1 квітня в Україні не лише день веселощів і сміху. Комуністичні варвари минулої епохи густо заплямували його людською печаллю...
2008 року я готував до випуску своюнову книжку «Родинна колиска – Джурин». (Її електронну версію можна прочитатитут - http://www.ozarinci1.narod.ru/download/dzhurynb.pdf).Це, як мені здається, склалася захоплююча історико-художня есея про Поділля, козацькийкрай, про моє рідне село Джурин на Вінниччині (не плутати з Джурином побіляЧорткова Тернопільської області), на місці древньої фортеці Чурилів, про якурозповідають древні літописи, про людей – моїх добрих і щирих друзів, а також потомків земляків. У тій оповіді важливе місцезаймав період окупації Другої світової війни. Я тій фазі життя односельців приділивособливу увагу добре знаючи, що читачі-українці вкрай мало знають історію такогодивного територіального утворення того історичного періоду як Трансністрія. Такдивно називався край Вінниччини на теренах поміж річками Південний Буг (інодіпишуть – Бог) і Дністер, а також Одещини – загалом 40 тисяч квадратнихкільметрів площі. Цей шмат землі з населенням майже два мільйони громадян гітлерівськаНімеччина віддала на розтерзання Румунії, як плату за участь Бухареста усвітовій бойні на стороні Адольфа Гітлера. Мій рідний Джурин входив якраз доцієї окупаційної зони зі своїми законами й порядками, своєю валютою ікомандно-розпорядчою системою, яка управлялася з губернаторства в Одесі, і,зрозуміло, ж кондукетором Королівської Румунії маршалом Йоном Антонеску вБухаресті – адептом гітлеризму.
Досліджуючи той унікальний періодісторії України, я ненароком зіштовхнувся з таким диким фактом, котрий ставсянапередодні фашистської окупації – масовим і жорстоким розстрілом румунськихселян, які після окупації СРСР Буковини, вирішили покинути «соціалістичний рай»Йосипа Сталіна і повернутися до Румунії. Випадок в радянській історіографії, якунікальний, так і секретний, позаяк до 1991 року про нього ніде публічно незгадувалося, а потім усяко замовчувалося. Аж до останнього часу, до речі. Трагедіяж ця розігралася 1 квітня 1941 року, себто, ще до нападу Німеччини і їїсоюзників на країну рад.
Ще тоді, 2008 року, я дізнався проособливі події на радянсько-румунському кордоні, котрі передували кровопролиттю.Частина населених пунктів королівської Румунії, в результаті зговору Сталіна йГітлера 1940 року і Північна Буковина опинилася в складі СРСР. Відтак, у селахГлибочицького району новоутвореної Чернівеської області України були створеніособливі прикордонні комендатури, які наставляли колишніх румунів на життя засоціалістичними законами, поклоніння московським вождям-правителям. Длябільшості селян-румунів це було вкрай неприйнятним, сприймалося в штики. Довесни 1941-го антирадянські настрої в силовим методом приторочених до РадянськогоСоюзу населених пунктах Північної Буковини вподовж річки Сірет досягли свого апогею. Тим паче, що тієї пориз`явилися й дивні агітатори, котрі переконували людей у тому, що потрібно об`єднуватисьі гуртом вирушати через кордон до свого народу, до своїх людей. Вонистверджували, що саме 1-го квітня 1941 року радянсько-румунський кордон будевідкритий і потрібно встигнути скористатися цим переходом…
Начебто цю втечу додому освятивРумунський патріархат у Бухаресті, тому вельми активними були й місцеві попи.
1 квітня 1941 року з самого ранку вселах понад Сіретом стали формуватися колони тих, хто вирішив назавжди покинутиСРСР і повернутися в лоно румунської держави. Попереду ставали люди зцерковними хоругвами, з хрестами, дехто наперед виставляв сім`ї з малолітнімидітьми: мовляв, прикордонники не посміють стріляти в малечу, батьків з дітьми
Тим часом по спецзв`язку ВЧ у Київ ужедоповіли: народ збирається пробиватися штурмом через державний кордон. Як бути?
Новину донесли перешому секретарю ЦКкомпартії України Микиті Хрущову. Кажуть, що в цей час він із помічникамиобговорював питання, як будуть українські керівники вітати свого керманича зчерговоим, 47-мим днем народження, котрий припадав на перші дні квітня, когозапрошувати до святкового столу на дачу. Микита, який іще мав окремі рідківолосини на голові, старанно розчесав їх гребінцем, а тоді знічев`я махнуврукою: «Нехай владнують конфлікт прикордонники…» Через півгодини Хрущова зновупотривожили з Буковини: тисячі людей з різних сіл прямують колонами до румунськогокордону. Ситуацію бажано доповісти товаришу Сталіну. Нехай віддасть якуськоманду.
Справді, без вождя народів тут ужеобійтися не можна було, і Микита кинувся набирати першу прийомну Кремля. Зв`язавсяз беззмінним керівником Першого особливого сектору ЦК, правою рукою Сталіна,голомозим Поскрєбишевим. Хрущов почавплакатись перед помічником вождя, що ось не може без поради прийнятиправильного рішення – що робити на кордоні: народ іде на кулемети…
Генерал-лакей уважно вислухавукраїнського правителя і наказав очікувати. Відповіді не було дуже довго. Микита буквально бив копистами, замало ненавприсядки бігав довкруги столу з трубкою у руках пританцьовуючи, невитримуючи неймовірного тиску сечового міхура, але й відлучитися боявся: Сталінза неповагу міг би згноїти. Нарешті картавий грузин не привітавшись, образливокинув у трубку: «Нікіта! Нє учісь прятаться за мою спіну. Ті там поставлєнруководіть і отвєчать за всьо самостоятєльно, потому сам і принімай рєшєніє…»Вождь кинув трубку…
Маленький карапузик, обпісюючись находу, помчав до вбиральні. Звідти він уже вийшов рішучий і невблаганний. Піднявтрубку і передав розпорядження прикордонникам: «Ні за яких обставин недопустити перехід кордону протестуючими. Якщо буде необхідність – рішуче застосуватизброю…»
Так, 1 квітня 1941 року сталонайкривавішим днем на радянсько-румунському кордоні. Тисячі людей, в тому числіі з малими дітьми на руках, наблизившись до прикордонного шлагбауму, відтіснили,розсіяли прикордонників і ринулися вперед до смугової полоси, по них дрібно ібеззупинно ударили замасковані кулемети. Сотні трупів встелили землю. Ще більшелюдей було поранено…
Ще тоді, 2009 року, бо книжка мояпро Джурин вийшла у грудні 2008-го, я звернувся з листом до голови Прикордонноїслужби України з проханням надати мені архівні матеріали щодо подій біля селаБіла Криниця Глибочицького району Буковини у квітні 1941-го року. Здогадайтесь,яку отримав відповідь. Ось вона. Пише прес-секретар Прикордонної служби: «За дорученнямголови Прикордонної служби України пана Литвина М.М. повідомляю Вам, що внашому відомстві ніяких матеріалів із згадуваних Вами подій не має. Радимо Вамз даної теми звернутися до відповідних органів Російської Федерації…»
Оце поворот.
Наступний мій чолобитний листполетів у Чернівці, до керівництва обласного державного архіву. І хоч це бувчас, коли Верховна Рада України тільки благословила новий закон про публічнуінформацію, всі державні органи були налаштовані на те, щоб нібито допомагатижурналістам і письменникам розв`язувати подібні ребуси, довелося проявитинеабияку наполегливість і за місяців три я нарешті отримав відповідь з Буковни в…один абзац. Мовляв, справді, 1 квітня 1941-го радянські прикордонники силоюзброї недопустили масовий перехід кордону у бік Румунії, в результаті інцидентубули загиблі і поранені. Кількість жертв не встановлена, але постраждали переважномешканці сіл Глибочицього району. Далі йшли назви сіл, мешканці якихпостраждали…
Зробив я запит і до Архіву Службибезпеки України. Уже були часи правління В. Януковича. Керівниця цього закладумені досить швидко зателефонувала і повідомила таке. Мовляв, вона написати меніцього офіційно не може, не має права, а ось так – безпосередньо у саме вухо,повідомляє, що скористатися подібними матеріалами мені не вдасться, напевне,ніколи, бо вони суворо заскречені. «Пишіть у Москву, можливо, вони вам щось і надішлють,ми, на жаль, не можемо…»
Я належу до того десятку людей, когозаборона лише стимулює до активізації пошуків. У Чернівцях я знайшов своїхдавніх друзів, які готові разом зі мною провести своєрідну експедицію по селах,родинах людей, які втратили своїх рідних під час драматичних подій 1 квітня1941 року. Тим паче, що нарешті активізувалася робота на Буковині. Кілька років тому на місці розстрілу румунських селян вурочищі Варниця поблизу села Біла Криниця, (це за два кілометри від лінії сучасногоукраїно-румунського кордону), встановили пам’ятний знак загиблим. 1 квітнящороку тут відправляють панахиду, у якій беруть участь представникиГенерального консульства Румунії в Чернівцях, органів виконавчої влади тамісцевого самоврядування, керівники румунських національно-культурнихтовариств, місцеві мешканці, родичі загиблих із сусідньої Румунії.
Я хочу зібрати матеріали для того, щоб написати невеличкукнижечку про ті жахливі події.
Одне слово, панове, знайте, що 1 квітня не тільки веселийдень, зітканий із жартів, веселощів, розиграшів, а й значима сумна дата вісторії України. На жаль… Даруйте, що приніс саме таку невеселу новину…
