В даній статті встановлюється правомірність вимагання працедавцем від особи, яка влаштовується на роботу, відомостей, що в свою чергу стосуються реєстрації місця її проживання.
Працедавець є одним з найважливішихучасників трудових правовідносин. Вітчизняне законодавство гарантує вказанійособі різні за своєю суттю права, яким в свою чергу властивий майновий абоособистий немайновий характер. Зокрема працедавецьможе вимагати від особи, що влаштовується на роботу, певні документи, перелікяких в свою чергу закріплений окремими законами (наприклад, паспорт, ідентифікаційнийкод, трудова книжка, диплом й т. д.) Чи дозволяє чинне законодавство власникуабо уповноваженому ним органу при укладенні безстрокового або строковоготрудового договору витребувати відомості, які стосуються реєстрації місцяпроживання працівника?
Правоверегулювання вищевказаного питання відбувається за допомогою різноманітнихзаконів. Зокрема юридична регламентація трудових відносин, які функціонують зприводу належного оформлення трудових правовідносин, здійснюється:Головним законом Українського народу (Конституція України від 28.06.1996 року№ 254к/96-ВР (надалі по тексту – Конституція України)) та звичайнимизаконами (Кодекс законів про працю України від 10.12.1971р. № 322-VIII (надаліпо тексту – КЗпП України)).
Наймані працівники є одними з головнихучасників трудових відносин. Зокрематакі особи, працюючи за трудовим договором, водночас створюють ті чи інші блага,які, будучи за своєю сутністю майновими або немайновими, водночас приносять істотнукористь не лише незалежній та правовій Україні, а й її нескоримому тапрацьовитому народу.
Трудове законодавство гарантує найманим працівникамправовий статус, що, будучи багатогранним, передбачає структурні елементи,одними з яких є різні за своєю суттю соціально-економічні права. Вищенаведені можливості,отримавши належне закріплення у відповідних нормативно-правових актах, повиннізабезпечити усесторонню економічну свободу різних фізичних осіб, а також їх високоякіснийрозвиток, як вільних особистостей.
Одним з найвизначнішихсоціально-економічних прав є право на працю. Вказана юридична можливістьотримала своє закріплення в окремих законах, а саме в ч. 1 ст. 43 КонституціїУкраїни й в ч. 1 ст. 2 КЗпП України.
Вітчизнянимзаконодавством передбачено складну та поетапну процедуру якісної реалізаціїзгаданими учасниками трудових відносин вказаного права. Зокрема добропорядний громадянправової України, який бажає працювати, укладає трудовий договір про роботу напідприємстві, установі, організації або з фізичною особою, про що закріплено ч.2 ст. 2 КЗпП України.
Однак не потрібно забувати про те, що вищенаведенійреалізації властиві відповідні особливості. Наприклад, національнезаконодавство містить в собі єдині вимоги про конкретні відомості, які особа,влаштовуючись на роботу, не зобов’язана надавати працедавцеві. Як це розуміти?
Оформляючи трудові відносини, працедавець неможе вчиняти окремі дії, які не відповідають юридичним нормам, охопленим чиннимзаконодавством, та моральним імперативам, загальновизнаним в громадянськомусуспільстві. Зокрема згідно з ч. 1 ст. 25 КЗпП України при укладенні трудовогодоговору власнику або уповноваженому ним органу не дозволено вимагати відособи, яка влаштовується на роботу, будь-які відомості, що в свою чергустосуються реєстрації місця проживання такого працівника.
