Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
Візьмімо для прикладу дві знакові події цього місяця. 14 березня в Університеті кардинала Стефана Вишинського (Варшава) розпочав роботу симпозіум, присвячений християнським вимірам європейської єдності, зокрема двом її архітекторам ЄС — Роберу Шуману та Альчіде де Гаспері. Захід був ініційований рухом “Europa Christi”. Водночас на 23 березня з ініціативи Комісії єпископатів Європейського Союзу запланована дискусія “Міграція та цілісний людський розвиток”. Зустріч має пройти у Брюсселі.
Тематика обох заходів описує значну частину діапазону, в якому Церква прагне резонувати з викликами, що стоять перед сучасною Європою.
Євросоюз як втілення ідеї об'єднаної Європи мав стати здійсненням ватиканських мрій. І справа навіть не в тому, що біля його витоків стояли політики католицького віросповідання: Конрад Аденауер чи згадані де Гаспері і Шуман.
Європа відходить від універсалізму в ранньомодерну добу. З цього часу Рим неухильно намагався повернути європейські держави до солідарності. Спершу це відбувалося на тлі спротиву османській експансії. Рим був головним натхненником і організатором протидії мусульманській агресії. Дипломатичні зусилля Пап огортали значну частину Європи: від імператорського двору у Мадриді до Запорізької Січі. Отож, пригадуючи розгром турецького флоту у битві при Лепанто (1571) або героїчну оборону Відня (1683), маємо розуміти, що до цих перемог причетні не лише воїни та монархи, але й Папи, які доклали максимум зусиль для їхньої консолідації. Зауважимо, що Рим тоді не просто діяв, виходячи з прагматичних міркувань, але й намагався вибудувати ідеологію лицарства як наднаціонального захисника Західної цивілізації.
З кін. XVIII ст. перед Європою виникає нова небезпека — поширення лібералізму. Рим підтримує об'єднання європейських держав задля спротиву спільному ворогові (наскільки це тоді було можливим).
Отож, з точки зору Ватикану євроінтеграційні процеси другої пол. XX ст. виглядали дуже привабливо. Та в підсумку цих процесів Європа знайшла не солідарність, а поневолення бюрократичним апаратом, що керуються принципами, які неможливо виправдати з християнської точки зору. Такими принципами, зокрема, є: надмірний централізм (який суперечить субсидіарності — одній із головних засад соціальної доктрини Католицької Церкви), гендерна теорія, релятивізм і пов'язана з ним боротьба проти християнської спадщини Європи. Важливо зазначити, що за найбільш неприйнятними з християнської точки зору кроками ЄС зазвичай стоїть Єврокомісія. Європарламент та Єврорада приймають більш зважені рішення.
Папи Іван Павло II та Бенедикт XVI — свідки формування Євросоюзу у його сучасній версії — постійно наголошували, що “об'єднана Європа” має повернутися до своїх духовних витоків. Але все сталося з точністю до навпаки. Можливо, така динаміка розвитку ЄС була неминучою. Проте свою роль зіграв і той факт, що Католицька Церква сама підлаштувала свою риторику під ідеологію лібералізму. Тенденції до цього підлаштування стали надзвичайно сильними після Другого Ватиканського собору. Хоч їхні витоки глибші. Якщо в першій пол. XX ст. Церква в ряді країн була близькою до правих рухів, то після Другої світової війни політичний католицизм звівся до християнської демократії, котра з часом почала дрейфувати вліво.
Апогеєм католицького конформізму став понтифікат Папи Франциска. Найсильніше це проявляється у підтримці міграції неєвропейського населення. Скільки слів не було б сказано про християнське милосердя, це не допоможе приховати правду — те, що відбувається захоплення європейської землі мігрантами, саме мігрантами, а не біженцями.
Християнство не є релігією абстрактних любові і милосердя. Воно враховує реалії земного існування, в т.ч. етнічно-політичне різноманіття людства. Цікаво, що тверезий погляд на проблеми міграції можна знайте ще в “Сумі теології” Томи Аквінського — базовому для латинського християнства богословському тексті. На основі аналізу старозавітньої історії Аквінат говорить про справедливість диференційованого підходу до мігрантів. Питання про допустимість поселення тих чи інших іноплемінників має вирішуватися з урахуванням їхньої етнічної і культурної близькості та специфіки міжнаціональних взаємин. Також Тома пише про те, що справедливо протягом певного часу обмежувати права мігрантів — аж доти, доки вони не інтегруються достатньою мірою. Хоч у деяких випадках іноплемінники можуть отримати право на поселення і повноцінну інтеграцію з огляду на свої заслуги (STh, II-I, q. 105, 3).
На тлі здорового глузду традиційного християнства ставлення Папи Франциска до міграційної проблеми здається безпринципним пристосуванством до “сильних світу цього”. Цікаво, що, підтримуючи мігрантське вторгнення, Франциск стає по один бік із силами, що сповідують відверто антихристиянську ідеологію. Він неодноразово критикував гендерну теорію і пропаганду ЛГБТ (його “скандальні” висловлювання на цю тему є всього лиш плодом маніпуляцій ЗМІ). Але на практиці Франциск солідаризується з ліво-ліберальними силами, ідейна платформа яких включає не лише мультикультуралізм, але й гендерну теорію. Причому зв'язок першого та другого є не механічним. Мультикультуралізм та гендерна теорія мають спільну основу — заперечення реальної людини (зі статтю, етнічною приналежністю, базовою етичною нормативністю і т.д.) в ім'я маніхейської, протиприродної “загальнолюдини”.
Сумбурний характер спроб Ватикану стати співтворцем “об'єднаної Європи” чудово ілюструє минулорічне нагородження Папи Франциска премією імені Карла Великого. Сама ця премія стала насмішкою над ідеєю об'єднаної Європи. Імператор Карл Великий — одним із найбільших будівників Західної цивілізації. Натомість названу на його честь премію було вручено таким специфічним персонажам сучасності як Білл Клінтон, Жан-Клод Юнкер, Хав'єр Солана, Ангела Меркель, Дональд Туск, Мартін Шульц. На місці церковного лідера було б доречно відмовитися від премії, пригадавши псалом “Блажен муж, що за порадою безбожників не ходить, на путь грішників не ступає і на засіданні блюзнірів не сідає”. Одначе Франциск прийняв цю премію і виступив із промовою, у якій перемішав дійсні здобутки та сутнісні риси європейського духу з тим, що руйнувало і продовжує руйнувати Європу (не забувши при цьому закликати до “гостинності” щодо мігрантів).
Сумбурність позиції Ватикану відповідає сумбурному характеру нинішньої “об'єднаної Європи” в цілому. Єдність Європи є безсумнівним ідеалом. Але те, що проектують у Берліні, Парижі та Брюсселі, має з цим ідеалом небагато спільного. Чи вдасться втілити альтернативний, дійсно європейський проект — невідомо. Зате ясно, що, підтримуючи нинішній проект “об'єднаної Європи”, Ватикан насправді долучається до побудови Європи, де не буде місця ні європейцям, ні християнству. Принаймні тому, що вважалося християнством раніше.
20.03.2017 17:09
Католицизм на манівцях об'єднаної Європи
З точки зору Ватикану євроінтеграційні процеси другої половини XX століття виглядали дуже привабливо. Та в підсумку цих процесів Європа знайшла не солідарність, а поневолення бюрократичним апаратом, що керуються принципами, які неможливо виправдати з христ
Попри колосальні здобутки секуляризації, католицизм намагається залишатись важливим політичним фактором у житті Європи і цілого світу. В усякому разі, на своєму вищому інституційному рівні Католицька Церква продовжує тримати руку на пульсі сучасних проблем.Візьмімо для прикладу дві знакові події цього місяця. 14 березня в Університеті кардинала Стефана Вишинського (Варшава) розпочав роботу симпозіум, присвячений християнським вимірам європейської єдності, зокрема двом її архітекторам ЄС — Роберу Шуману та Альчіде де Гаспері. Захід був ініційований рухом “Europa Christi”. Водночас на 23 березня з ініціативи Комісії єпископатів Європейського Союзу запланована дискусія “Міграція та цілісний людський розвиток”. Зустріч має пройти у Брюсселі.
Тематика обох заходів описує значну частину діапазону, в якому Церква прагне резонувати з викликами, що стоять перед сучасною Європою.
Євросоюз як втілення ідеї об'єднаної Європи мав стати здійсненням ватиканських мрій. І справа навіть не в тому, що біля його витоків стояли політики католицького віросповідання: Конрад Аденауер чи згадані де Гаспері і Шуман.
Європа відходить від універсалізму в ранньомодерну добу. З цього часу Рим неухильно намагався повернути європейські держави до солідарності. Спершу це відбувалося на тлі спротиву османській експансії. Рим був головним натхненником і організатором протидії мусульманській агресії. Дипломатичні зусилля Пап огортали значну частину Європи: від імператорського двору у Мадриді до Запорізької Січі. Отож, пригадуючи розгром турецького флоту у битві при Лепанто (1571) або героїчну оборону Відня (1683), маємо розуміти, що до цих перемог причетні не лише воїни та монархи, але й Папи, які доклали максимум зусиль для їхньої консолідації. Зауважимо, що Рим тоді не просто діяв, виходячи з прагматичних міркувань, але й намагався вибудувати ідеологію лицарства як наднаціонального захисника Західної цивілізації.
З кін. XVIII ст. перед Європою виникає нова небезпека — поширення лібералізму. Рим підтримує об'єднання європейських держав задля спротиву спільному ворогові (наскільки це тоді було можливим).
Отож, з точки зору Ватикану євроінтеграційні процеси другої пол. XX ст. виглядали дуже привабливо. Та в підсумку цих процесів Європа знайшла не солідарність, а поневолення бюрократичним апаратом, що керуються принципами, які неможливо виправдати з християнської точки зору. Такими принципами, зокрема, є: надмірний централізм (який суперечить субсидіарності — одній із головних засад соціальної доктрини Католицької Церкви), гендерна теорія, релятивізм і пов'язана з ним боротьба проти християнської спадщини Європи. Важливо зазначити, що за найбільш неприйнятними з християнської точки зору кроками ЄС зазвичай стоїть Єврокомісія. Європарламент та Єврорада приймають більш зважені рішення.
Папи Іван Павло II та Бенедикт XVI — свідки формування Євросоюзу у його сучасній версії — постійно наголошували, що “об'єднана Європа” має повернутися до своїх духовних витоків. Але все сталося з точністю до навпаки. Можливо, така динаміка розвитку ЄС була неминучою. Проте свою роль зіграв і той факт, що Католицька Церква сама підлаштувала свою риторику під ідеологію лібералізму. Тенденції до цього підлаштування стали надзвичайно сильними після Другого Ватиканського собору. Хоч їхні витоки глибші. Якщо в першій пол. XX ст. Церква в ряді країн була близькою до правих рухів, то після Другої світової війни політичний католицизм звівся до християнської демократії, котра з часом почала дрейфувати вліво.
Апогеєм католицького конформізму став понтифікат Папи Франциска. Найсильніше це проявляється у підтримці міграції неєвропейського населення. Скільки слів не було б сказано про християнське милосердя, це не допоможе приховати правду — те, що відбувається захоплення європейської землі мігрантами, саме мігрантами, а не біженцями.
Християнство не є релігією абстрактних любові і милосердя. Воно враховує реалії земного існування, в т.ч. етнічно-політичне різноманіття людства. Цікаво, що тверезий погляд на проблеми міграції можна знайте ще в “Сумі теології” Томи Аквінського — базовому для латинського християнства богословському тексті. На основі аналізу старозавітньої історії Аквінат говорить про справедливість диференційованого підходу до мігрантів. Питання про допустимість поселення тих чи інших іноплемінників має вирішуватися з урахуванням їхньої етнічної і культурної близькості та специфіки міжнаціональних взаємин. Також Тома пише про те, що справедливо протягом певного часу обмежувати права мігрантів — аж доти, доки вони не інтегруються достатньою мірою. Хоч у деяких випадках іноплемінники можуть отримати право на поселення і повноцінну інтеграцію з огляду на свої заслуги (STh, II-I, q. 105, 3).
На тлі здорового глузду традиційного християнства ставлення Папи Франциска до міграційної проблеми здається безпринципним пристосуванством до “сильних світу цього”. Цікаво, що, підтримуючи мігрантське вторгнення, Франциск стає по один бік із силами, що сповідують відверто антихристиянську ідеологію. Він неодноразово критикував гендерну теорію і пропаганду ЛГБТ (його “скандальні” висловлювання на цю тему є всього лиш плодом маніпуляцій ЗМІ). Але на практиці Франциск солідаризується з ліво-ліберальними силами, ідейна платформа яких включає не лише мультикультуралізм, але й гендерну теорію. Причому зв'язок першого та другого є не механічним. Мультикультуралізм та гендерна теорія мають спільну основу — заперечення реальної людини (зі статтю, етнічною приналежністю, базовою етичною нормативністю і т.д.) в ім'я маніхейської, протиприродної “загальнолюдини”.
Сумбурний характер спроб Ватикану стати співтворцем “об'єднаної Європи” чудово ілюструє минулорічне нагородження Папи Франциска премією імені Карла Великого. Сама ця премія стала насмішкою над ідеєю об'єднаної Європи. Імператор Карл Великий — одним із найбільших будівників Західної цивілізації. Натомість названу на його честь премію було вручено таким специфічним персонажам сучасності як Білл Клінтон, Жан-Клод Юнкер, Хав'єр Солана, Ангела Меркель, Дональд Туск, Мартін Шульц. На місці церковного лідера було б доречно відмовитися від премії, пригадавши псалом “Блажен муж, що за порадою безбожників не ходить, на путь грішників не ступає і на засіданні блюзнірів не сідає”. Одначе Франциск прийняв цю премію і виступив із промовою, у якій перемішав дійсні здобутки та сутнісні риси європейського духу з тим, що руйнувало і продовжує руйнувати Європу (не забувши при цьому закликати до “гостинності” щодо мігрантів).
Сумбурність позиції Ватикану відповідає сумбурному характеру нинішньої “об'єднаної Європи” в цілому. Єдність Європи є безсумнівним ідеалом. Але те, що проектують у Берліні, Парижі та Брюсселі, має з цим ідеалом небагато спільного. Чи вдасться втілити альтернативний, дійсно європейський проект — невідомо. Зате ясно, що, підтримуючи нинішній проект “об'єднаної Європи”, Ватикан насправді долучається до побудови Європи, де не буде місця ні європейцям, ні християнству. Принаймні тому, що вважалося християнством раніше.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи
- Українці як антитела світу Олександр Черних 11:58
- Підсумки осені на ринку нерухомості: дефіцит, обережний попит і нові ризики Дан Сальцев вчора о 14:43
- Кожен другий підприємець робить ці помилки. Як масштабуватися і не згоріти Олександр Висоцький вчора о 09:15
- Прозорість як конкурентна перевага в будівництві: не модний тренд, а питання виживання Ангеліна Біндюгіна 12.12.2025 01:33
- Закон ППП: нові фінансові можливості для медицини Ірина Сисоєнко 11.12.2025 17:38
- Як Уряд тихо вимкнув Prozorro, щоб віддати порт Чорноморськ "своїм" на 40 років Георгій Тука 11.12.2025 16:30
- Вигоряння через фінансовий хаос: як цьому запобігти за допомогою здобуття фінансових знань Інна Бєлянська 11.12.2025 16:16
- Як перемогти прокрастинацію: "Закон задоволення" та переговори із власним мозком Олександр Скнар 11.12.2025 11:44
- Бронювання у 2025 році: як бізнесу підтвердити "критичність" і зберегти працівників Андрій Лотиш 11.12.2025 10:41
- Англійська як нова вимога до держслужби: чому без неї вже неможливо працювати Інна Лукайчук 10.12.2025 18:26
- Саботаж мобілізації ув’язнених – злочин проти національної безпеки Микола Ореховський 09.12.2025 20:36
- Західний регіон у глобальному контексті: можливості та виклики Мар'яна Луцишин 09.12.2025 16:46
- Спонсорство громадських організацій: як залучати пряме фінансування від бізнесу Олександра Смілянець 09.12.2025 14:23
- Майбутнє клієнтського досвіду: передбачуване, персоналізоване та проактивне Станіслав Нянько 09.12.2025 11:44
- Списки справ vs тайм-блокінг: коли що працює і як уникнути хаосу Олександр Скнар 09.12.2025 09:37
Топ за тиждень
- Як Уряд тихо вимкнув Prozorro, щоб віддати порт Чорноморськ "своїм" на 40 років 3029
- Вигоряння через фінансовий хаос: як цьому запобігти за допомогою здобуття фінансових знань 423
- "16 днів проти насильства": як війна змінила не тільки життя, а й масштаби насильства 179
- Саботаж мобілізації ув’язнених – злочин проти національної безпеки 137
- Бронювання у 2025 році: як бізнесу підтвердити "критичність" і зберегти працівників 123
Популярне
-
"Цей сон, цей сон". Чому молодь в захваті від Степана Гіги та Іво Бобула
43862
-
Чому Україні не дають кредит під російські активи – простими словами
Думка 12133
-
Як обрати магній: чому одні форми діють, а інші – "гроші на вітер". Пояснює нутриціологиня
Життя 10540
-
Три країни підтримали Бельгію щодо "репараційного кредиту" Україні: не коштом активів РФ
Фінанси 8391
-
До водойм у чотирьох регіонах вселили понад 140 000 рибин
Бізнес 1846
Контакти
E-mail: [email protected]
