Крізь усе, здається, пройшов я за своє тривале журналістське життя-буття у справі комунікації, пошуку людей і розгадок різноманітних челядней обставин, а от вийшло, начебто заблудився у трьох соснах. І ростуть вони у селищі міського типу Ківшарівка, що в Куп’янському районі Харківщини. Де нещодавно я, через 58 років після закінчення нею нашої Джуринської середньої школи, розшукав у цьому Слобожанському краю свою близьку родичку, милу пані Світлану Ільченко із родини знаменитих Зеленюків. Про це читайте в моїй статті, розміщеній у мережі Фейсбук — «Лист до нещодавно звільненої Ківшарівки», або в моєму посту блога тут — https://horobetsolexandr.patrioty.org.ua/.../sestra-iaku... , чи ж тут — https://blog.liga.net/user/ogorobets/article/47516
А ось зв’язатися із нею поки що ніяк не можу. І причина цьому одна: в їхньому краю сім місяців поспіль — із 27 лютого по 28 вересня цього року галабурдили московські варвари. Це бешкетне загарбництво загнало найбільше в Україні смт, де мешкало до московської агресії, як повідомляє Вікіпедія, понад 20 тисяч осіб, впало у повний ступор. Усе в цьому колись файному поселенні нині понівечено, розбито, знищено в селищі: немає ні електроенергії, ні води, ні газу. Люди в дворах підтримують багаття, готуючи на вогнищі їжу. Телефони здебільшого не працюють. Укрпошта ще не функціонує.
Допитався я нарешті, що запрацювала нібито в Ківшарівці «Нова пошта» (НП). Зготував негайно бандероль для Світлани Андріївни. Вкинув туди листа на 12 друкованих аркушів, поклав чотири моїх книжки: «Родинна колиска – Джурин» — про наше рідне з нею село на Поділлі та його людей; «Босоніж по битому склу» — мої колись (2003 р.) бестселерні «записки і розмисли про журналістику від імені головного редактора центрального найкрупнішого в Україні незалежного видання»; «Свічку на вітрі» — твір про причини московсько-російської війни; «Не проспімо, браття, ВОЛЮ» — роман у новелах із життя, що за рік перетерпів уже аж два видання на замовлення читачів.
По дорозі на пошту зустрів давнього знайомого. «Що в посилці?», — запитує. Так і так кажу, сестру, мовляв, хочу привітати.
Знайомий голосно, заледве не на всю вулицю розсміявся. Каже:
—Знайшов чим здоровити… книгами, листом… Ти б торбу грошей переказав. Їй, певен, вони зараз, після розгулу орків, вкрай потрібні…
КУТОЧОК НАЙБІЛЬШОГО СЕЛИЩА МІСЬКОГО ТИПУ УКРАЇНИ. ФОТО З ІНТЕРНЕТУ
— Тільки де ж їх взяти бідному письменнику, що живе на саму лише пенсію? — була моя відповідь.
—А ти не соромся, звернися до людей по допомогу, думаю, що знайдеться не один десяток м’якотілих, що не поскупляться на допомогу…
Далі до «Нової пошти» я ступав уже не так впевнено, як раніше. Все розмірковував: а, мо’, й справді вказати мою банківську картку для пожертв, бо з Світланою Андріївною я так іще й не зв’язався. А де гарантія того, що вона схоче, аби про її проблеми дізналися інші люди. Ні. По-жебрацьки, я руки не простягну. Тим паче, що пора в державі нині особлива: тисячі людей залишилися без даху над головою, осиротіли, переїхали в інші краї зі своїх осель. Нехай немічним допомагають…
На пошті сюрпризів виявилось ще більше. Оператори НП ніяк не могли зрозуміти, як це може бути, що Ківшарівка, найбільше селище міського типу України, а вулиць в ній немає жодної. Це як шлюб на віру. Життя без будь-яких офіційних документів. В адресних даних так і пишеться: назва населеного пункту, а далі вказується номер будинку, номер помешкання. Як же ж вони бідаки, жителі селища розбираються в тому повному хаосі, що твориться в пошуку адрес людей. І це явно не вина окупації. Не проблеми нинішнього дня…
Як не старалися молоді люди з 332 відділення НП столиці, замовлення на відділення «Нової пошти» в Ківшарівці не оформлялося. В обліку значиться, що воно уже буцімто функціонує, а насправді в формулярах на отримання поклажу не реєструвалося.
Висновок фахівців був такий: з відправкою бандеролі до Ківшарівки, на береги Осколу ще треба зачекати, поки українці там не наведуть порядок…
Одне слово, друзі, і для мене, і для вас, гадаю, є шикарне відкриття з цією Ківшарівкою: у найбільшому селищі міського типу неньки-України ЗОВСІМ НЕМАЄ ВУЛИЦЬ. Вулиці вовки з'їли. І ніхто, зрозуміло, на зборищах громадян не свариться за їх найменування, перенайменування, декомунізацію, дерусифікацію. Повиводили на боках будинків жирні номери домоволодінь і живуть. І діти народжуються...
Передовий це спосіб співжиття чи, даруйте, задній, їй-право, не скажу -- не знаю. Оцінюйте самі...
