Навіть важко пригадати відколи ми із ним щиро й по-братськи приятелюємо. Років із тридцять, мабуть? Ні, значно більше. А я тільки нині дізнався, який він насправді крутий і унікальний чоловік, цей вельможний пан професор, колишній полковник міліції, багатолітній науковець Національної академії внутрішніх справ Василь Васильович Сокур, неперевершений історик і патріот. Приятелюємо ще з тих давніх пір, коли він носився з ідеєю запустити в міліцейському виші багатотиражну газету. І я навіть чимсь, здається, йому підсобляв.
Новий приплив у наших стосунках викликала моя остання з виданих книг ’’Під рясними вишнями’’. На його прохання я йому відправив примірник поштою, він у відповідь заявив: ’’А я теж підготував рукопис книжки про моє рідне село на Київщині. Можливо, чув коли – Яцьки… Розташовані вони неподалік Василькова. Скину тобі примірник електронною поштою. Подивись…’’
Ось тут у нас все й забуксувало. Мій поштовий ящик відмовлявся проковтнути верстку такого величезного, об’ємного твору в понад 520 сторінок. Його засил геть кудись пропадав. І не раз, між іншим. Переговори типу – ’’спробую скинути ще разок’’, тривали поміж нами тижнями. Я його тексту в своєму ноутбуці ніде на знаходив, аж поки ми не заспокоїлись обидва разом. Мовляв, буду я очікувати на вихід паперової книги.
Аж попередньої ночі, гортаючи списки матеріалів диску С свого комп’ютера, я враз виявив аж два ідентичних громіздких записи під заголовком «Село…» Ах, ось же ж вона, бажана книжка пана Сокура. Знайшлася! І навіть відкривається доволі легко…
Спершу я подумав: ’’погортаю чи навкоси продивлюся…’’, а потім якось виберу час для прочитання… Якщо, звісно, зацікавить. Та це виявилося, без жартів, таке цікаве чтиво, друзі. Що я й не заснув, аж поки не дочитав до кінця всі 523 аркуші тексту онлайн. Дарма, що це вже був полудень неділі.
Довідка:
ЯЦЬКИ — село, центр сільської Ради, розташоване за 30 км від районного центру і за 18 км від автостради Київ — Одеса. Населення — 821 особа. У селі раніше містилася центральна садиба колгоспу ім. Богдана Хмельницького, провідною галуззю якого є рільництво. Земельні угіддя становлять 2960,3 га, в т. ч. орної землі — 2741,9 гектара. Вся земля тепер розпайована.
Відстань до м. Києва: залізничного сполучення не існує, шосейними дорогами — 65 км. Відстань до м. Обухів — 22 км., до м. Б. Церква — 45 кв. Найближчий залізничний вузол смт. Гребінки — 25 км. На території села — 12 ставків, протікає річка Красна — притока Дніпра. Район розташований у зоні Лісостепу.
Настільки оригінально виконане письмо твору, що приємно дивуюсь. Усе, що представлено на сторінках майбутнього твору – вимагає уважного, серйозного ознайомлення. А ось мова автора така м’яка, барвиста, принадна – не одірвешся. Незважаючи на професорський статус, мій приятель вміло володіє різними стилями письма і це вельми похвально.
Пан Сокур і справді своє рідне село Яцьки, що загубилися на берегах річки Красна, вважає заледве не центром Всесвіту. Він так нешаблонно подає матеріал, що мені неодноразово при сприйнятті тексту так і хотілося вигукнути: ти ж поглянь, яка академічність! Ох же ж уміє пан професор. Але як будеш гукати, коли ніч...
Розповідаючи, до прикладу, про те, які населенні пункти знаходяться в сусідах його рідного села, він показує це… графічно. Ставить Яреськи до центру круга, а довкола його на окремому аркуші окреслює три графічних кола. Красиво виписує все те, що знаходиться в радіусі 3-8, 10-12 і 15-20 кілометрів. Себто, розбиває на сектори…
Пан професор Сокур у ролі головного проектанта і майстра-виконавця на спорудженні Хати-Мрії Тараса Григоровича Шевченка під керівництвом Президента України Віктора Ющенка...
Я не задумуючись вникав у ці локаційні посили, відмічав усе на рисунку і думав, що так, звичайно ж, зриміше читачу уяснити все численне сусідство, у порівнянні з тим, якби автор просто про це написав через банальну кому, назвав, хто ближні, а хто дальні сусіди. Хіба ж ти запам’ятаєш ті села? А тут видно навіть у який бік розбіглися населені пункти, водойми від родинної колиски пана Сокура.
Ця графічна схематичність, застосована автором твору використовується неодноразово впродовж викладу інших тем матеріалу і, думаю, лише сприяє підвищенню інтересу до розповіді. А мимо уваги пана професора, маю зазначити, не проходить ніщо, котре могло б бодай якось ідентифікувати сільську громаду Яцьок. Автор, на рівні з історією виникнення і розвитку населеного пункту від сивої давнини і по нині складає детальний паспорт населеного пункту.
Ледве не в кожному розділі книги автор здійснює непримітне сторонньому оку просвітительство вмілого і досвідченого науковця через висновки до певних подій, узагальнення і підштовхування до розуміння речей, котрі стають очевидними. В іншому місці він вставляє цілу главу, так і озаглавлену - «Найкоротша історія України» і коментар до неї». З використанням для цього своїх традиційних схем і графіків і, думаю, що це спрацює для сприйняття книги читачем.
Ось випсую із текста у В. Сокура: ’’…кожний період української державності після її втрати був циклічно пролонгований спробами її зберегти або відродити. Після Київської Русі — це держава на західних землях Романа і Данила Галицьких. Після Запорозької Січі — спроба вирватись із «дружніх» обіймів Петра І Іоана Мазепи. Після національно-визвольних змагань 20-х років — це героїчні потуги ОУН і УПА, які асоціюються у нас з іменем Степана Бандери…’’
Професор ставить питання, над якими ми точно задумуємось і дає короткі, чіткі, конкретні відповіді. Я б, приміром, хотів би десь почитати, щоб мені на аналізі вчинків моїх односельців хтось, як робить це професор Сокур, пояснив, чому будували ми всі одне, а вийшло інше. Йшли, начебто, до комунізму, а опинилися біля розбитого корита, забрели до дикого капіталізму, а постали перед новою Руїною. Та ще ж на чолі тепер з відвертими ворогами України, чи просто непритомними людьми.
''Україна, - пише автор, - тобто колишня могутня Київська Русь, довгі століття перебувала у складі або в колоніальній залежності інших держав. Це сформувало і відповідний менталітет нашого народу, який не має державницьких традицій, громадянської єдності, колективної солідарності тощо. Кожен із нас — толерантна, працьовита, неглупа людина, а в єдину спільну громаду стулитись не можемо. Кожен сам по собі, хата кожного скраю…’’ І тут заперечити нічого.
Цікавим, скажімо, є розділ того, хто і як управляв із керівників сільради. Ще зриміше відображено трудову діяльність голів правління місцевого колгоспу імені Богдана Хмельницького за тривалу історію розвитку колгоспного руху. Ось і вийшло, що вслід за прізвищем одного хазяїна перелік добрих справ, сказати б, склав на цілий лікоть. В оцінці практики іншого так і записано, що за три роки не досяг нічого, прогуляв, мабуть, та пропиячив свою каденцію, а ось ще інший ’’хазяїн’’ – найшкідливіший: цей лише збудував собі особисто хату. Для колгоспу ненастарав нічого.
Професор Василь Сокур вдумливий і глибокий історик, скрупульозний і проникливий аналітик. Про це знаю із наукових кіл, відгуків на оцінки його старань колегами науковцями. Він не просто у своєму новому творі розповідає про людей села, як гвинтиків цивілізації, а досліджує зміну демографії села за сотню, дві сотні літ, як змінюється склад населення Яцьків за такою ознакою. приміром, як прізвища. Демонструє, як можна визначати свою родословну буквально до сьомого коліна і на основі цих відомостей бодай віддалено прогнозувати майбутню долю людини. І це не шаманство, не шарлатанство, а чіткий і конкретний психологічний розрахунок.
Пан Сокур біля спорудженої ним ТРИПІЛЬСЬКОЇ, УКРАЇНСЬКОЇ печі в Хаті-Мрії Тараса Шевченка...
Пан Сокур пише щодо цього: ’’ Споконвіків було важливо знати свій рід до сьомого коліна, тобто розвідати, ким був і як жив прадід твого прадіда. Завдяки родоводу людина може оцінити свій потенціал, зрозуміти, за що їй варто братися, а що не потягне. По батьках дивляться яке матимеш здоров’я. По прадідах як складеться сімейне життя. П’яте коліно – прапрабаби – відповідають за віру і світогляд. Від них успадковуємо характер. Якщо серед них були злочинці, є ризик, що й ви станете на хибний шлях. Шосте покоління (баби і діди наших прадідів) – визначає наше становище у суспільстві. Чи любитимуть нас люди, які посади обійматимемо й чого в житті досягнемо. Сьоме покоління вказує, як складеться доля’’.
У книзі люди розповідають самі про себе, про своїх близьких і рідних, про те, як складалися і далі вершаться справи у близьких і рідних, знайомих. В окремих випадках для коментаря певних подій бере слово автор книги. Голос у нього авторитетний і досвідчений. Він, як об’єктивний і вдумливий історик, політолог дає пояснення щодо оцінки епох і певних соціальних подій, котрі відбуваються в клітинці суспільства - селі.
Коли я прочитав останню сторінку книги у мене склалося чітке враження, що Василь Васильович Сокур підготував для публікації підручник з життя і практики громади. Він нам розклав по поличках соціальні, вікові верстви громади. Чим вони дихають, на що сподіваються, до чого прагнуть. Іншими словами, кожен, хто прочитає цю книгу зможе спокійно претендувати, як мінімум, у школах та коледжах на високу оцінку на іспитах з історії рідного краю, знань географії, культурології. Бо пан професор просо таки не поминув можливості розповісти звідкіля у їхньому краї Змієві вали, чим трипільська культура відрізняється від інших і багато іншого, що складає поле наукового інтересу певних профілів освіти.
Розумний чоловік для аргументації завжди приводить переконливі приклади. От і у книзі чимало місця відводиться аналізу діям та вчинкам людей, які поділені за прізвищами. Дуже цікавий щодо цього подає розділ Василь Васильович. Ось він пише:
‘’ …маю підкреслити, що наше прізвище – це не сухий паспортний знак. Це живе слово, пам’ять роду. І якщо одне прізвище несе в собі історію роду, то всі разом вони складають історію народу. Тож, запрошую читача поміркувати і далі над тим, ''що скрито в імені твоїм''.
Як стверджує автор ’’одне з найпоширеніших у селі прізвище «Веремій». Походить воно від слова «веремія». Веремія – означає крик, галас, безладну метушню. Ще вживається також у значенні вир, вихор коловорот тощо. Наприклад, снігова веремія (хурделиця, вітряна круговерть). Зняти веремію – значить зчинити галас, крик, колотнечу. Крутити веремію – кричати, галасувати, здіймати колотнечу серед людей. Тож, прізвисько, а потім і прізвище Веремій ( Веремієнко, Веремеев (рос) могла отримати людина емоційної, імпульсивної вдачі, яка здіймала веремію з будь-якого приводу…’’
Виявилося, що й Сокурів у Яцьках, хоч гать гати…
Для зручності аналізу дій людей на благо суспільного добра в селі і державі, пан професор ділить яцьчан на ’’корінних’’ і ’’прибулих’’. ‘’’А ще є, - пише, - яцьківці-лелеки. Це ті наші земляки, які зимують у «теплих краях» — у міських квартирах, а на літо прилітають до рідного гнізда порпатись у саду й на городі. До цієї категорії належить і автор цих рядків.’’
’’ Причетність до села у кожного різна. Наш поділ щодо цього умовний. Але всіх яцьківців об’єднує спільна риса — любов до свого села'', - читаємо у В. Сокура.
І тут я вставлю щодо цього один штрих. Хочу сказати, що в селі важлива кожна людина. От знаю, і про неї гарно розповідає нова майбутня книга, в Яцьках з'явився один молодий чоловік. За національністю... монгол. А за ним немовби на прив'язі приросла монгольська кухня в цікавому мсці. Та що там це. З'явилися шикарні, спортивні коні. В селі тепер регулярно проводяться кінні спортивні змагання. Яцьки мають дівчаток-школярок заслужених майстринь кінного спорту. Беріть ще вище -- лауреатів Європейчьких чемпіонатів і Кубків.
Ось що може зробити одна людина!
Вельми цікавий розділ у книзі про сусідів. А це аргументовані розповіді про навколишні села і селища й містечка, про Васильків, Фастів, Гребінки, Обухів, Кагарлик, Білу Церкву, Саливонки, Григорівку. А як же ж, книжка лежатиме в кожній оселі, відкривай про все сусідське можеш дізнатися.
Ще ми знаємо, що Яцьки це село, котре має безліч різноманітних ставків. Цьому сприяють щільні глиняні ґрунти. Як розповідає один із односельців, іноді для того, щоб дістатися до джерела треба копати і по двадцять метрів вглиб. У суцільній глині. У колодязь навіть не треба ставити бетонних кілець. Хоча це, до речі, вельми небезпечно…
Поетизуючи своє рідне село, Василь Сокур особливо романтично описує, щоб ви думали? Так, так, місцеву сільську валюту – самогон. Його гнали тут в усі часи, і нині люди цим, звичайно ж, забавляються. Позаяк у ньому закладений весь головний механізм руху села: город зорати, дрова підвезти, попиляти, корову, свиню злучити, усе треба градусами Бахуса прилити. Особливо тепер, кола ціна пляшки вже давно залишила за бортом десятки гривень і п’ятдесятки…
Як древній мешканець села, і сам пан Сокур у творі, звісна річ, теж має право на слово, і він щиро розповідає про себе. Справжнього, і я теж з приємністю прочитав, чого і близько не знав про Василя Васильовича. Він, сказати б, ніколи для мене не відкривався цією стороною життя:
’’ — Трудову діяльність розпочав я слюсарем 5-го розряду Білоцерківського к-ту «Будіндустрія» (після закінчення технікуму). У 1963-1966-му роках - строкова служба в Радянській Армії (Харків, потім Оренбурзька область — командир радіолокаційної станції, старшина зенітної батареї в/ч 64050). Після армії-старший механік, інженер відділу техінформації Київського конструкторського бюро «Головважбудмеханізація». У 1968-1980 роках — редактор газети «За педагогічні кадри», аспірант, викладач у Київському педінституті. З 1981 по 2011-й рік доцент, професор кафедр-історії, політології, історії України, історії держави та права у Київській вищій школі МВС, згодом - Національної академії внутрішніх справ.
Як знаний в Україні вчений і літератор Василь Сокур вперше дослідив у Галузевому архіві МВС документальні матеріали кримінальних справ про канібалізм у голодні 1932–1933-ті роки і опублікував сенсаційну статтю: «Такого массового людоедства не знал ни один народ» (г-та «Независимость», 1998 рік). До цього про людоїдство було відомо лише із спогадів очевидців. Офіційною владою голод як геноцид тоді ще не визнавався.
Вперше у 2003-му році в журналі «Дивосвіт» і у виступах на радіо, - розповідає В. Сокур, - ініціював я будівництво Хати-Мрії Т.Г. Шевченка. Ту, про яку виколисував мрію у своїх фантазіях геніальний Тарас, сподівався збудувати її для своєї сім'ї, котру також намічав невідкладно створити. У 2015 році перша в світі така Хата, за ескізами Великого Кобзаря, які збереглися, була збудована президентом Віктором Ющенком у Нових Безрадичах…
Так ось головним виконробом, сказати б, майстром - виконавцем практичного втілення у життя начерків самого Тараса Григороаича був мій приятель, професор Василь Сокур.
Василь Васильович власноруч спорудив у цій Хаті-Музеї велику ТРИПІЛЬСЬКУ піч, підкреслюю, ніяку не рузькую, а ТРИПІЛЬСЬКУ, УКРАЇНСЬКУ ПІЧ, два каміни і дві груби. У цьому вповні проявилась «мулярська грань» ще одного його творчого таланту, славного жителя Яцьок.
Пан Сокур ще замолоду проявив себе великим майстром на будовах Тюмені, Якутії, Казахстану, у селах Київської, Житомирської та Чернігівської областей, сказати б, без відриву від свого головного навчально-педагогічного і журналістського виробництва. Як муляр власноруч спорудив, облаштував понад сто цегляних хат (не рахуючи гаражів, хлівів, камінів, печей, труб тощо). Це давало можливість пристойно утримувати багатодітну сім’ю і спорудити власний двоповерховий будинок у м. Боярці, в якому тепер мешкає.
Вік поки що не перешкоджає цим великим справам. І нова книга тому найкращий доказ.
