… Довгенько ми з моїм односельчанином Павлом Юліановичем Новосєльським змовлялися на рахунок того, як би зустрітися в столиці, коли він з дружиною нарешті вирвався з-під окупації Харківщини, поселився тут тимчасово у родичів на Рибацькому острові. Бо його уже рідний Куп’янськ, а там прожив аж 42 роки (!), ще й досі активно обстрілюють окупанти. Тільки замойоріли над містом синьо-жовті прапори, звідки не взялися двома авто дочка, зять, сват і ще з порога закомандували: збирайтеся негайно, виїжджаємо. Куди? Подалі від бойових дій. Досить уже надивилися ви на бурятів з автоматами, на бородатих неадекватів кадирівців, що стріляють у людей без попередження. Павло Юліанович і дружина Тетяна нізащо не погоджувались. Дочка — в сльози… Зять як в воду дивився: ’’Вони ж ’’градами’’ Куп’янськ засиплять… Це ще не кінець ворожої біди. Варвари милосердя не знають…» Зібрали мої добрі односельчани найнеобхідніше, прихопили з собою чорного, з білою краваткою на грудях красеня кота… Так опинилися аж у Києві…
Я добре знав, що воно таке прісна, малоцікава і безрадісна переселенська фортуна, тому, що на початку горісливого 2022 року сам три місяці поспіль, як неприкаяний тинявся вулицями загалом привітного, але все-таки незнайомого мені районного містечка Волині, очікуючи втішливих новин з фронтів російсько-української війни, коли орки опинилися під самим Києвом.
Тому котрогось ранку початку грудня-2022, я набрав телефон односельця і сказав:
— Приїжджай, Павле, я на тебе чекаю. Уже чищу бараболю…
Ще здаля, підходячи до обумовленої транспортної зупинки я побачив, як туди прибіг його жовтавий автобус, як з передніх дверей бадьоро вискочив невисокого зросту чоловічок у теплій, сірій спортивній шапочці. Почав оглядатися. Я йому здаля помахав рукою. Тепер, після мого якісного і дорогого ремонту кришталиків зірниць я став бачити однаково добре на обидва ока. Павло Юліанович тут же відповів мені подібним жестом. Значить і він гарно бачить, хоч, відомо, на рік старший за мене.
‘’Таким і уявляв я собі його, Павлушу Новосєльського з джуринського «посьолка’’, — подумалося мені, коли ми обнялися на столичній Солом’янці, весело перемовляючись покрокували до моєї домівки. Поки, як кажуть, вкипали вареники, ми згадували з того, що лишилося в пам’яті. Мій гість більше всього спогадував, як рибалив.
— Коли в сестри було весілля, — мовив, — я взяв найбільше відро і пішов до опусту, шо в центрі Джурина. Звідти почав свій ловецький рейд назустріч руслу. І під кожним берегом шукав нори. Сміливо туди рукою ш-шасть. Якщо там є рак — він мій. Пройшов пів річки до Вербівки, тамтешнього млина і чарівного ставу у верховітті Вовчиці — повнісіньке відро панцерників з клешнями набрав. Здоровенні, породисті. Зварили до весільного столу. Їжі всякої наготували, слава Богу, а з-за кожного столу просять: ’’подайте ще раків’’. Тієї оказії ніколи не забуду…
Торкнулися мимохідь у розмові теми батьків. Особливо мені приглянулося ім’я глави роду Новосєльських — Юліан. Я й сказав, що в давнину такі найменування носили лише римські консули, трибуни, члени партії імператора Гая Юлія Цезаря.
— Мої предки завжди кохалися в славних іменах своїх дітей, — весело каже Павло. — Батько походить із древнього польського роду, який глибоко пустив своє коріння на древньому Поліссі. Юліаном нарік його мій дід Людвіг. А мати також, як мовлять в народі, католицьких кровей. Її батько був знаменитим органістом у Чернівецькому, є такий колишній райцентр на Вінниччині, костьолі…
Коли в Джурині був район, розповідав мій щирий співрозмовник, його батько був чиновником місцевої адміністрації, а з 1959 року, як сталися чергові пертурбації з територіальним поділом тодішньої держави, почав працювати маркшейдером кар’єроуправління, чи як тоді воно називалося — комбінату стінових матеріалів.
— О, — мовить пан Павло, — це вельми цікава і навіть таки пікантна професія. Батько завжди невимовно гордився своїм професійним статусом, оскільки маркшейдер, це людина, сказати б, справжній підземний лоцман у мертвому, закам’янілому древньому Сарматському морі, що собою насправді уявляють нинішні вапнякові гори довкруги нашого рідного Джурина. Тоді якраз активно розроблявся пласт ракушнякових покладів Лисої гори. Ось наш батько, Юліан Новосєльський, і прокладав підземні маршрути для кам’янорізальних комбайнів. Планував проходження основних штолень і відповідальних збійок, себто, сполучних ходів, повітроводних шурфів в материковій корі земної тверді. Бо підземелля, люді, котрі трудилися там повинні були мати чим дихати. Ще важливо було, як він нам, хлопчакам дома розповідав, витримувати горизонт рівня штолень відносно поверхні, щоб була можливість малопотужними електровозами вивозити на поверхню фабричні блоки. Весь напівфабрикат, піскова рінь від виробіток скидалися до штрекових збійок. Усі ці батькові знання я свято бережу вже десятки й десятки літ, — мовить з почуттям шаноби й посаги мій шкільний побратим Павло Юліанович.
Нарешті впираємося в тему розмови про розвиток спорту наших молодецьких часів. Павлуша, хоч сам і зросту невисокого, а був неперевершений… волейболіст. Зверніть увагу: в усіх висококласних командах цього виду спорту окрім високорослих хлопців і дівчат обов’язково є одна\один приземкуватий спортсмен. Розігруючий. Розпасовуючий. Той, хто вміє закинути м’яч нападникам і високо, через усе ігрове поле, і низенько над самою сіткою.
Оце таким у джуринській середній школі був неперевершений волейболіст Павлик Новосєльський. Людина, в якої не пальці, а начебто пружини. Волейбольний прийом шкіряної кулі є унікально м’який, еластичний, начебто аж ніжний, пестливий. М’яч від його рук до атакуючого гравця летить точно по замовленій траєкторії. І реакція в хлопця також була блискуча. Він обов’язково витягне, здавалося зовсім безнадійний м’яч. І обов’язково ж його навіть з цієї зовсім невигідної позиції так подасть, як треба це атакуючому гравцю.
Тієї пори в Джурині гриміла спортивна слава уругвайця Юлія Саніна. Але все частіше її стала підпирати прогресуюча репутація молодшого і активнішого Віктора Волкова. Він був, здається, 1947 року народження. На рік старший Павла Новосєльського. Це був хлопець універсал за своїми природними фізичними даними. Буцімто спеціально народжений для успіхів на спортивних полях. З’явиться лишень на баскетбольному майданчику — всіх переграє. Вийде в футбольній дружині на стадіон — найбільше забитих голів завжди за ним. А в волейболі це був справжній некоронований король гри над сіткою. Чому він зі своєю долею обминув команду майстрів високого волейбольного класу — якась Божа несправедливість, їй-право.
Розповідає Павло Новосєльський:
— Не знаю всіх тонкощів і деталей цієї історії, але мати Віктора родом із Джурина, — мовить мій гість. — Його дід і баба по материнській лінії мешкали на Когутівці. А ось батько — чистокровний москвич. Волков! Як він у наших краях опинився — не знаю. Але швидше за все, закинуло його сюди військове лихоліття. Було відомо, що трудився він завідувачем складів на залізничній станції Джурина…
— За часів існування вузькоколійки Управління Придністрянських під’їзних колій, скорочено ''Упрдністр'', яка сполучала всі цукрові заводи Східного Поділля, — вставляю уточненням ситуації своїх п'ять копійок у розповідь односельчанина.
— Еге ж, — озивається Павло Юліанович. — У Віктора Волкова зріст у випускному класі був 180 сантиметрів. А ось стрибучість… Я більше такої ні в кого не бачив. Він у кожній грі був королем над волейбольною сіткою. Ми так звикли до парної з ним гри, що за порухом його брови я знав на який навіс він очікує. Хоча найбільше йому до шмиги був мій низенький пружинистий кидок над самою сіткою. Він злітав як блискавиця над усіма. Короткий замах його крилатих рук і, х-хлоп, — ’’шкіряний волейбольний цвях’’ уже в підлозі на майданчику супротивників. Це треба було бачити… Мені й по нині іноді сняться ті наші блискучі матчі. В котрих ми, як правило успішно перегравали усі без винятку команди, хоча самі були лише школярами. Волков був справжній спортивний віртуоз, волейбольний артист…
Щоб зримо уяснити рівень стрибучості тодішнього спортсмена Віктора Волкова, маєте, друзі, знати таке. На змаганнях, де він захищав честь школи, джуринський юнак залюбки брав висоту у 180 сантиметрів. Тобто, без найменших проблем стрибав на рівень свого зросту. Але це було вельми цікаве, навіть сказати — оригінальне видовище. Позаяк, наш земляк при цьому використовував древній прийом стрибка — ’’кізкою’’. Знаєте, що це таке? Коли учасник змагання сильно розбігається і долає планку на висоті прямо перед собою, підібгавши ноги під себе. Наяву справді все це дуже схоже на переліт дикої кози, плямистої сарни через перешкоду. Скільки його місцеві педагоги не намагалися перевчити на нинішні, сучасні способи стрибків із забіганням збоку, так званим перекидним способом, коли спортсмен перелітає над планкою спиною — нічого не виходило. Віктор все одно розбігався прямо на яму зі стрибків і як козуля, савець родини оленячих, легко і без проблем брав будь-яку до 180 сантиметрів висоту. Вище, здається, ніколи і не пробував злетіти. Він і без того завжди виходив переможцем районних і обласних змагань.
Колись пан Волков мені весело розповідав про те, як під час служби у війську він побився об заклад із своїм командиром в\ч, що у кирзових солдатських чоботях в одну мить подолає паркан у 165 сантиметрів. Умова була така: якщо строкових перестрибне перешкоду з першої спроби, командир йому надає дві понаднормових доби відпочинку до десятиденної відпустки додому. Віктор розбігся… Через хвилину-другу він залетів назад на територію гарнізону, для того, щоб збиратися для виїзду на батьківщину.
Ви бодай можете собі уявити сакраментальний, приголомшливий політ світловолосого стрункого юнака над принишклим спортивним майданчиком біля церковних мурів чи на стадіоні, коли він успішно приземлявся завмерла юрба одним, голосним повагом видихала глухе і пам’ятне: ‘’ух!’’ І аплодувала, аплодувала.
Віктор Волков у розквіті своєї спортивної кар'єри...
З тих пір поминуло без малого шістдесят (!) літ, а я й по нині добре пам’ятаю світлу легку парусину Вікторових спортивних штанів, які він беззмінно носив, кожної миті готовий, то грати, то виступати на протиборствах. Його легкий одяг як прапор, за котрим належало уважно спостерігати, позаяк він завжди був найбільше у центрі уваги, примітно пружинився на вітрі, то на футбольному полі, то на баскетбольному майданчику, у секторі для стрибків у висоту. А то загалом надворі була пора, коли тріумфував знаменитий український спортсмен із Ворошиловграда Валерій Брумель. Прославлений стрибун у висоту. Рекордсмен, Олімпійський чемпіон. Ми всі тоді на пам’ять знали його переможні висоти на світових стадіонах — 2 м 21 см, 2 м 23 см. На планеті гримів його непереможний рекорд – 2 м 28 см, котрий протримався надзвичайно багато літ не скореним. Поміркуйте лишень, скільки ж там залишилося до його вершин нашому славному джуринському школярику Віктору Волкову, якби він, звісно, щоденно, під опікою толкових, знаючих і вмілих майстрів-тренерів навчався. Про це були всі наші мрії і хлопчачі розмови. А Віктор був як завжди незворушний, аж начебто байдужий до всіх наших забаганок і прогнозів.
Але коли на спортивному майданчику, змагаючись в одному пориві за честь школи, села опинялися разом Віктор Волков та уругваєць Юлій Санін, котрий мешкав у Джурині, нашій команді у будь-якому виді спорту просто таки не було суперників. То був час нашої всепереможної спортивної слави. Я сміливо пишу тут ‘’нашої’’, оскільки і я з ними, з цими друзями-спортсменами, в якості футбольного воротаря, захищав честь і школи, і села, а найбільше Шаргородського району…
Новосєльський розповідає, що мешкали вони у центрі Джурина, майже поруч з Волковими. І пам’ятає, що батько Віктора, пан Сергій славився тоді як вишуканий червонодеревник. Був неперевершеним майстром виготовлення унікальних виробів, різьблень на дереві.
— Уяви собі, — каже пан Павло, — син Віктор, думаю, перевершив у цій справі свого примітного предка. Він прихопив батькові гени. Якось мій волейбольний партнер запросив мене додому. Я там побачив такі унікальні витвори червонодеревного мистецтва…
— Так чому він нікому не показує того екстраординарного мистецтва? — мимохіть вирвалося у мене.
Павло Юліанович зреагував на це так:
— Ти, либонь, і не знаєш, що наш приятель Віктор Волков не просто мила, добродушна, щира людина. Це унікально скромний чолов'яга. Мало хто знає в Джурині, що він неперевершений майстр гри на фортепіано і акордеоні. Я подібне добре знаю тому, що окрім своєї улюбленої справи все майструвати власними руками, надзвичайно люблю… танцювати. Я на танці за десять кілометрів піду пішки! А хто понад усе потрібен танцюристу — акомпаніатор. Але щоб почути, сказати б, камерний виступ Віктора Сергійовича Волкова, хоча б для кількох осіб. скільки ж нам доводилося впрошувати його сісти до інструмента чи взяти до рук ручну гармоніку з клавіатурою фортепіонного типу. В ньому точно таки помер талант великого музичного виконавця і мені особисто цього дуже шкода, — мовить замало не зі сльозами на очах на закінчення своєї розповіді мій дорогий гість…
За хвильку додає:
— Боже, як же ж звучить фортепіано від простого доторкання рук неперевершеного піаніста Віктора Сергійовича Волкова! Він як заграє, я не можу зупинитися у танці. Душа моя, все тіло немовби у польоті. Ось кого треба називати маестро… Маестро із Джурина! Він же ж спокійно міг поїхати до тітки в Москву. Знаю точно, що його звали туди. Всі говорили, що родичка має йому подарувати житло. А він пішов трудитися на машино-будівний завод у селі. Раз і назавжди. Від якого залишилася сама лише величезна труба. В руїнах… Чому все так несправедливо?
Я заглядаю до свого записника, де перед зустріччю з односельчанином записав собі кілька пунктів того, щоб мені хотілося знати про Павла Новосєльського, почути за чаркою чаю в його розповіді. І знаходжу запис: ‘’Як потрапив до Куп’янська і чому аж туди?’’ Показую це речення гостю.
— Усе дуже просто, — відповідає з милою усмішкою на обличчі він. — Я женився занадто рано — у двадцять хлопчачих літ. На той час у нас дома був справжній Вавілон – п'ятеро хлопців і сестра. А нам, молодим, звісно, захотілося розжитися на власне житло. От я й вивчав, де потрібні молоді, перспективні фахівці. Так знайшов оголошення, що в Куп'янську Харківської області, на такому ж машинобудівному заводі, як і у Джурині, де я трудився, потрібні спеціалісти мого профілю. А в мене за спиною вже було два курси Київського політехнічного інституту. Як не попробувати власного хліба, без батьківської опіки. А тут прилетіла довгоочікувана телеграма: ‘’…чекаємо, приїжджайте, попереду здача будинку…’’ Як же ж було не поїхати? Це був 1980 рік. Дружина Тетяна теж пішла працювати в токарний цех. Згодом я вже очолював виробничу дільницю, де трудилося 65 майстрів виготовлення обладнання для цукрових заводів. З цими людьми працював до самого виходу на пенсію… Дуже прикро, що підприємство нині знищено до руїн...
А це Віктор Сергійович Волков у нинішні дні. Моя дружина Ольга Іванівна поглянула на цю світлину і сказала: ''Чудово виглядає...'' Напевне, так воно і є...
— А ти, бува, не писав у своєму рез'юме, рекомендуючи себе для роботи на Куп'янському машинобудівному заводі, що є танцюристом №1 на Джуринському ремонтно-механічному підприємстві? — з веселим усміхом справляюся в пана Новосєльського.
Він щиро і від душі сміється.
— Дійсно, позитивна риса для характеристики молодого інженера, — погоджується. — Але для репутаційних плюсів її не використав. У Джурині, на заводі, за часів директорства Івана Даниловича Шмагайла дійсно проводилося ряд конкурсів на шляхетне виконання вальсів. О, які ж то були трепетні хвилювання за часів чесних змагань! Я тоді дійсно зі своїми елегантними партнершами постійно забирав головні призи. Молодість є молодість! Але ніхто ніде таким вправним акомпоніатором не був, як піаніст від Бога Віктор Сергійович Волков. Під його музику я би танцював і танцював... І сьогодні, в моїх 74...
— А в Куп'янську подібних змагань не було?
— Ні. Ми лише декілька разів із дружиною Тетяною ходили на танці до міського парку...
Павло Юліанович тікає з моїх гостин ще за світлої днини. Бо в їхньому будинку на Рибацькому острові електрику вимикають через кожних три години, чітко за графіком. Тому йому треба дістатися на високий поверх вчасно, до мертвого періоду. А будинок новий, ще не до кінця висох. Одначе дякує мій гість, знаєте найбільше за що? За тепло. У нас справді тепла квартира, бо в ній я колись постелив чорнову підлогу по якій побив паркет.
— За фізичне і душевне тепло дякую, — уточняє пан Новосєльський.
— За джуринську солідарність, — відповідаю йому братніми обіймами...
