Ви правильно зрозуміли, друзі, панове, вершники, це ж, звичайно, прожиті роки. Думаю, що раз на рік, у день свого народження, ми маємо виглядати у вікно, і озирати своє земне військо. Скільки там стоїть персонально ваших ратоборців. Сьогодні під ворітьми моєї тещі, Лариси Михайлівни Дем’янюк, слава Богу, зібрався аж 91 наїзник, верхівець. Доладна, благоліпна гвардія.
П’ять літ тому моя донька приїхала до бабусі у гості і зробила ось цей гарний знімок. Маю засвідчити, що й нині господиня роду в такій же ж відмінній формі. Весела, розсудлива з блискучою пам’яттю. З відмінною реакцією на жарт, на веселий дотеп. І зрозуміло чому. Ось уже більше десятка літ вона фактично щодоби займається розв’язуванням… кросвордів. Найліпший подарунок для неї – річна передплата на ці загадки. На вічні ребуси слів, зав’язані в клітини шарад, головоломок, логогрифів. Іноді, заради веселощів, бабуся каже мені:
-А ну-мо, письменнику, скажи, що таке заполоч?
Я починаю шукати в пам’яті синоніми, а вона весело прорікає:
-А, може, кольорові бавовняні нитки для вишивання? Попробуй здогадайся лишень, якщо не читаєш.
Це до того, що наша бабуся вся поміж книгами, газетами, журналами. Душа її повна пізнань десятиліттями.
Тому якщо стосовно історії її рідного краю, як то все було в житті насправді, звертатися треба якраз до Лариси Михайлівни. Бо вона й голодовку, та й не одну, пережила, пам’ятає з тих часів усе до деталей. І як при німцях було. Є офіційна історія районного центру, де вона мешкає, написана п’яничками партійними активістами, з організуючою роллю комуністів і комсомольців у центрі оповіді, зрозуміло ж, а є її справдішня повідь, в якій ні слова про тих «героїв», які намалювалися після війни. І я, звичайно, більше вірю бабусі, ніж тому, що настрочили лакеї від влади.
Якось вона розповідала:
-До Другої світової війни наша хата крайньою в райцентрі була. Казати б, від лісу. Будинок великий, побудований цукрозаводом. Прийшли німці. Двох своїх офіцерів визначили до нас на постій. Взяли вони для себе більшу нашу кімнату. Ми потіснилися. Охайні, поштиві люди. Завжди матері для нас вділяли зі своїх пайків різних продуктів. Я тоді вперше спробувала шоколад. Уранці бричка приїде за ними, відвезе їх у центр і привезе увечері. Прийшли червоні. Тут же всю нашу сім’ю з грубощами виселили із хати. Перебралися ми до хліва, а потім і до родичів. По всій хаті порозвішували свої смердючі онучі, задуха в кімнатах страшна, добре, хоч нам там не треба було мешкати… А щоб ходити до туалету на вулиці і ніг не замочити, від порога до вбиральні настелили вони в болото всі наші фуфайки, батькового кожуха, що висіли у коридорі з зими. Така радянська культура й вихованість…
Заради справедливості зазначу, що іншого разу Лариса Михайлівна розкаже, як ці чемні та виховані німці завезли за місто дві великих вантажівки, забиті місцевими євреями і там усіх розстріляли. Фактично у неї на очах, позаяк мати послала дочку якраз по черешні до лісника, а там і розігралася ця страшна трагедія. Діти залізли на дах і стежили за всім у шпарину...
-Усіх розстріляли і вони попадали у заздалегідь вириту яму, а одна гола дівчина, дуже гарна була, довге, майже по пояс чорне волосся у неї, стоїть на краю урвища, немов заклякла. Либонь, без пам’яті була... Офіцер сердито кричить щось до німців, до поліцаїв. Командує… Ті нібито стріляють, а в неї не потрапляють. Мабуть, не хотіли вбивати її через особливо виразну людську красу. Тоді німець побіг до нещасної і вистрілив у неї впритул…
І це теж жива правда від Лариси Михайлівни.
Чоловіка Лариси Михайлівни Івана Онисимовича Дем’янюка, мого тестя, вже немає понад чверть віку. А був це знаменитий мужчина. Високий, вродливий, показний. Весельчак, краснослів. Ледве не тридцять п’ять літ очолював районний відділ культури. Хорових, драматичних колективів створив він десятки. Повитовкували вони всі обласні і столичні сцени, до Москви зі своїми виступами добиралися неодноразово.
Якось до мене звернулися місцеві начальники, щоб заглянув до документів, які залишилися після тестя, написав коротеньку об’єктивку на дідуся. Розшукала Лариса Михайлівна для мене всі документи, фронтові ордени й медалі його, щоденники ще з війни минулої. Був Іван Онисимович організованою, акуратною людиною. Все написане акуратно прошите, пронумероване.
Трапилася тут і довідка про реабілітацію замордованих його батьків, як куркулів, за що Івана Онимисовича колись, як розповідає дружина, виключили з інституту. Вицвілий папірець з печаткою, а за цим скільки страждань невимовних, переслідувань, безпардонних знущань, як над тим, що син "ворогів народу", хоча, немовби насмішка над здоровим глуздом проголошувалося тоді публічно: син за батька не відповідає. За матір, напевне ж, також. А от вищу освіту здобути не дали, і попервах проблеми з роботою були, аж поки не доказав усім, що рівного йому організатора немає, і авторитета в місцевої молоді також...
Побачив я тут і вогнисте посвідчення завідувача районним відділом культури, виписане у Москві, у дорогій шкіряній обкладинці.
-А це що таке? – запитую тещу, беручи документ до рук.
-О, - каже Лариса Михайлівна, - це особисте посвідчення від подружки Хрущова, міністра культури СРСР Катерини Фурцевої. Викликала вона його та ще двох таких, як він зі всього Радянського Союзу, на особисту аудієнцію, і в своєму робочому кабінеті вручила цей примітний документ. Навіть по чарці при цьому налила. Любила баба знайти в народі відбірних мужиків, запросити до себе на роботу, накрити стіл там і похизуватися собою перед ними. Та ще таких вибирала, аби заспівати вміли, як мій Іван... Подібне вважалося за прояв великої уваги й шаноби для обраних працівників культури. Скільки ж йому могаричів довелося виставити за цей документ, - усміхається Лариса Михайлівна, - хоч сам Іван Онисимович спиртного зовсім не вживав. Бувало, хто не приїде з області, з Києва: а ну, покажи посвідчення від Катьки…
-Так це ж виходиь сама Фурцева замахувалась украсти від вас Івана Онисимовича, - легенько так не запитую - кажу бабусі.
-Ого, скільки їх усяких вішалося на нього, - швидко відповідає, - але він дуже порядний чоловік був. Ніколи навіть приводу для моїх ревнощів не подав. Для нього на першому місці були сім`я, робота, діти, онуки. Кролі. Любив живність розводити. А це ж щодня треба не один мішок зелені накосити. Грибів назбирати. Дуже ліс любив. З роботи прийде, і в ліс. Ще й мене заохотить. Ягодів нарвати, а грибні місця в нього свої були. Бувало ще не світ-зоря побіжить з кошиком, дивлюся, - повен приносить уже до сніданку...
Коли вже мова пішла про п`янку-гулянку, то зауважу, що наша бабуся предобрий чаклун розмаїтих узварів. З різних трав, заживків, коренів та листви. Добротного винця з пелюсток троянд сама бувало приготовить, і стіл вогниста карафка та удатно прикрасить, і розмов про цей напій породить чимало. Скуштувати мало хто не схоче цього фантастичного витвору мистецтва, бо тут і оригінальність саморобного творива, і тонкий непереквітний аромат на роки. Тому фактично повік-віків не подругує Лариса Михайлівна з ліками, різноманітними хімікатами. Для неї важливо, щоб менше м’ясного на столі було та й рибу майже обходить. Дружить з молочним продуктами, її важливо, щоб яблучко знайшлося, різні соки, заздалегідь заготовлені. І важливо, щоб це все власне, домашнє було...
Декілька десятиліть поспіль не лише Україну, але й світ будоражило це прізвище «Дем’янюк». Ви ж, сподіваюся, пригадуєте скільки літ, то в одній, то в іншій державі судили буцімто зрадника, охоронця концентраційного табору Івана Дем’янюка, як кажуть московіти, - «однофамільця» мого тестя. Я усе-таки розкопав чому відбувалося це, написав про це документальну есею, яка носить назву «Скажу, як зять Івана Дем’янюка…» Твір увійшов до складу моєї нової книжки «Постаті з вирію». Її видавці – представники Київської міської держадміністрації мають вручити мені уже наступного тижня. Першою на адаптацію книжку повезу якраз Ларисі Михайлівні Дем’янюк, моїй славній тещі. Її завжди дивувало, що українська держава ніяк не бажала вступитися за солдата війни, якого ворогом усього світу зробила фальшивка «СМЕРШа». Вона знайде в книзі відповіді й на ці питання. Бабуся багато читає без окулярів і по сьогодні…
Ми ще всі буває прибігаємо по черзі до неї з проханнями: "вселіть-но голку", або "зашийте славненько, щоб нічого не видно було..." Їй це зробити залюбки...
Одне слово, моя теща – велика людина. В свій 92-ий рік вступає активним громадянином. Запитую сьогодні:
-Хто вас першим привітав?
-Першим був дзвінок з Італії. Там мешкає моя похресниця. А потім телефонували з усіх кінців… І Ольга твоя...
Ось вона Ольга, молодша її дочка - https://www.facebook.com/profile.php?id=100013730881109&fref=ts
-Щиро бажаю вам міцного здоров’я, - кажу. – Дуже хочеться, щоб ви побили всі вікові рекорди в Україні…
-Ой, сину, намагатимусь з усіх сил. Вистачило б для цього кросвордів…
