Харасмент у школах: чому мовчати небезпечно і як створити безпечне середовище для дітей

Як шкільний харасмент і булінг формують культуру безкарності — та що потрібно змінити зараз.

У суспільстві, де 14-річну школярку шантажують нюдсами, щоб та співпрацювала з російськими спецслужбами, а викладачів університетів ледь не щотижня “ловлять” на домаганнях, ми очевидно недостатньо уваги приділяємо тому, щоб протидіяти харасменту. Діти та молодь в освітньому середовищі регулярно стикаються з насиллям: від “невинних” насмішок однокласників до відвертого фізичного та сексуального насильства.

Так, за даними Всеукраїнського опитування «Індекс майбутнього Фонду Олени Зеленської», 12% українських дітей зазнають булінгу щонайменше раз на тиждень. А загалом із цькуванням стикалися 4 з 10 дітей. Після повномасштабного вторгнення ситуація погіршилася — 24,7% учнів стали мішенями булінгу, з найвищими показниками в Києві (33,7%). Позитивна тенденція — це те, що нове покоління готове відкрито відстоювати свої кордони і заявляти про їх порушення. Проте для сталих змін на краще важливо змінювати норми поведінки зсередини. Як можемо вплинути на ситуацію? Пропоную розібратися.

Обличчя насильства: від “невинних” жартів до переслідувань в Інтернеті

Харасмент серед молоді має безліч форм, часто замаскованих під “жарти” або “прояви симпатії”, проте може перерости і в фізичну площину. Особливо небезпечною є зона “сірих” дотиків — неприйнятна фізична поведінка, яку суспільство часто толерує. Дівчата регулярно стикаються з ситуаціями, коли однокласники можуть дозволити собі обійняти без дозволу, торкнутися в небажаний спосіб. “Ну ляснув він тебе, і що тут такого? Ти просто йому подобаєшся” — типова реакція, яка змушує дівчат сумніватися у власних відчуттях і нормалізує насильство. Власне, саме такі випадки часто стають причиною того, чому студентки в університетах вагаються, як реагувати на непристойні жарти чи недвозначні натяки від окремих викладачів.

Із розвитком технологій з'явилися нові, не менш небезпечні загрози. Кібербулінг, тролінг, витік особистої інформації — знущання в Інтернеті залишають невидимі, але глибокі психологічні травми. Згідно з дослідженням ЮНІСЕФ, кожен п'ятий підліток в Україні зазнавав цькування онлайн. При цьому, лише 20% із них розповіли про це дорослим.

Світова статистика підтверджує масштаб проблеми. До прикладу, приблизно 15% американських підлітків відповіли, що хтось, крім батьків, постійно запитує їх, де вони, що вони роблять або з ким вони. Водночас 10% заявили, що їм фізично погрожували, а 7% підлітків відповіли, що кривдники поширювали їх відверті зображення в Інтернеті без їхньої згоди.

Чому так відбувається?

Якщо спиратися на останнє опитування Міносвіти, найчастіше підлітків булять за зовнішність (29%). Причому дівчата частіше зазнають такого ставлення. Також причинами цькування стають особливості поведінки (22,6%), відмінний світогляд (21,5%), хобі чи уподобання (18,7%).

Популярність соцмереж і перехід значної частини соціальної взаємодії в онлайн також сприяє збільшенню кібербулінгу. До того ж в Інтернеті додається відчуття анонімності та безкарності, тож і масштаб негативу зростає.

Ще однією вагомою причиною стає брак належної освіти та довірливого спілкування з батьками та вчителями. Так, хлопці можуть порушувати кордони дівчат через те, що не усвідомлюють меж дозволеного та не знають, як правильно проходити через гормональні зміни в підлітковому віці, коректно висловлювати свої почуття. Батьки часто не здогадуються про масштаб проблеми, адже підлітки рідко обговорюють із ними такі теми.

Ціна мовчання

Наслідки мовчазного харасменту руйнівні. Жертви, які не заявляють про свої страждання, нерідко страждають від депресії, тривоги та ПТСР, які можуть зберігатися навіть у дорослому віці. Цей замкнений цикл безкарності породжує культуру мовчання, де потерпілі не вірять у можливість захисту, а кривдники впевнені у своїй недоторканності.

Як наслідок, успішність у навчанні падає, а соціальна ізоляція посилюється — підліток втрачає довіру до людей та здатність будувати здорові стосунки. І цей патерн може мігрувати з часом в робоче середовище, впливати на створення кар’єри та особистого спілкування. Щоб не бути голослівною, запитала у доньки. Її відповідь лише підтвердила, що харасмент залишається частиною повсякденного досвіду дітей і підлітків.

“У школі я протягом кількох років стикалася з харасментом — небажаними дотиками, «лапанням» однокласників, а також словесними образами від учителів. Одного разу навіть від учительки почула недоречне: «у 10 класі будеш із візком ходити», коли я просто розмовляла з однокласником. Багато хто не вважає такі ситуації проблемою, але це явна сексуалізація 13-річної дівчинки, і це ненормально. Окрім школи, я часто почуваюся некомфортно в компанії хлопців-підлітків і деяких дорослих чоловіків, навіть якщо їхні жарти адресовані не мені. Відверті обговорення дівчат чи представників ЛГБТ або жарти на цю тему створюють атмосферу, де приниження інших сприймається як норма.

Важливо припинити виправдовувати харасмент словами «це жарт» чи «це такий вік» і почати про нього говорити. Ми маємо змінити культуру сприйняття таких ситуацій, бо навіть ті, хто зазнав домагань, часто сміються над цим — просто тому, що якщо не доходить до відкритого насильства, то заведено закривати очі”.

Це ще раз доводить: мовчання не захищає, воно лише посилює наслідки. Що більше ми говоритимемо про схожі проблеми та працюватимемо над рішеннями, то більше шансів зруйнувати культуру безкарності.

Міжнародний досвід: що працює в інших країнах

У багатьох розвинених країнах підліткове насильство та булінг визнані серйозною проблемою. І для їх вирішення запровадили спеціальні заходи. Наприклад, у Нідерландах діє обов’язкова сексуальна освіта з 4-річного віку, а також програми боротьби з булінгом. У школах можуть навіть тимчасово відсторонювати від навчання агресорів, а в серйозних випадках до розслідувань залучають поліцію.

У Великій Британії працює програма Дена Ольвеуса, яка допомагає школам боротися з цькуванням. Вона включає опитування учнів, чіткі правила покарання за булінг та навчання вчителів, як правильно реагувати. Також школярі можуть звертатися по допомогу на гарячу лінію Childline. У Швеції всі школи зобов’язані мати план дій проти булінгу, а вчителі та директори відповідають за його виконання. Якщо вони ігнорують проблему, на них можуть накласти штраф.

У Японії після гучного випадку самогубства школяра через цькування у 2013 році ухвалили спеціальний закон. Він зобов’язує школи розслідувати випадки булінгу, а батьки можуть звертатися до юристів, якщо заклад не реагує. Такі заходи допомагають зробити школи безпечнішими та дають дітям змогу захистити себе.

Шлях до змін в Україні

Розв'язання проблеми потребує комплексного підходу, який має охоплювати декілька ключових напрямів:

1. Освіта замість замовчування. В Україні вже діють ініціативи щодо впровадження сексуальної освіти завдяки «Фонду Маша» та Фонду Олени Пінчук. А торік відбувся відкритий діалог за участі міністра освіти Оксена Лісового щодо стратегії реформування сексуальної освіти. Освітні програми мають включати навчання про згоду, особисті кордони та повагу у стосунках, а також розпізнавання ознак емоційного насильства та маніпуляцій.
2. Дієве законодавство та шкільні політики. Потрібні чіткі процедури подання скарг і навчання вчителів з розпізнавання насильства. А також суворі санкції для кривдників. Школи повинні мати протоколи реагування на випадки харасменту та працювати не лише з потерпілими, а й з кривдниками, допомагаючи їм змінити свою поведінку.
3. Підтримка постраждалих. Необхідно створювати мережу психологічної допомоги в школах та розвивати такі ініціативи, як «Ла Страда-Україна», що надають анонімні консультації. Важливо забезпечити простір, де кожен зможе розповісти свою історію без страху осуду чи помсти.
4. Зміна суспільного сприйняття. Кампанії на зразок американської #MeToo показали, що публічне визнання проблеми — перший крок до її подолання. В Україні потрібно підтримувати більше власних інформаційних кампаній, які пояснюватимуть, що таке харасмент і чому це серйозна проблема, а не "нормальна частина дорослішання".
5. Залучення молоді. Найефективніші зміни відбуваються, коли молодь сама стає агентами змін. Важливо створювати платформи, де підлітки можуть говорити про свої переживання, ділитися досвідом та разом шукати рішення. Ініціативи "рівний-рівному" часто працюють краще, ніж настанови дорослих.
6. Робота з підлітками. Необхідно розробити спеціальні програми, які допоможуть молоді зрозуміти, як коректно висловлювати свої почуття та будувати здорові стосунки. Вони мають усвідомити, що повага до меж іншої людини — це ознака зрілості, а не слабкості.

Замість висновку

Харасмент — не особиста проблема, а суспільна. Його ціна — не просто психологічні наслідки для окремих дітей, а майбутній соціальний капітал всієї країни. І діяти потрібно зараз. Тож мета — не просто озвучити проблему, а започаткувати реальні зміни. І перший крок до цих змін — визнати: так, харасмент існує, і ні, він не є нормою. Кожна дитина заслуговує на безпечне середовище для навчання та розвитку. І створити його — наша спільна відповідальність.