Чорна бестія мультикультуралізму полонила білу Фінляндію

Як показує нам історія, деякі сучасні віяння яскраво стають argumentum ad hominem! Особливо це стосується країн-членів ЄС, зокрема Фінляндії, яка неодноразово вийшовши з кремлівських стальних пазурів, за останні кілька років перетворилась з держави, де панують сніги та північне сяйво, маючи переважну більшість білого корінного населення, на експериментальну клоаку демоліберального та антигуманного мультикультуралізму. Як відомо, його активні лобісти-політикани та грантожери намагаються як найактивніше культивувати у фінляндському суспільстві не тільки міжрасове статеве розбещення та ЛҐБТ-диструкцію, а й популяризувати тезу про зверхність мігрантів чи біженців з країн Азії та Африки над корінними мешканцями – фінами.

Далеко ходити не будемо, наведемо лише 2 кричущих факти цієї хвороби… Ось один з них. Наприкінці 2016-го р. у столиці Фінляндії відбувся традиційний конкурс жіночої краси “Miss Helsinki”, на якому відверту перемогу отримала (хто б ви думали?!) уродженка чорношкірої африканської Нігерії – Сефора Ікалаба. Цей яскраво виражений антифінський мультикультурний крок став відповіддю конкурсного журі на “збільшення” серед мешканців Фінляндської Республіки попиту на расизм?! Саме таким ідіотським чином мешканці Гельсінкі сказали тверде «Ні расизму!», і вибрали собі “королеву”, небаченої, до сьогодні, ось “краси”.

Дивлячись на те, як корінні фіни зі столичного регіону Гельсінкі намагаються показати свою пафосну толерантність та надуману терпимість до всього інакшого, а також, як вони стають радісно навколішки перед культурною експансією варварів-мігрантів зі здичавілих Африки та Азії, починаєш моторошно розуміти той факт, що «щось таки справді прогнило і тхне нечистотами у Фінляндському королівстві». Йдучи велетенськими кроками демоліберальної облуди мешканці Гельсінкі зокрема та Фінляндії загалом, перетворили конкурс краси на справжній цирк політичного абсурду. Навіщо, заради чого треба обирати чорношкіру біженку з Сомалі головною окрасою столиці Фінляндії? Де тут зображення справжньої фінської національної культури, її коріння та витоків?

На нашу переконливу думку, переможницею конкурсу жіночої краси “Miss Helsinki” (як до речі і “Місс Україна”!) повинна бути дівчина, яка уособлює той регіон чи країну, де відбувається це змагання, а не політичні амбіції окремих продажних бюрократів чи політичних функціонерів. Зрозуміло лише те, що молоде покоління фінів привчають до того, що власне “фіном” може стати будь-хто маючи паспорт із гербом Фінляндії, ба більше, бути африканцем чи азіатом крутіше, адже вони перемагають в конкурсах краси краще за білявих дівчат, а також, мають окремі етнічно-релігійні преференції на відміну від корінних мешканців країни Суомі.

Якщо ви вже наміркували собі думку, що автор цього допису відвертий расист-радикал, то можна вже не ховатись – ви праві лише на 50%! Скажіть-но, а як може суспільство європейської країни, 95% населення якої становлять білошкірі громадяни, насильно популяризувати і втовкмачувати у суспільну думку дегенеративний образ іншородної та поза культурної особи, спраглої до постмодерної системи споживацтва? Вас самих це неображає, білі європейці? – Не знаєте, то зараз буде ще один яскравий приклад!

Що може бути гірше, за визнання чорношкірої біженки еталоном краси у Фінляндії? – Ви навіть собі не уявляєте, але насправді, є такий кричущий факт, проте замовчаний в Україні через політику політкоректності! Майже 5 років тому, у вересні 2012-го р., фінляндська державна телерадіокомпанія “Yleisradio” у співпраці з кенійським медіа-концерном “Savane Productions” та естонською кіностудією “Filmistuudio Kalevipojad” випустили на широкий екран кінострічку із здавалося б зрозумілою та промовистою назвою – “Маршал Фінляндії” (фін. Suomen Marsalkka). Попри те, що режисер та продюсери цього фільму заздалегідь застерегли глядачів про ймовірну схожість, сюжет був повністю заснований на житті маршала Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма. За оцінкою кінокритиків, історія фільму зосереджується виключно на приватному житті маршала Маннергейма протягом 1905-1919 рр. Сюжет кінострічки розповідає про невдалий шлюб фінляндського маршала з російською дворянкою Анастасією Арапова та любовну інтригу з Кітті Ліндер у часи та після Визвольної війни у Фінляндії (січень-травень 1918 р.).

Ніби все добре, але у чому тоді підступ? – Тут проблема полягає у тому, що, як не дивно, але фіни дозволили зіграти роль фінляндського маршала не своєму співвітчизнику, а кенійському чорношкірому актору – Теллі Савалас Отієно. Те саме стосується і головних жіночих ролей – Анастасію Арапову зіграла чорношкіра співачка Беатріс Ванґуй, а Кітті Ліндер чорношкіра кенійська радіоведуча Джекі Вайк. Але виключно ролями апофеоз мультикультурної деструкції не закінчується. Як виявилось, сценарій до фільму з промовистою назвою “Маршал Фінляндії” був написаний не фінами, які з малечку вивчають і знають про героїчні подвиги маршала Маннергейма, а кенійською робочою групою, яким надали необхідні, але обмежені факти з життя головного героя. Крім того, на прохання кенійських акторів та знімальної групи, місце дії кінострічки відбувається не у засніженій Фінляндії, а на околицях кенійської столиці Найробі.

Який результат отримали, так би мовити, творці цього псевдоісторичного кіношедевру? – Витративши на зйомки та зарплату працівникам близько 150 тис. євро з державного бюджету Фінляндської Республіки, фільм зміг нашкребти касових зборів всього 20 тис. євро! Захмарний успіх, чи не так? Окрім того, на прем'єру кінострічки, що відбулась 28 вересня 2012 р. в Гельсінкі, не потрапив сам “чорношкірий Маннергейм” Теллі Савалас Отієно через проблеми з отриманням фінської візи, але змогли завітати активісти різних націоналістичних організацій із гнилими овочами для продажних кінотворців, любителів Африки. Додамо, що фільм “Маршал Фінляндії” отримав негативнs відгуки і у пресі Фінляндії: на передових шпальтах таких велетнів громадської думки як “Helsingin Sanomat” та “Ilta-Lehti” критики назвали роботу головних жіночих ролей незграбною і статичною як для любовних сцен, тому цю кінострічку визнали як “погано адаптовану мильну оперу” з експлуатацією африканських традицій...

Отже, який висновок можна зробити з такого незграбного досвіду? – Робітникам шоу-бізнесу, кіноіндустрії та інших галузей розважальної сфери у першу чергу варто спиратись на власні національні традиції, брати все найкраще з досвіду свого власного народу, а не паплюжити честь загиблих героїв нації сплесками мультикультурної дискримінації корінних мешканців. Це має відношення як до Фінляндії, так і до України – не шукаймо кращого десь за морями та горами, коли ліпше лежить у нас під ногами! Звернемося до класиків, і нагадаймо пророчі слова Тараса Шевченка: «Полюбіте щирим серцем Велику руїну, розкуйтеся, братайтеся, у чужому краю не шукайте, не питайте того, що немає і на небі, а не тілько на чужому полі. В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля...». Тож давайте слідувати правильним дороговказом, а не облудливими манівцями, які нам пропонують ворожі національному поступу демонічні сили!