Внуки зеленоукраїнців проти кривавої політики Путіна і Кремля
Те, про що ми з вами мріяли вже не один рік, нарешті, либонь, збувається. Росія, зборище шизофреників у Кремлі, маніяків, котрі ні місяця не можуть прожити без війни, без свого безглуздого возвеличення, з чого сміється вже весь цивілізований світ, захиталася, затріщала. І саме з нашого боку. З української сторони – з «Зеленого клина», де споконвічно від його заселення мешкали колишні українці, мільйони наших предків, яких дикий і безбожний Мордор немилосердно зросійчив в останньому сторіччі.
Хабаровський край, це наша Зелена Україна, як її величали колись. Після продажу Росією Аляски, стало зрозуміло, що Далекий Схід раші не втримати, позаяк він голий, пустинний, безлюдний. Туди потрібні хазяї. Добрі господарі, які обживуть багаті вільні землі. А хто на цій частині суші найбільш метикуваті? Та, звісно, вкраїнці.
Найпростіший шлях дістатися туди з України був такий: через Одесу пароплавом до Владивостока. Цей маршрут тривав не менше сімдесяти діб. Вважався надзвичайно важким, смертність серед пасажирів-новоселів складала 2,5 відсотка. Вартість переходу на дорослу особу з її вантажем дорівнювала 75 рублів. Це доходило до ціни десятка корів.
Незабаром наші люди на Далекий Схід відправлялися і по тверді, кіньми, наприклад. Маршрут, розповідали знавці був іще важчим від морського. Смертність сягала 4 відсотків. Далеко не всі українці добиралися до кінцевого пункту призначення.
Революційна субота 11-го липня 2020 року: потомки "зеленоукраїнців" вийшли проти Путіна, Кремля. Далекосхідний "Зелений клин" знову буде українським!
І ось перед початком Першої світової війни на Зеленій Україні мешкало вже приблизно 750 тисяч українців (за деякими даними – до мільйона осіб!), у більшості своїй переселенці з Великої України, та декілька десятків тисяч тих, котрі приїхали працювати так званим вахтовим методом на будови, які тут розгорнулися повсюдно. або для обслуги залізничних магістралей цих країв.
Міграційний процес тієї пори доволі легко прослідкувати на прикладі росту Владивостока. Його в одній українській еміграційній газеті описує відомий журналіст тієї пори Іван Васильович Світ (справжнє прізвище – Світланов, походив він із Харківщини, прожив 91 рік).
Ось Іван Світ і пише 1953 року: «Порт Владивосток, як його після окупації 1860 року назвали росіяни, мав тільки яких 20-30 будівель, землянок, хат, де жили солдати, моряки, троє чоловіків-селян та дві жінки (ці п'ятеро з каторжан). Був ще старий священик, що пройшов від Бесарабії до Зеленого Клину. Комендантом порту був лейтенант Бурачок, що мав добру освіту та знав французьку мову. В порту Посьєт комендантом був капітан Черкаський, теж людина освічена, він вивчив англійську мову з газети та склав власний словничок.
Прізвища обох комендантів свідчать про те, що вони походили з України. Невелика кількість селян жила поблизу цих двох портів, всі з колишніх каторжан, здеморалізовані, ледарі й п'яниці, а „жінки їх ще гірші".
Далі Іван Світ повідомляє, що в житті українців Далекого Сходу Владивосток відігравав велику роль. Це через нього здебільшого переселялись на Зелений Клин українські селяни, бо він впродовж більш як пів століття був кінцевим пунктом довгої морської подорожі від Одеси до Далекого Сходу. Пізніше став центром українського культурно-політичного життя у тих краях. Від 1905 року там існував таємний український політичний гурток, що мав на меті розвивати національне життя українських переселенців.
Під час революції 1917 року і за Далекосхідної республіки українці розвинули тут свою культурну й політичну діяльність, коли був створений і працював Український далекосхідній секретаріат на чолі з Ю. Мовою-Глушком.
«Вагу Владивостоку для українців збільшує той факт, -зазначав в одній з газет української діаспори (публікація від 1957 року) Іван Світ, - що в південній Приморщині (це Усурійський край) українці живуть найгустіше, по селах їх до 80%».
У 1917-1922 роках на території Зеленого Клину існувала навіть Українська Далекосхідна Республіка (УДР). Мала своє законодавство, свою Конституцію. Розглядалося питання прийняття власної символіки. Один із варіантів його був синьо-жовтий прапор із зеленим клином, який символізував колір тайги.
Мешканці тих тайгових прерій українці повідомляли друзям, рідним у Великій Україні, що з початком війни 1914 року життя у них начебто зупинилося. Розпочався просто таки шалений наступ російського етносу на українців. З центру Росії йшли відверті вказівки: на командні висоти в регіонах просувати виключно представників титульної нації.
У двадцяті роки минулого століття в основному саме українці Зеленого Клину будували міста Хабаровськ, Владивосток, Усурійськ, Комсомольск-на-Амурі. Адже там кожен четвертий громадянин (відповідно до перепису 1926 року) був українцем.
І ось учора, 11 липня 2020 року, саме в Хабаровську давно небачене полум’я народного гніву і протесту проти вічного кривавого режиму Путіна, влади Кремля, наче по сушняку, вдарило з величезною силою. Сьогодні міжнародна радіостанція «Эхо Москвы» (стаття опозиційного політика Геннадія Гудкова) повідомила, що в стихійному мітингу взяло участь понад 35 тисяч (дані поліції 10 000 - 12000) осіб. Звучали лозунги: "Путін - злодій!", «Геть Путіна». Найбільш оригінальною була масова кричалка: "Щоб врятувати Росію - треба спалити Росію!" І це дуже важливо: люди нарешті зрозуміли, хто головне зло в їхній державі. Насамперед, шизофренія лідера...
Знайте, друзі, що найвище над усім багатотисячним натовпом стояв учора українець з Полтавщини Яків Васильович Д’яченко. Колишній полковник. Пам’ятник йому встановлено в самому центрі Хабаровська. Він першобудівник майбутнього міста, як написали про нього вдячні потомки - «один із найбільш корисних діячів з освоєння дикого Амуру». І таких діяльних посланців нашої землі у тих краях були тисячі.
І ті, що першими вийшли вчора у поярмленій Росії проти диктаторського режиму Мордору – це переважно онуки і правнуки зеленоклинівських українців. Думаю, що вони вже не відступлять. Розхитають, зламають закостенілу криваву рашку. Наш «Зелений клин» буде знову українським!
