Право на здоров’я, яке закріплене в Конституції України, - це не просто одна з багатьох декларацій, це — фундаментальне благо, що стоїть вище багатьох інших прав.
Цінність здоров’я для кожної людини важко переоцінити. Коли ми говоримо про право на здоров’я, яке закріплене в Конституції України, ми звертаємо увагу на те, що це не просто одна з багатьох декларацій, це — фундаментальне благо, що стоїть вище багатьох інших прав. Здоров’я є умовою, яка дає змогу людині реалізувати всі інші права: право на свободу, право на працю, на освіту, на життя врешті-решт. Для тих, хто позбавлений фізичної можливості діяти вільно через стан свого здоров’я, правові норми стають теоретичними конструкціями, що існують лише на папері.
Це особливо відчутно, коли йдеться про такі складні та водночас життєво важливі сфери, як трансплантація органів. У нашій державі питання трансплантації, попри прогрес останніх років, залишається непростим. Воно торкається не лише медичних та юридичних аспектів, а й моральних, етичних, культурних.
Трансплантація — прогресивний і дієвий метод лікування, який швидко набирає обертів в Україні, хоча у світі його вже давно визнано золотим стандартом медицини. Я пишу цей текст як адвокат, із певним скепсисом і водночас великим ентузіазмом. З одного боку, трансплантація органів і тканин є вершиною сучасної науки й людської співпраці, а з іншого — це складний, багатокомпонентний процес, що стикається із правовими, етичними й організаційними викликами.
Правові аспекти: презумпція згоди чи незгоди?
Одним із найважливіших питань у трансплантології є концепція згоди на донорство. В Україні діє модель презумпції незгоди: за замовчуванням особа не є донором, якщо не залишила відповідної згоди за життя. Ця модель покликана захищати права індивіда, але одночасно створює перепони для розвитку трансплантації. Статистика невблаганна: більшість українців не знайомі з цією процедурою або не встигають формалізувати свою згоду.
Для порівняння, у багатьох європейських країнах, таких як Іспанія, діє модель презумпції згоди. Це дозволило Іспанії стати лідером у сфері трансплантології, забезпечуючи швидкий доступ до донорських органів для пацієнтів. Але навіть у цій моделі є підводні камені: її ефективність значною мірою залежить від суспільної довіри й високого рівня комунікації між медичними закладами, державою та громадянами.
Система координації: як ми можемо вдосконалити процес?
Ефективна трансплантація залежить не лише від законодавства, а й від злагодженої організаційної структури. Сьогодні в Україні існує лише 32 центри трансплантації, і цього явно недостатньо для країни з населенням понад 40 мільйонів. Уявіть, що пацієнту з невідкладною потребою трансплантації серця доводиться чекати місяцями через нестачу органів або логістичних проблем із їх доставкою.
Досвід Німеччини, де функціонує єдина національна система координації трансплантацій Eurotransplant, є показовим. Ця організація об'єднує сім країн і забезпечує прозорий розподіл донорських органів відповідно до медичних пріоритетів. Україна могла б інтегрувати подібну систему на базі Єдиної державної інформаційної системи трансплантації (ЄДІСТ), але для цього потрібні значні інвестиції й політична воля.
Етичні виклики: довіра суспільства
Одним із найважливіших ресурсів у трансплантології є довіра громадськості. У Канаді та США особливу увагу приділяють освітнім кампаніям, які пояснюють громадянам соціальну цінність донорства. У Швеції програми донорства починаються ще в школах, де молодь інформують про можливості та етичні аспекти трансплантації. Це створює культуру взаємодопомоги й дозволяє зменшити упередження.
На жаль, в Україні часто доводиться стикатися з міфами та страхами. Дехто побоюється, що після згоди на донорство їхнє життя можуть врятувати не так активно, як без неї. Інші вбачають у цьому можливість незаконного продажу органів. Подолання цих стереотипів — завдання не лише для медиків, а й для юристів, журналістів і громадських активістів.
Практика інших країн: що можемо запозичити?
Важливим прикладом для нас є досвід Південної Кореї, де створено централізовану систему фінансування трансплантацій. Кожен пацієнт, який потребує пересадки органа, отримує фінансову підтримку від держави, що робить процедуру доступною навіть для малозабезпечених громадян.
Водночас Ізраїль запровадив унікальну систему пріоритетного доступу. Громадяни, які підписали згоду на донорство, мають вищий пріоритет у разі, якщо їм самим знадобиться трансплантація. Це стимулює людей погоджуватися на донорство ще за життя й створює здоровий баланс між правами реципієнтів і донорів.
Як вдосконалити українське законодавство?
На мою думку, реформування законодавства має йти кількома шляхами:
Спростити процедуру реєстрації донорства. Електронна система повинна стати більш доступною, а процес реєстрації — максимально простим і зручним.
Інвестувати в інфраструктуру. Розширення мережі трансплантаційних центрів дозволить збільшити кількість врятованих життів.
Посилити освітню роботу. Масштабні інформаційні кампанії допоможуть подолати суспільні страхи й упередження.
Інтегруватися у міжнародні системи. Співпраця з такими організаціями, як Eurotransplant, відкриє доступ до глобального пулу донорських органів.
Чому трансплантація важлива для суспільства?
Кожна людина, яка потрапляє в ситуацію, коли єдиним шансом на порятунок стає трансплантація, стикається з двома ключовими питаннями: чи є доступний донорський орган та, чи може вона скористатися цією медичною допомогою з юридичної точки зору. В Україні щороку тисячі пацієнтів потребують трансплантації, але тільки невелика частина отримує необхідну допомогу. Причини — брак донорів, недостатня інформованість суспільства, юридичні колізії, що заважають ефективному функціонуванню цієї системи.
Трансплантація — це не лише шанс на життя, але й соціальна стабільність. Здоровий громадянин має можливість працювати, забезпечувати свою родину, брати участь у суспільному житті. Тому державі вигідно інвестувати в розвиток трансплантації як з точки зору медицини, так і законодавства.
Робота адвоката в цій сфері — це балансування між інтересами всіх сторін. З одного боку, потрібно захищати права реципієнтів на життя та здоров’я, з іншого — права донорів і їхніх родичів на волевиявлення та дотримання етичних норм. Вирішення конфліктних ситуацій вимагає не лише знання законодавства, а й розуміння етичних дилем.
Наприклад, як бути, якщо родичі загиблого не погоджуються на трансплантацію, попри те, що він за життя дав згоду? Чи можна змусити медичний заклад виконати операцію, якщо виникають сумніви щодо якості органу? Кожен такий випадок унікальний і потребує уважного підходу.
Розвиток трансплантології в Україні — це не лише питання медицини, а й тест на зрілість нашого суспільства. Чи зможемо ми побудувати прозору й ефективну систему, яка відповідатиме світовим стандартам? Чи зможемо захистити права донора й реципієнта, водночас рятуючи тисячі життів?
Трансплантація — це про взаємодопомогу, довіру й майбутнє. І кожен із нас може стати частиною цього майбутнього, якщо держава, суспільство й кожен громадянин зроблять крок назустріч. Поки ми сперечаємося, у когось закінчується час. Пам’ятаймо про це.
