку чи у відрядження на Місяць або Марс зовсім скоро стане реальністю. Розвиток космічної сфери створить для людей нові робочі місця, тому знання про космос для наших дітей – це не тільки цікаво, а й прагматично. Хто знає, може на якомусь зі шкільних уроків з’явиться наш, «український Маск».

Хтось з вас, прочитавши цей текст, скаже, що все це нереально і фантастика. Але я іншої думки: написавши про майже неможливе в українських реаліях, я вже відчуваю, що занадто низько поставила планку середньої освіти. Цілі мають бути ще більш революційними та амбітними. Впевнена, що тільки за такого підходу наші діти зможуть впевнено почуватися у світі, який щодня стає більш непередбачуваним та важкозрозумілим.