9 травня як національний комплекс

І це неймовірно давить на тих українців і росіян, які першими говорять про "дєди воєвалі". І вся ця ненависть і заздрість веде людей на паради, змушує надягати георгіївські стрічки і брати до рук портрети загиблих. Бо так вони відчувають свою важливість.

Однак цікаво, ким би обрали бути ці люди: німцем із Мюнхена, в якого дід воював в СС, і в якого є непоганий автомобіль, пристойна квартира і 4000 євро зарплати, чи росіянином, в якого автомобіль "лада-калина" і зарплата 400 євро? Тільки чесно.

Тому 9 травня - це ніяка не пам'ять про загиблих. Бо пам'ять - це кладовище і тиша. Пам'ять - це запалити свічку на вікні, згадавши Голодомор. А паради з піснями - це зовсім не заради пам'яті. Це заради відчуття власної важливості. І це від злоби і власної безпорадності.

Зрештою, хіба часто переможці кричать про свою перемогу? Та ні. Тому що їх статус говорить краще за їх слова. Успішність держав тут і зараз - це краще свідчення справжньої перемоги. А не паради і стрічки.

А коли людям немає що сказати про теперішнє, не кажучи вже про майбутнє, то вони завжди згадують про минуле. Тому що там вони були великим народом, який переміг фашистського монстра. А тут і зараз вони по великому рахунку ніхто.

І цей комплекс 9 травня існуватиме до того часу, поки буде ненависть до переможених. І вже не залишиться живим жодного ветерана Другої світової, а паради все одно ходитимуть. Бо тільки вони дають таке солодке відчуття перемоги і власної значущості, якого так не вистачає в реальному і бідному сьогоденні.