Виконання кредитних договорів: огляд судової практики ВС
Ефективний судовий захист прав і охоронюваних законом інтересів учасників кредитних правовідносин був і залишається одним з найважливіших факторів підтримання стабільності економіки країни в цілому
Протягом останніх років погіршилася ліквідність у банківському секторі, суттєво зменшилися прибутки підприємств та доходи населення, що в підсумку призвело до значного зростання кількості судових спорів щодо виконання кредитних договорів та договорів банківського вкладу.
Тому ефективний судовий захист прав і охоронюваних законом інтересів учасників кредитних правовідносин був і залишається одним з найважливіших факторів підтримання стабільності економіки країни в цілому.
Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.02.2018 у справі №913/757/16
Боржник, якого звільнено від відповідальності за порушення зобов'язання на підставі положень статті 617 Цивільного кодексу України та статті 218 Господарського кодексу України, не звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом
Банк в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку звернулось до господарського суду з позовом про стягнення з Товариства заборгованості за кредитним договором.
Рішенням Господарського суду Луганської області від 16.08.2016, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 12.09.2017, позов задоволено повністю.
Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.
Відповідно до положень статей 526, 530, 1046, 1054 Цивільного кодексу України на підставі кредитного договору у позичальника виникає обов'язок з повернення наданих йому банком грошових коштів (кредиту) та сплати процентів у встановлені договором строки (терміни).
Статті 617 Цивільного кодексу України та 218 Господарського кодексу України передбачають звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо воно сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Закон України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" (у редакції, чинній на момент прийняття рішення судом першої інстанції) у статті 2 також забороняє нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості за кредитними зобов'язаннями, зокрема, юридичним особам, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція.
Однак предметом спору в даній справі не є стягнення пені, штрафів чи застосування до відповідача інших заходів відповідальності. Суд звертає увагу, що предметом даного спору є примусове виконання відповідачем в натурі своїх зобов'язань за Кредитним договором, що не є відповідальністю за порушення зобов'язання в розумінні положень статті 622 Цивільного кодексу України та статей 216, 217 Господарського кодексу України.
Отже, примусове виконання відповідачем в натурі своїх зобов'язань за договором не є відповідальністю за порушення зобов'язання в розумінні положень статті 622 Цивільного кодексу України та статей 216, 217 Господарського кодексу України. Відтак боржник, якого звільнено від відповідальності за порушення зобов'язання на підставі положень статті 617 Цивільного кодексу України та статті 218 Господарського кодексу України, не звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.02.2018 у справі №916/4737/14
Проведення зарахування зустрічних однорідних вимог з погашення заборгованості кредитора банку перед банком безпосередньо під час ліквідаційної процедури такого банку є можливим лише за наявності умов, визначених частиною 2 пункту 8 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"
Банк звернувся до Товариства з позовом про стягнення боргу за неповернення коштів по кредитному договору в сумі 37913,16 дол. США.
Товариство подало до суду зустрічний позов (з урахуванням заяви про уточнення зустрічних позовних вимог) до Банку про зобов'язання здійснити погашення заборгованості Товариства перед Банком за кредитним договором за рахунок предмета застави – коштів фізичної особи, що розміщені на вкладному (депозитному) рахунку в Банку.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 14 березня 2017 у справі №916/4737/14, яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 21 вересня 2017, первісні позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з Товариства на користь Банку 1629,54 дол. США (що еквівалентно 24989,99 грн.) заборгованість за процентами за користування кредитом, 4174, 69 грн. - пені за несвоєчасне виконання зобов'язань з повернення кредитних коштів та процентів за користування ними, а також 24105,31 грн. судового збору; зустрічну позовну заяву задоволено частково, зобов'язано Банк здійснити погашення заборгованості Товариства перед Банком за кредитним договором - тіло кредиту 35000 дол. США та 64,75 дол. США - процентів за користування кредитом, шляхом перерахування вказаних сум з депозитного (вкладеного) рахунку фізичної особи у Банку, права вимоги яких належить Товариству на підставі договору уступки права вимоги на рахунок Банку; в решті зустрічних позовних вимог відмовлено.
Скасовуючи судові рішення та приймаючи нове про задоволення первісного позову та відмову в задоволенні зустрічної позовної заяви колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила наступне.
Проведення зарахування зустрічних однорідних вимог з погашення заборгованості кредитора банку перед таким банком безпосередньо під час ліквідаційної процедури такого банку є можливим лише за наявності умов, визначених частиною 2 пункту 8 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції від 12.08.2015), зокрема, якщо кошти перебували на поточних та/або депозитних рахунках такого боржника на дату початку процедури виведення Фондом банку з ринку та договірне списання з цих рахунків передбачено умовами договорів, укладених між боржником і банком. Проте, у спорі, що розглядається, кошти, за рахунок, яких Товариство просило здійснити зарахування зустрічних вимог, станом на 16.06.2014 (дата початку ліквідації Банку) перебували на депозитному рахунку, що належав саме громадянину Болгарії - фізичній особі (банківський вклад), а не Товариству.
Відтак, висновки судів попередніх інстанцій щодо можливості зарахування зустрічних однорідних вимог, на підставі частини 2 пункту 8 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції від 12.08.2015) є помилковими та такими, що суперечать вимогам чинного законодавства та фактичним обставинам справи.
Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.02.2018 у справі №910/7828/17
Виключення кредитною установою із своєї назви слова "банк" та з видів своєї діяльності "банківська діяльність" без дотримання процедури передбаченої статтями 2, 16, 26, 28, 46, 78 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не дає підстави вважати її правонаступником кредитної установи (банку)
Публічне акціонерне товариство звернулось в Господарський суд міста Києва з позовом до приватного акціонерного товариства про стягнення заборгованості за кредитом, заборгованості за несплаченими процентами за користування кредитом, заборгованості по пені за прострочення повернення кредиту та заборгованості по пені за прострочення сплати процентів.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.07.2017 позов публічного акціонерного товариства задоволено частково. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства заборгованість за кредитом, заборгованість за процентами, пеню за кредитом, пеню за процентами. В іншій частині позову відмовлено.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.11.2017 апеляційні скарги Приватного акціонерного товариства задоволено. Рішення Господарського суду міста Києва від 26.07.2017 у справі № 910/7828/17 скасовано. В задоволенні позову відмовлено.
Залишаючи без змін постанову господарського суду апеляційної інстанції у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.
Рішенням загальних зборів акціонерів ПАТ змінено назву, про що було внесено відповідні відомості до відповідного державного реєстру. Цим же рішенням було змінено й види діяльності товариства, зокрема, виключено такий вид діяльності, як діяльність комерційних банків, інші види грошового посередництва та визначено основним видом діяльності надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.
Окрім цього, рішенням позачергових загальних зборів акціонерів ПАТ, оформленим протоколом, змінено найменування товариства як юридичної особи, затверджено статут в новій редакції.
Згідно статті 90 Цивільного кодексу України юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності.
Згідно статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» злиття, приєднання, виділення, поділ банку, перетворення його організаційно-правової форми, наслідком яких є передача, прийняття його майна, коштів, прав та обов'язків правонаступникам, - є реорганізацією банку.
При цьому як реорганізація так і ліквідація банку передбачає погодження цих процедур НБУ (статті 28, 78 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Водночас з огляду на зміст визначення терміну «реорганізація банку», що наводиться в зазначеному спеціальному Законі, тільки заходи з реорганізації передбачають правонаступництво. При ліквідації банківської установи, правонаступництво згідно Закону України «Про банки і банківську діяльність», - відсутнє.
Окрім цього згідно частин 1-2 статті 26 Закону України «Про банки і банківську діяльність» реорганізація може здійснюватися шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення. Вказаний перелік є вичерпним. При цьому у разі реорганізації банку шляхом перетворення до таких правовідносин не застосовуються норми законодавства щодо припинення юридичної особи.
Статтею 46 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачений обов'язок Правління банку протягом трьох робочих днів інформувати НБУ про наступні свої дії: звільнення керівника (керівників) банку та про кандидатуру на призначення на цю посаду; зміну юридичної адреси і місцезнаходження банку та його відокремлених підрозділів; припинення банківської діяльності.
Згідно абзацу 3 статті 16 Закону України «Про банки і банківську діяльність», зміни до статуту банку підлягають державній реєстрації відповідно до законодавства з питань державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. Банк подає документи для проведення державної реєстрації змін до статуту банку після їх погодження НБУ. Національний банк України приймає рішення про погодження змін до статуту банку або про відмову в їх погодженні не пізніше місячного строку з дня подання повного пакета документів.
Відповідно до положень статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк має право надавати банківські та інші фінансові послуги (крім послуг у сфері страхування), а також здійснювати іншу діяльність, визначену у цій статті. Банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг.
Банківська ліцензія - документ, який видається Національним банком України у порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність.
Отже, виключення кредитною установою із своєї назви слова "банк" та з видів своєї діяльності "банківська діяльність" без дотримання процедури передбаченої статтями 2, 16, 26, 28, 46, 78 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не дає підстави вважати її правонаступником кредитної установи (банку).
Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.02.2018 у справі №910/7828/17
Направлення судових наказів до ліквідатора не тягне за собою автоматичне включення до реєстру вимог кредиторів
Фізична особа-підприємець, звернувшись в суд з позовом до Банку, просила визнати неправомірними дії (бездіяльність) Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Банку щодо не включення до реєстру акцептованих вимог кредиторів; зобов’язати Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Банку внести зміни до реєстру акцептованих вимог кредиторів шляхом включення вимог фізичної особи-підприємця відповідно до рішення Господарського суду міста Києва від 08.07.2015 у справі № 910/10412/15 та подати внесені до реєстру акцептованих вимог кредиторів зміни на затвердження до виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.07.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.11.2017, у задоволенні позову відмовлено повністю.
Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.
Відповідно до частини першої статті 49 Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” Фонд припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними, крім вимог вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами.
Таким чином, після запровадження у банку тимчасової адміністрації (з метою виведення цього банку з ринку) та переходу до процедури ліквідації банку, задоволення вимог кредиторів відбувається в особливому, передбаченому зазначеним спеціальним законом, порядку з дотриманням принципів черговості, передбаченої статтею 52 Закону та виходячи з того, що найвищий пріоритет мають зобов'язання банку за вкладами фізичних осіб, гарантованими Фондом.
Відповідно до п. 8 ст. 49 Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” , вимоги, не включені до реєстру акцептованих вимог кредиторів, задоволенню в ліквідаційній процедурі не підлягають і вважаються погашеними.
Направлення судових наказів до ліквідатора не тягне за собою автоматичне включення до реєстру вимог кредиторів, оскільки за приписами ст.ст.45, 49 Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” обов'язок щодо звернення до Фонду з заявою про затвердження вимог кредиторів покладено саме на кредиторів, тобто в даному випадку на позивача.
Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.02.2018 у справі № 910/14424/17
Перехід до поручителя прав кредитора у зобов'язанні після виконання ним обов'язку боржника відбувається в силу прямої вказівки закону та будь-яких інших дій для переходу такого права вчиняти не потрібно
Товариство звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Банку і ТОВ про визнання права позивача вимагати від ТОВ сплати боргу за кредитними договорами, визнання відсутнім у банка права вимагати від ТОВ сплати суми боргу за кредитними договорами.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду підтримав позицію місцевого та апеляційного суду про відмову у задоволені позову з огляду на наступне.
Судові рішення мотивовані тим, що позивачем належними та допустимими доказами в розумінні статей 33, 34 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017), не доведено порушення або невизнання відповідачами його прав або охоронюваних законом інтересів.
Банк не заперечував факт укладення Договору поруки, отримання коштів від позивача, зарахування вказаних коштів у рахунок погашення заборгованості з повернення кредиту та сплати відсотків та не подано доказів повернення цих коштів як помилково перерахованих у зв'язку з відсутністю укладеного з ним Договору поруки.
Крім того, невиконання боржником вимоги кредитора про сплату заборгованості не є беззаперечним доказом невизнання чи оспорювання боржником існування у кредитора відповідного права вимоги; перехід до поручителя прав кредитора у зобов'язанні після виконання ним обов'язку боржника відбувається в силу прямої вказівки закону та будь-яких інших дій для переходу такого права вчиняти не потрібно.
Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.02.2018 у справі №910/11471/17
Банк має право вимагати розірвання договору банківського рахунка у випадках, передбачених законодавством, що регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення
Публічне акціонерне товариство звернулося до Господарського суду м. Києва з позовом до Банку про визнання недійсною, відповідно до відповідно до статті 651 Цивільного кодексу України, односторонньої відмови від договору банківського рахунку та обслуговування продуктів клієнта системою "StarAccess" та спонукання до виконання зобов'язань за вказаним договором, здійснюючи операції з розрахунково-касового обслуговування за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов цього договору та вимог законодавства, забезпечуючи обмін технологічною та іншою інформацією між сторонами в силу положень частини 2 статті 1067 ЦК.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 26.09.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.11.2017, у задоволенні позову відмовлено.
Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.
Приписами статті 64 Закону України “Про банки і банківську діяльність" на банки покладено обов'язок проводити ідентифікацію та верифікацію клієнтів відповідно до вимог законодавства України.
При цьому частиною 5 цієї статті Банку надано право відмовитися від встановлення (підтримання) договірних відносин (у тому числі шляхом розірвання договірних відносин) чи проведення фінансової операції у разі встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику.
Згідно з частиною 2 статті 11 Закону №1702-VII оцінювання ризиків клієнтів суб'єктом первинного фінансового моніторингу здійснюється за відповідними критеріями, зокрема за типом клієнта, географічним розташуванням держави реєстрації клієнта або установи, через яку він здійснює передачу (отримання) активів, і видом товарів, послуг, які клієнт отримує від суб'єкта первинного фінансового моніторингу. Суб’єкт первинного фінансового моніторингу зобов’язаний також здійснювати переоцінку ризиків клієнтів, з якими встановлені ділові відносини, а також в інших випадках, встановлених законодавством, не рідше ніж один раз на рік з метою її підтримання в актуальному стані та документувати результати оцінки чи переоцінки ризиків.
У квітні 2017 Банком було проведено переоцінку ризиків позивача (повторну ідентифікацію), за результатами якої прийнято рішення про припинення ділових відносин з Публічним акціонерним товариством, про що останнього повідомлено листом з посиланням на статтю 10 Закону №1702-VII. Причиною відмови зазначено: 1) виникнення підозри щодо ненадання Банку інформації щодо реального бенефіціарного власника юридичної особи; 2) репутація клієнта оцінена як “Негативна”.
Відповідно до частини 2 статті 10 вказаного Закону суб’єкт первинного фінансового моніторингу (до яких зокрема відносяться банки) має право відмовитися від встановлення (підтримання) ділових відносин (у тому числі шляхом розірвання ділових відносин) або проведення фінансової операції у разі ненадання клієнтом необхідних для вивчення клієнтів документів чи відомостей або встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику.
На виконання Положення про здійснення банками фінансового моніторингу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 26.06.2015 № 417 та наказу Міністерства фінансів України № 584 від 08.07.2017 "Про затвердження Критеріїв ризику легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення" Банк затвердив Програму управління комплаєнс-ризиком фінансового моніторингу, відповідно до пункту 4.9 якої неприйнятно високий ризик встановлюється клієнту, зокрема, при наявності обґрунтованих підстав вважати, що діяльність даного клієнта несе ризик легалізації кримінальних доходів/фінансування тероризму та/або загрожує репутації банку за рішенням Комітету Затвердження Клієнтів.
Вказані внутрішні документи Банку з питань фінансового моніторингу є документами з обмеженим доступом. Тобто, Банк не ознайомлює клієнтів із внутрішніми документами, у даному випадку критеріями ризику, з метою уникнення легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення.
Частинами 1 та 3 статті 651 ЦК передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 1075 ЦК банк має право вимагати розірвання договору банківського рахунка у випадках, передбачених законодавством, що регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення.
Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.03.2018 у справі №910/14023/17
Частина 1 статті 556 ЦК України не передбачає зобов'язання кредитора передати поручителю саме оригінали кредитного договору та договорів, які засвідчують обов'язок боржника виконати свої зобов'язання перед поручителем.
Товариство з обмеженою відповідальністю звернулося до господарського суду з позовом до Банку про зобов'язання вчинити дії, а саме - передати позивачеві оригінали кредитного договору та договорів забезпечення, які засвідчують обов'язок боржника виконати свої зобов'язання перед поручителем.
Рішенням господарського суду першої інстанції, залишеним без змін постановою господарського суду апеляційної інстанції, у задоволенні позову відмовлено.
Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.
Судові рішення мотивовано тим, що позивачем не доведено наявності правових підстав виникнення у Банку обов'язку передати ТОВ оригінали кредитного договору та договорів забезпечення.
Згідно з частинами 1, 2 статті 556 ЦК України після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.
Відповідно до положень статті 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
З огляду на викладене, згідно з укладеним між сторонами договором у випадку виконання поручителем обов'язку боржника за кредитним договором поручителю має бути передано саме належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов'язки боржника за кредитним договором, а не їх оригінали.
Правовий аналіз частини 1 статті 556 ЦК України дає підстави для висновку про виникнення у кредитора обов'язку передати поручителю документи, які підтверджують обов'язок божника, після виконання ним зобов'язання боржника, забезпеченого порукою.
Отже, ні положеннями частини 1 статті 556 ЦК України, ні умовами укладеного між сторонами договору не передбачено зобов'язання кредитора передати поручителю саме оригінали кредитного договору та договорів, які засвідчують обов'язок боржника виконати свої зобов'язання перед поручителем.
За таких обставин, відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що позивачем не наведено посилань на жоден акт чинного законодавства України, з якого би безпосередньо виникав обов'язок відповідача виконати дії, про зобов'язання вчинити які просить позивач, а також не доведено наявності будь-яких інших підстав виникнення у відповідача обов'язку передати позивачеві оригінали відповідних документів, тому і посилання позивача у касаційній скарзі на неправомірну відмову відповідача надати йому оригінали правочинів, є безпідставними.
(аналогічний висновок міститься у постановах КГС ВС від 22.02.2018 у справах №№ 910/14107/17, 910/14108/17, від 27.02.2018 у справі №910/14109/17, від 04.04.2018 у справі №910/14024/17)
Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.03.2018 у справі №910/7629/17
Під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку
Товариство звернувшись в суд з позовом, просило зобов'язати Банк виконати розпорядження про перерахування на загальну суму 6 729 860,04 грн.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 06.06.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.09.2017, у позові відмовлено.
Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.
За змістом пункту 1 частини п'ятої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку.
Статтею 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначено, що кредитор банку – юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов'язань.
Отже між сторонами склалися зобов'язальні правовідносини на підставі договору банківського рахунка, які носять майново-грошовий характер, а відтак, у даному випадку позивач виступає кредитором за майновою вимогою з розпорядження належними йому коштами.
Поряд з цим, Верховний Суд зазначає, що суди попередніх інстанцій правильно зазначили про наявність у позивача права захистити свої законні майнові права у порядку передбаченому Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Оскільки позивач звернувся до відповідача з вимогою здійснити переказ грошових коштів за договором банківського рахунка, а у банк було запроваджено тимчасову адміністрації, то виконання зазначеної операції банком обмежувалося положеннями пункту 1 частини 5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" в редакції, чинній на час виникнення спору.
Посилання позивача на усталену практику Європейського суду з прав людини щодо втручання в право особи на мирне володіння його майном, також не може стати підставою для скасування рішення та постанови у справі, оскільки вказаних висновків не спростовує, такі посилання зроблені позивачем без урахування того, що Конвенція про захист прав та основоположних свобод застосовується до правовідносин з обов'язковим урахуванням національного законодавства і саме нормами Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" законодавець урегулював правовідносини, що склались між сторонами спору.
Так Європейський суд з прав людини у своїй практиці вказував, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах "Хендісайд проти Сполученого Королівства" від 7 грудня 1976 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року).
Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.
Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.03.2018 у справі №910/10154/17
Кошти, які списані міжнародною платіжною системою з еквайра у зв'язку з проведенням торговцем операції, яка в подальшому за Правилами такої міжнародної платіжної системи визнані шахрайськими, повинні бути відшкодовані еквайру саме торговцем.
Фізична особа - підприємець звернулася до суду з позовом про стягнення з Банку збитків в розмірі 85 444,00 грн, які полягали у понесених нею витратах внаслідок неналежного проведення відповідачем процедури авторизації платіжних карт в межах виконання укладеного між сторонами договору еквайрингу.
Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою господарського суду апеляційної інстанції, у задоволені позову відмовлено.
Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.
Відповідно до ст. 37 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", для встановлення правомірності переказу еквайр, за результатами моніторингу або в разі опротестування переказу держателем, емітентом або платіжною організацією платіжної системи, має право призупинити завершення переказу на час, передбачений правилами відповідної платіжної системи, але не більше ніж на дев'яносто календарних днів. Аналогічні норми містяться і в п. 3 глави X Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженим Постановою Правління Національного банку України від 05.11.2014 №705.
Сторони в договорі еквайрингу узгодили, що торговець доручає еквайру затримати переказ коштів на користь торговця в зв'язку з підозрою на здійснення шахрайських трансакцій з використанням банківської платіжної карти на час проведення розслідування по таких операціях, але на термін не більше 180 (сто вісімдесят) діб, а також те, що відповідно до Правил платіжних систем та/або у зв'язку з виконанням цього договору, з торговця можуть бути стягнуті кошти в сумах здійснених між торговцем та держателями операцій з використанням платіжних карток, у тому числі шахрайських операцій, недійсних операцій та кредитових операцій. Зазначені кошти списуються платіжними системами з еквайра та повинні бути відшкодовані еквайру торговцем та/або стягуються з торговця безпосередньо еквайром на користь держателів платіжних карток - клієнтів еквайра (без участі платіжних систем). Торговець зобов'язується сплатити/відшкодувати на користь еквайра суми коштів за зазначеними операціями, а також сплатити всі витрати еквайра, пов'язані із здійсненням відповідних платежів.
Отже, Банк правомірно здійснив затримання покриття (зупинення переказу коштів) на рахунок торговця (позивача) на час проведення розслідування відповідно до Правил міжнародної платіжної системи по таких операціях та невідкладно повідомив про це позивача. Кошти в сумі 96 183,76 грн, які списані міжнародною платіжною системою "Master Card" з еквайра у зв'язку з проведенням торговцем операції, яка в подальшому за Правилами такої міжнародної платіжної системи визнані шахрайськими, повинні бути відшкодовані еквайру саме торговцем.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права має право на їх відшкодування. Тобто, для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків потрібна наявність всіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.
Позивачем не доведено факт протиправної поведінки банку та її шкідливий результат; у зв'язку з відсутністю ознак протиправної поведінки у діях банку, відсутній і причинний зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяними збитками; не доведено вини банку у заподіянні збитків.
Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.03.2018 у справі №910/3226/15
Задоволення вимог окремого кредитора-юридичної особи, заявлених поза межами ліквідаційної процедури банку, у тому числі на підставі судового рішення, не допускається.
Приватне акціонерне товариство звернулося з позовом до Банку про зобов'язання перерахувати належні позивачу грошові кошти в сумі 381 760,56 грн.
Позов мотивований порушенням відповідачем приписів статті 1066 Цивільного кодексу України, пункту 5 частини 6 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та протиправно позбавлено позивача права власності на належні йому грошові кошти.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 26 квітня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26 червня 2017 року, в позові відмовлено повністю.
Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.
Пунктом 16 статті 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" визначено, що тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом гарантування вкладів фізичних осіб стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом, а відповідно до п. 6 ст. 2 цього Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.
Відповідно до пункту 3 частини 2, частини 3 статті 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з дня початку процедури ліквідації банку строк виконання всіх грошових зобов'язань банку вважається таким, що настав. Під час здійснення ліквідації у банку не виникає жодних додаткових зобов'язань (у тому числі зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), крім витрат, безпосередньо пов'язаних із здійсненням ліквідаційної процедури.
Процедура заявлення вимог кредиторів до банку, що ліквідується, передбачена частиною 1 статті 49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", згідно з якою Фонд гарантування вкладів фізичних осіб припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними, крім вимог вкладників у межах гарантованої Фондом гарантування вкладів фізичних осіб суми відшкодування за вкладами.
Під час ліквідації банку уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не має права здійснювати задоволення вимог кредиторів до затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів, за виключенням погашення за погодженням з виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб вимог за правочинами, що забезпечують проведення ліквідаційної процедури. Кошти, одержані в результаті ліквідації та реалізації майна банку, спрямовуються уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на задоволення вимог кредиторів у черговості передбаченій статтею 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Отже, відкликання Національним банком України на момент вирішення спору банківської ліцензії відповідача та ініціювання процедури його ліквідації як юридичної особи, зумовило для позивача настання відповідних правових наслідків, зокрема, виникнення спеціальної процедури пред'явлення майнових вимог до банку та їх задоволення в порядку та черговості, передбаченої Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". При цьому задоволення вимог окремого кредитора-юридичної особи, заявлених поза межами ліквідаційної процедури банку, у тому числі на підставі судового рішення, не допускається, оскільки в такому випадку активи з банку виводяться, а заборгованість третіх осіб перед банком збільшується, що порушує принцип пріоритетності зобов'язань неплатоспроможного банку за вкладами фізичних осіб, гарантованими Фондом гарантування вкладів фізичних осіб.
(аналогічний висновок міститься у постанові КГС ВС від 20.03.2018 у справі № 910/3226/17)
Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №910/14672/16
Обмеження зарахування зустрічних вимог, в тому числі шляхом договірного списання, не поширюються на зобов’язання банку щодо зарахування зустрічних однорідних вимог у разі, якщо боржник банку одночасно є кредитором цього банку і грошові кошти спрямовуються на погашення зобов’язань за кредитом цього боржника перед цим банком за кредитними договорами
Товариство з обмеженою відповідальністю звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Банку в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію, в якій, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просило визнати припиненими його зобов’язання зі сплати заборгованості за кредитним договором та, відповідно, зобов’язання відповідача по сплаті на користь позивача боргу за договором про відкриття та обслуговування банківського рахунку на підставі заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.07.2017 у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.10.2017 рішення Господарського суду міста Києва від 17.07.2017 скасовано. Прийнято нове рішення, яким позов задоволено у повному обсязі.
Залишаючи без змін постанову господарського суду апеляційної інстанції у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.
Згідно з ст.ст. 202, 203 ГК України зобов’язання припиняється, зокрема зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони. До відносин щодо припинення господарських зобов’язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 601 ЦК України зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.
За змістом ч. 1 ст. 601 ЦК України, вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають відповідати таким умовам: 1) бути зустрічними (кредитор за одним зобов’язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов’язанням є кредитором за другим); 2) бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, у зв’язку з чим зарахування як спосіб припинення зазвичай застосовується до зобов’язань по передачі родових речей, зокрема, грошей). Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо); 3) строк виконання таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги.
Як встановлено господарськими судами, за кредитним договором відповідач є кредитором, а позивач - боржником, і навпаки, за договором банківського рахунку відповідач є боржником, а позивач - кредитором. Наведене свідчить про те, що вимоги, які виникли між сторонами на підставі таких договорів, є зустрічними.
Зобов’язання, які виникли між сторонами на підставі кредитного договору та договору банківського рахунку, є грошовими, а відтак – однорідними.
В процесі судового розгляду було встановлено, що постановою Правління Національного банку України від 10.02.2016 №68/БТ було відкликано банківську ліцензію та розпочато процедуру ліквідації відповідача, в зв’язку з чим виконавчою дирекцією Фонду було прийнято рішення від 10.02.2016 №314 про початок здійснення процедури ліквідації банку та призначення уповноваженої особи фонду на його ліквідацію з 11.02.2016.
Отже, на час звернення позивача із заявами про зарахування зустрічних однорідних вимог (22.03.2016, 19.07.2016, 07.10.2016) відповідач перебував у стані ліквідації.
Згідно з п. 8 ч. 2 ст. 46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції, чинній на час подання заяв про зарахування) заборонено зарахування зустрічних вимог, в тому числі шляхом договірного списання. Проте ці обмеження не поширюються на зобов’язання банку щодо зарахування зустрічних однорідних вимог у разі, якщо боржник банку одночасно є кредитором цього банку і грошові кошти спрямовуються на погашення зобов’язань за кредитом цього боржника перед цим банком за кредитними договорами, виключно з урахуванням того, що:
- за кредитним договором не було здійснено заміни застави, а саме не відбувалося зміни будь-якого з предметів застави на предмет застави, яким виступають майнові права на отримання коштів боржника, які розміщені на відповідних рахунках у неплатоспроможному банку, протягом одного року, що передує даті початку процедури виведення Фондом банку з ринку;
- кошти перебували на поточних та/або депозитних рахунках такого боржника на дату початку процедури виведення Фондом банку з ринку та договірне списання з цих рахунків передбачено умовами договорів, укладених між боржником і банком.
Таким чином, законодавець визначив, що в наведеному випадку Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не є перешкодою для зарахування коштів, що знаходились на рахунках позичальника в рахунок оплати його зобов’язань за кредитом.
Отже, враховуючи, що позивач є одночасно боржником відповідача за кредитним договором та кредитором за договором банківського рахунку. Умовами кредитного договору передбачено договірне списання коштів з рахунків позивача. Строк виконання зобов’язань, зарахування за якими просить здійснити позивач, вже настав.
Таким чином, у цьому випадку у банку не було обмежень на договірне списання коштів з розрахункових рахунків позивача на погашення заборгованості за кредитним договором у вигляді саме зарахування зустрічних однорідних вимог (а не проведення інших операцій з цими грошовими коштами).
Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 916/1475/17
Зобов'язання з кредитного договору передбачає єдиний обов'язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом.
Банк в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Банка звернувся до суду з позовом про стягнення з Товариства заборгованості за кредитним договором в сумі 106666,00 грн. та про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 04.09.2017, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 18.10.2017, позов задоволено частково.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду підтримав позицію місцевого та апеляційного суду про часткове задоволення позову з огляду на таке.
Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно із ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Зі змісту наведених норм випливає висновок, що зобов'язання з кредитного договору передбачає єдиний обов'язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом.
При цьому однією з істотних умов укладення кредитного договору, яка повинна бути узгоджена в договорі, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит.
Оскільки заборгованість Товариства за кредитним договором була сплачена, а неоплаченими залишились відсотки за користування кредитом, заборгованість за якими відноситься до загальної заборгованості за кредитним договором, суди прийшли до правильного висновку про наявність підстав для стягнення з Товариства заборгованості.
Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.03.2018 у справі №910/9651/17
Чинним законодавством передбачено можливість при здійсненні розрахунково-касового обслуговування клієнта, здійснювати списання іншої заборгованості, яка може виникнути у клієнта перед банком
Фізична особа-підприємець, звернувшись в суд з позовом, просила стягнути з Банку суму безпідставно стягнутих грошових коштів.
В обґрунтування позовних вимог, позивач посилався на безпідставність списання банком з рахунку позивача - Фізичної особи-підприємця, грошових коштів в рахунок погашення заборгованості фізичної особи за кредитним договором, оскільки жодних розпоряджень на списання зазначених коштів з рахунку позивач не надавав, Загальних умов надання банківських послуг – відкриття та ведення поточних рахунків фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності з умовами про договірне списання не підписував.
Рішенням Господарського суду міста Києва 31.08.2017 позовні вимоги задоволено частково. Присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача суму безпідставно стягнутих грошових коштів.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.12.2017, вказане рішення скасовано, прийнято нове рішення про відмову у позові.
Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.
Частиною 1 статті 1067 Цивільного кодексу України передбачено, що договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами.
Статтею 1071 Цивільного кодексу України передбачено, що банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом, договором між банком і клієнтом або умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку.
У пункті 1.38 статті 1 Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” №2346-III від 05.04.2001 визначено, що списання договірне - списання банком з рахунка клієнта коштів без подання клієнтом платіжного доручення, що здійснюється банком у порядку, передбаченому в договорі, укладеному між ним і клієнтом.
Згідно із пунктом 1.32 статті 1 Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” платником визначається особа, з рахунка якої ініціюється переказ коштів або яка ініціює переказ шляхом подання/формування документа на переказ готівки разом із відповідною сумою коштів; неналежний платник - особа, з рахунка якої помилково або неправомірно переказана сума коштів.
Стаття 26.1. цього Закону визначає, що платник при укладенні договорів із банком має право передбачити договірне списання грошей із своїх рахунків на користь банку платника та/або третіх осіб. Умови договору на договірне списання повинні передбачати обсяг інформації, достатній для належного виконання такого списання банком, що обслуговує платника (обставини, за яких банк має здійснити (здійснювати) договірне списання; найменування отримувача та банку отримувача; реквізити рахунка, з якого має здійснюватися договірне списання; реквізити договору між платником та отримувачем (за наявності договору), що передбачає право отримувача на договірне списання; перелік документів, що мають бути представлені отримувачем в обслуговуючий платника банк (якщо платник та отримувач домовились про надання цих документів до банку платника) тощо). Договірне списання здійснюється за платіжною вимогою отримувача або за меморіальним ордером, оформленим банком.
Згідно із п. 6.5 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Національного банку України № 22 від 21.01.2004, якщо кредитором за договором є банк, що обслуговує платника, то право цього банку на здійснення договірного списання передбачається в договорі банківського рахунку або іншому договорі про надання банківських послуг. Договір може містити інформацію, яка потрібна банку для списання ним коштів з рахунку платника. Банк, що обслуговує платника, здійснюючи на підставі договору банківського рахунку або іншого договору про надання банківських послуг договірне списання коштів з рахунку платника, оформляє меморіальний ордер, у реквізиті “Призначення платежу” якого зазначає номер, дату договору, яким передбачено можливість застосування договірного списання.
В пункті 7 договору (Розділу 2 “Загальні умови надання банківських послуг – відкриття та ведення поточних рахунків фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності”) сторони погодили, що підписанням цього договору клієнт доручає та уповноважує банк, в порядку договірного списання, утримувати плату за виконані банком операції, надані послуги по розрахунково-касовому обслуговуванню та відшкодовувати витрати банку, понесені ним при здійсненні розрахунково-касового обслуговування клієнта, а також здійснювати списання іншої заборгованості, яка може виникнути у клієнта перед банком, в національній та/або іноземній валютах, в сумі, необхідній для сплати послуг та/або відшкодування витрат банку, або списання помилково перерахованих клієнту коштів.
Отже наведеними нормами права передбачено можливість при здійсненні розрахунково-касового обслуговування клієнта, здійснювати списання іншої заборгованості, яка може виникнути у клієнта перед банком, в національній та/або іноземній валютах, в сумі, необхідній для сплати послуг та/або відшкодування витрат банку, а тому висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на положеннях умов договору та приписах чинного законодавства.
Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.04.2018 у справі №924/18/17
Позовна давність за вимогами кредитора про сплату процентів за користування кредитом, сплату яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами повинна обчислюватися з моменту настання строку сплати кожного чергового платежу
Банк звернувся до Господарського суду Хмельницької області з позовом до Товариства про стягнення заборгованості за відсотками згідно з кредитним договором за період з 01.11.2015 по 31.10.2016.
Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 25.07.2017, яке залишено без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 03.10.2017: позов задоволено частково.
Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.
Відповідно до частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договір.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та умов ЦК України, інших актів цивільного законодавства (частина перша статті 526 названого Кодексу).
Приписами статті 193 Господарського кодексу України також передбачено, що суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином, відповідно до закону, інших правових актів, договору; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
За іншими положеннями ЦК України:
- за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти; до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору (стаття 1054);
- розмір процентів та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору (стаття 10561,);
- позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256);
- загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257);
- перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (стаття 261);
- позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267).
Водночас у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позовна давність (стаття 257 ЦК України) за вимогами кредитора про сплату процентів за користування кредитом, сплату яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами (у даному Кредитному договорі така періодичність, як з'ясовано попередніми судовими інстанціями, встановлена), повинна обчислюватися з моменту настання строку сплати кожного чергового платежу. Подібну ж правову позицію було викладено в постанові Верховного Суду України від 06.04.2016 у справі № 6-249цс15, і Касаційний господарський суд не вбачає підстав для відступу від неї. При цьому, як вбачається з установлених судовими інстанціями обставин справи, ні дія Кредитного договору, ані зобов'язання за ним щодо сплати відсотків на час розгляду цими інстанціями даної справи не припинилися, і сплив позовної давності щодо стягнення суми заборгованості за даним договором не означає такого ж спливу стосовно процентів як періодичних щомісячних платежів за тим же договором.
Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.04.2018 у справі №904/5212/17
Під час тимчасової адміністрації не здійснюється, зокрема, задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку та зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів.
Фізична особа-підприємець звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Банку про визнання кредитного договору недійсним з 25.06.2014.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач неправомірно не прийняв дострокове повернення кредиту, а також неправомірно змінив розрахунковий рахунок у односторонньому порядку та не здійснив списання суми, що залишилась на рахунку ФОП у рахунок погашення кредитної заборгованості, що є істотним порушенням з боку відповідача і відповідно до п. 3 ст. 207 ЦК України є підставою для визнання кредитного договору недійсним.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2017, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12.10.2017, у задоволенні позову відмовлено.
Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.
Відповідно до статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів. Загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.
Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (стаття 203, частина перша статті 215 ЦК України).
14.03.2014 Рішенням Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №14 у Банку було запроваджено тимчасову адміністрацію, а 16.06.2014 Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на підставі постанови Правління Національного банку України від 13.06.2014 №355 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Банк Форум" прийнято рішення №49 про початок ліквідації ПАТ "Банк Форум" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію.
Діяльність банку під час здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків врегульована Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який є спеціальним законом та який має пріоритет перед іншими нормами законодавства України під час ліквідації банків та в питаннях регулювання правовідносин у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.
Частиною 5 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" передбачено, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється, зокрема, задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку та зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановлених Законом.
З урахуванням наведених обмежень здійснення діяльності банку під час запровадження в ньому тимчасової адміністрації, відповідачу було заборонено виконувати доручення клієнтів, в тому числі в частині щодо списання грошових коштів з їх рахунків. Отже, відповідач, як банківська установа, був обмежений у виконанні будь-яких доручень позивача щодо перерахування коштів з його рахунку, в тому числі здійсненні договірного списання коштів, а також виконанні будь-яких платіжних доручень, в тому числі і стосовно списання суми, що залишилась на рахунку ФОП
Водночас введення тимчасової адміністрації, відкликання банківської ліцензії та початок процедури ліквідації Банку не впливає на зобов’язання позичальника повернути кредитні кошти за укладеним кредитним договором. При цьому, відповідачем було роз’яснено, що погашення заборгованості за кредитним договорами позичальники та/або поручителі можуть здійснювати виключно шляхом внесення коштів через касу банку або направлення коштів на погашення з рахунків, відкритих в інших банках.
- Судовий захист при звернені стягнення на предмет іпотеки, якщо таке майно не відчужено Євген Морозов вчора о 13:02
- Система обліку немайнової шкоди: коли держава намагається залікувати невидимі рани війни Світлана Приймак вчора о 11:36
- Чому енергетичні та газові гіганти обирають Нідерланди чи Швейцарію для бізнесу Ростислав Никітенко вчора о 08:47
- 1000+ днів війни: чи достатньо покарати агрессора правовими засобами?! Дмитро Зенкін 21.11.2024 21:35
- Горизонтальний моніторинг як сучасний метод податкового контролю Юлія Мороз 21.11.2024 13:36
- Ієрархія протилежних правових висновків суду касаційної інстанції Євген Морозов 21.11.2024 12:39
- Чужий серед своїх: право голосу і місце в політиці іноземців у ЄС Дмитро Зенкін 20.11.2024 21:35
- Сталий розвиток рибного господарства: нові можливості для інвестицій в Україні Артем Чорноморов 20.11.2024 15:59
- Кремль тисне на рубильник Євген Магда 20.11.2024 15:55
- Судова реформа в контексті вимог ЄС: очищення від суддів-корупціонерів Світлана Приймак 20.11.2024 13:47
- Як автоматизувати процеси в бізнесі для швидкого зростання Даніелла Шихабутдінова 20.11.2024 13:20
- COP29 та План Перемоги. Як нашу стратегію зробити глобальною? Ксенія Оринчак 20.11.2024 11:17
- Ухвала про відмову у прийнятті зустрічного позову підлягає апеляційному оскарженню Євген Морозов 20.11.2024 10:35
- Репарації після Другої світової, як передбачення майбутнього: компенсації постраждалим Дмитро Зенкін 20.11.2024 00:50
- Що робити під час обшуку? Сергій Моргун 19.11.2024 19:14
-
"Ситуація критична". У Кривому Розі 110 000 жителів залишаються без опалення
Бізнес 21240
-
Що вигідно банку – невигідно клієнту. Які наслідки відмови Monobank від Mastercard
Фінанси 16790
-
Як тренування в спортзалі можуть нашкодити: помилки початківців
Життя 7699
-
Найбільший роботодавець і платник податків Херсонської області збанкрутував через війну
Бізнес 7231
-
Серіал "Король Талси" за участю Сильвестра Сталлоне продовжили на два сезони: деталі
Життя 5355