Немає більше для кого стелити асфальт...

Історія одного телефонного дзвінка.

ІСТОРІЯ ОДНОГО ТЕЛЕФОННОГО ДЗВІНКА

Учора зненацька у мене обізвався мобільний телефон. Глянув я на дисплей – висвітився незнайомий номер з оператора Лайф. Ні друзів, ні приятелів серед таких у мене не має, вирішив не відповідати. Життя навчило: невідомі співбесідники ніколи не приносять добрих новин, здебільшого щось проблемне. Одначе на останньому дзвонику несподівано передумав, вхопив трубку.

Було зрозуміло, що телефонують звідкілясь здалека, на моє «Альо», «Альо», спершу ніхто не відгукнувся, а потім почулося слово, начебто з мого далекого дитинства. Так мене в малолітстві величали, дозвольте не називати його. Я зрозумів: хтось набрав мене з далекого від столиці рідного села. Бо тільки там знали мій дитячий пароль...

-Назвіться, хто ви? – попрохав я голосно. 

-Це Іван Сайчук із Гродно, - почулося.

Ого, мені на душі враз помітно потепліло. Я подумав, що ми літ із тридцять, а то й більше не бачились з Ванею, не розмовляли. 

Коли ще в п’ятдесяті роки минулого століття я був школяриком, то моєю найбільшою гордістю було те, що в мене є двоюрідний брат Іван. Іван Євдокимович Сайчук. Моя мати Лікерія і його – Гафія, найменувалися рідними сестрами і жили вони вельми дружно. Тітка Гафія часто приходила до нас, приносила листи від старшого сина, і сестри по складах, бо ще в тридцяті роки закінчили лікнеп і там вивчили букви, довго, з натхненням читали їх. А як став підростати я, то всі ті послання з Ленінграда, і з інших країв всього СРСР, звідки перебуваючи на практиці писав Іван, мені доводилося читати їм у голос. А потім під їхню диктовку писати й відповіді. Так що мав я з малолітства посаду родинного писаря. 

Так що я добре вивчив почерк мого родича. Мабуть, у році 1956-1957-му він уже закінчив Ленінградський інститут інженерів залізничного транспорту, став інженером на чугунці. Я на той час справжнього поїзда, по правді кажучи, ще й не бачив: до найближчої залізничної станції, на перегоні Жмеринка –Вапнярка, від нас було вісімнадцять кілометрів через ліси і луки, але бувати там не доводилося. Щоправда, неподалік нашої школи з давніх часів, як лишень у кінці дев’ятнадцятого століття з’явився у нашому Джурині на Поділлі цукровий завод, розмістилася невеличка залізнична станція, одначе вузькоколійки. Зі своїми запасними коліями і центральною магістраллю, складськими приміщеннями. Нею перевозили цукор, пальне для заводської котельні, різноманітні запасні частини. І тепловоз, і вагони їхні були майже вдвоє менші від справжніх. Начебто й потяг, але мініатюрний... І мій батько багатозначно казав, що таких спеців, як наш Іван тут ніде немає й близько. Бо Іван був учений інженер-залізничник з інститутським дипломом. Такого, можливо, можна знайти хіба шо в Жмеринці чи й у самій Вінниці. Він засідає у великому кабінеті, і в нього на столі багато телефонів... 

Були розмови про те, що Ванька, як казали моя мати і тітка Гафія, можливо, вернеться додому великим залізничним начальником. Мені теж цього надзвичайно хотілося. Я всім хлопчаком-пастушкам, з якими з весни до осені у полі доглядали корів, вихвалявся тим, що, коли приїде Іван, стане хазяїном-начальником залізниці у наших краях, то я скільки вже захочу покатаюся на поїзді. А головне – безкоштовно. Зрозуміло ж, поспіль із Васильком, молодшим братом Івана, моїм майже ровесником, з яким ми росли у полі. Але Івана Сайчука, як тоді називалося, «розприділили» по закінчені знаменитого вузу у зовсім інші, сказати б, далекі краї: він опинився у місті Гродно, що в Білорусії. Власне, на самому кордоні з Польщею. І за декілька років дядько Євдоким, тітка Гафія, вся їхня родина і ми з батьком та матір`ю зустрічали Івана і його дружину, щиру й примітну, добродушну польку Яну, її батьків і маленького сина молодят у нашому подільському селі. Вони гостювали цілий тиждень, і ми з Васильком не могли натішитися тому благочестю. 

Іван приїхав, пригадую, у білосніжній сорочці, я й такої білої раніше і не бачив, у чорному строгому костюмі, з ромбами і молотками залізничника на рукавах. Кашкет теж був з кокардою. Його батько, мій дядько Євдоким казав, що галуни в сина ще сріблисті, а вже незабаром, як стане начальником високого рангу, кудись там мали його якраз переводити, - будуть золоті. Тому нам з Василем треба добре вчитися, як Іван, і їхати поступати в залізничний інститут. 

Ще коли Іван був студентом, він нам з Васильком понавозив різних книжечок, листівок і пісенників про Ленінград. Тому, коли в мені, як молочні зуби у дитяти, прорізалися перші віршописання, то вони були російськомовні. І виключно про Неву, про Ленінград, про мости, про Аврору, про матросів-балтійців, про білі ночі. Власне, переспіви-марення з того, чим я тоді жив, що подобалося, про що мріяв, під настрої двоюродного брата Івана.

Сам же Іван Євдокимович навічно прикипів до Білорусії, до Гродно, до тамтешньої залізниці і провів усе життя там на роботі з рухомим складом. Виростив двох синів, має нині трьох онуків. Зараз вже йому дещо за вісімдесят. Кілька літ тому нестало його дружини Яни. Мешкає відтак сам, під наглядом дітей та онуків. 

В останнє з ним ми бачились понад років тридцять тому. Він один без дружини і синів приїхав провідати старенького батька Євдокима, метері його, моєї тітки Гафії, на той час уже не було в живих; мав він на меті привітати рідню, бо дуже давно не бував у цих краях, хоч проїзд мав безкоштовний по залізниці в усі кінці СРСР. Постійно, як пояснював, був украй зайнятий на роботі, багато років зовсім не бував у відпустці. Таке мав клопітне залізничне господарство на польському кордоні. 

Я також тоді приїхав до матері з Києва. Брат Ваня постав переді мною худорлявий, чорнявий, з тоненькими, доглянутими вусиками типу «а-ля Адольф». Помітно закидав російською, особливо ж тоді, коли ми випивали по чарчині-другій.
Усе запитував мене: «Яку ти мету поставив перед собою, чого хочеш досягти»? Адже мені ще й не було сорока літ. 

Я тієї пори трудився у газеті «Сільські вісті». Мені здавалося, що я міг тоді досягти всього чого лише захочу, час, мовбито, сам прогинався під мене. Мої статті, як найсмачніші млинці, простиралися з однієї сторінки газети на іншу. Наклад видання складав понад 2,5 мільйона примірників. Це означає, що його читали щоденно не менше десяти мільйонів громадян! Кожне твоє примітне, оригінальне слово було в людей на устах. Бувало запустиш в статті чи у заголовку якесь примітне, барвисте слівце, по всій Україні воно вихором пролетить, і до тебе повернеться. Цікаве, знаєте, це відчуття управління людською свідомістю. Окремі мої публікації розглядалися і на найвищому рівні…

Сидячи тоді за столом у хаті матері, я братові Іванові під не зовсім тверезу лавочку сказав:

-Що хочу? Хочу на нашу з тобою Корею прокласти асфальт. Для твого батька, для моєї матері, щоб хоч колись тут була пристойна дорога… Щоб люди наші відчули, що таке тверда земля під ногами. Не лише багнюка... 

Тут же поясню, що Кореєю в нашому Джурині люб’язно чомусь зветься шматок села між подільськими крутосхилами, де бували часи, що ні зайти, ні заїхати туди не можна було. Особливо ж навесні і восени. Через болотнечу, зрозуміло ж. Бездоріжжя було - просто жах...

Ваня багатозначно казав: «Поживемо – побачимо. А поки що, давай, братику, вип’ємо за цю гарну твою ідею…»

Коли минулої осені я повернувся до столиці з села, в якому провів весну і літо, враз захотілося поспілкуватися з Іваном із Гродно. Я нарахував, що з часу останньої зустрічі поминуло вже ой, як багато літ. Розшукав якось кінці його сина Андрія в «Однокласниках». Написав йому листа для батька, Івана Євдокимовича. Спеціально виклав усе українською, аби здивувати сина, щоб той незабувсь передати мої рядки батьку. Не поминуло і… пів року, як вчора ось намалювався і сам Іван Євдокимович.
Розмова була спонтанта, несподівана, про життя-буття, про дітей та онуків. Не знаю, чи старався Іван спеціально для мене, але розмовляв добірною українською, мовбито вчора лише розлучилися. І враз він, ні сіло - ні впало, запитує:

-А обіцяний асфальт ти на Корею уже постелив?

Я й обімлів. За чаркою, воно ж звісно, що хочеш можна наговорити. А тепер кліпай безпомічно очима. Хоча та моя ідея від самого початку, звичайно ж, була нереальною, бо від наших з Іваном родинних хат до центру нашого села аж три кілометри. Скільки це потрібно мільйонів мати у кишені, щоб бодай насипну дорогу прокласти, не те, що сам асфальт настелити…

-Ваня! - кажу, і при цих словах, чую, як мене попід горло і нижче аж до серця нещадно почали души сльози. – Знаєш, на Корею вже не треба дороги, там вважай уже немає кому ним користуватися. Там просто немає людей. На 95-ть відсотків люд вимер. Утворився справжній цвинтар із мертвих хат…

-Там же ж стільки було людей, дітей, - вражено мовить двоюрідний брат. - Не можу й повірити... Що просто нікого?

-Справді. В кожній хаті по двоє-троє дітей водилося, ти ж, пригадуєш? Вранці, коли виганяють корів на пасовисько – вся вулиця забита худобою. Щороку гучні весілля справляли, проводи хлопців в армію, дома радісно зустрічали. Пісні, танці. Величезні шалаші ставили на городах, бо місця мало було в обійсті для гостей. А сьогодні, повір, – там справжня пустка. Я коли навідуюся до нашого Джурина на Вінниччині, то з траси заїжджаю лише на цвинтар, провідати рідних: у село і не спускаюся, на Корею й не повертаю. Туди мені страшно заїжджати. Хати, як приведи в терну стоять. 

-А хата твоєї матері?

-Порожня від 1 травня 2004 року, після смерті матері, розсипається… Уяви, що від колишнього господарства моєї матері аж до вашого обійстя, де мешкає твій брат Вася, не менше п’ятнадцяти хат стоїть з різноманітними прибудовами, – усі мертві, жодної живої душі ніде. Пустка. Ще недавно бігали там люди, метушилися, щось добудовували, дахи перекривали, льохи нові споруджували. Все залишилося, нікому тепер не потрібне. Страшно, брате мій Іване...

-Це що, наслідок Чорнобиля? – дещо спантеличено запитує Іван Євдокимович.

-Та ні, Ваня, - кажу, - думаю, що це швидше всього продукт нашого «щасливого» життя… Так що асфальт прокладати на нашу з тобою Корею більше немає для кого… 
 

Подумавши трохи, додаю:

-Але я, брате, все одно готовий… - далі сказати не можу...

***