У час війни заповіт чи довіреність, підписані на передовій, мають ту ж юридичну силу, що й нотаріальні акти — але лише за умови дотримання суворих формальностей, які часто ігнорують.
У моїй практиці були справи, де заповіт виявлявся чи не єдиною ниткою, яка пов’язувала людину з її правом на гідність після смерті. Коли війна входить у дім, а фронт — у щоденне життя, у людини залишається дуже мало часу, щоб подбати про юридичну «міну сповільненої дії» — смерть. І заповіт, складений у напівтемному штабі під вибухи артилерії, може мати не меншу юридичну силу, ніж той, що склали в дорогому офісі столичного нотаріуса. Але тільки за умови дотримання закону. А закон — річ холодна, навіть на війні.
Особливий порядок для особливого часу
Українське цивільне законодавство передбачає виняткові механізми для посвідчення заповітів і довіреностей у ситуаціях, коли нотаріус фізично недоступний. Йдеться, зокрема, про статті 245 і 1252 ЦКУ, які дозволяють командирам військових частин виконувати функції нотаріуса. Це не «нотаріат на довірі», як дехто думає. Це — жорстко врегульований процес із чіткими обмеженнями і умовами, які не допускають вільного трактування.
Особливий порядок — це не спрощення. Це адаптація права до реальності, у якій втрата часу рівнозначна втраті життя.
Командир як гарант правового акту
Начальник частини, який посвідчує заповіт або довіреність, не стає нотаріусом. Але він зобов’язаний діяти з тією ж суворістю до процедури. Від ідентифікації особи до дотримання вимог щодо свідків — кожна деталь має значення. Приміром, свідками при складанні заповіту не можуть бути спадкоємці, родичі чи інші заінтересовані особи. Інакше заповіт знецінюється, як фальшива купюра.
Конфіденційність і честь: правові тонкощі у прифронтових умовах
У мирному житті адвокат легко контролює конфіденційність: зачинені двері, диктофон, папери під замком. На передовій — інакше. Конфіденційність часто тримається на офіцерській честі. Але навіть у таких умовах закон вимагає, аби особа, яка посвідчує документ, забезпечила дотримання нотаріальної таємниці. Це не формальність — це захист волі людини, зафіксованої в найінтимніший момент її життя.
Волонтерська рука — не для підпису
Ще один критичний нюанс — неможливість складання заповіту через представника. Це воля самого заповідача, не делегована, не передана. Якщо заповідач не може підписати заповіт через фізичну ваду чи хворобу, підписує інша особа — але тільки в присутності самого заповідача та двох свідків. Це єдиний виняток. І кожне порушення тут — підстава для оскарження документа в майбутньому.
Із шаною до формальностей: чому форма — не дрібниця
Заповіт, складений у військових умовах, має відповідати формальним вимогам: місце, дата, особисті дані, свідки, підпис. Дрібниці? Але саме ці «дрібниці» стають основою для спадкової справи. В юридичній практиці країн Балтії траплялися випадки, коли спадкоємці роками не могли реалізувати свої права через відсутність точного часу чи неправильного формулювання місця складення заповіту. У міжнародному контексті — скажімо, у практиці ЄСПЛ — відомі кейси, де суд визнавав порушення прав спадкоємців через процесуальні помилки при посвідченні подібних документів у гарячих точках.
Передача документа: логістика правового захисту
Посвідчений документ — це лише пів справи. Інша половина — його реєстрація. За чинною Постановою КМУ №164 командири мають передати такі документи до Міноборони, Генштабу чи іншого центрального органу протягом п’яти днів. Далі — до Мін’юсту, а звідти — нотаріусу. Ланцюг довгий, але кожна ланка критично важлива.
Будь-яке порушення строків або втрата документа на будь-якому з етапів може звести нанівець останню волю людини. І це — не гіпотетика. У практиці Польщі, де також існує особливий порядок посвідчення документів для військових, втрати документів під час передачі вже неодноразово ставали причиною судових спорів.
Довіреність без нотаріуса: ризики та межі
Посвідчення довіреності командиром — менш формалізований, але не менш важливий процес. Потрібно вказати усі персональні дані, обсяг повноважень, дату, строк дії. Відсутність дати — автоматично нікчемність. Це аксіома, яку мають розуміти і довіритель, і особа, яка посвідчує документ.
У Франції, де воєнний нотаріат має тривалу традицію, аналоги таких довіреностей можуть бути обмеженими в діапазоні дій. У нас же — навпаки. Закон дозволяє обширні повноваження, якщо це не суперечить змісту і формі. І саме тому довіреність може стати як інструментом захисту, так і зброєю у чужих руках, якщо оформлена недбало.
Коли держава не встигає — що має робити юрист
На війні держава не завжди встигає захистити громадянина. Але юрист — має. І перше, чого я навчаю молодих колег — думати на кілька ходів наперед. Якщо заповіт складено у прифронтовій зоні, я прошу клієнта зробити фото документа, передати скан копію через захищений канал, повідомити контакт особи, що зберігає оригінал. Не тому, що я не довіряю закону — а тому, що довіряю реальності, у якій закон іноді запізнюється.
Шляхи вдосконалення: безпека даних і цифрова реєстрація
Майбутнє — за цифровими реєстрами. Уже зараз держава могла б впровадити експрес-реєстрацію заповітів і довіреностей через захищені цифрові канали зв’язку. Не йдеться про скасування паперового варіанту — а про паралельний канал підтвердження. Це допомогло б уникнути втрати документів, пришвидшило б реєстрацію та знизило ризики зловживань. У Німеччині, наприклад, спадкові документи військових вносяться до закритого реєстру негайно після посвідчення.
Кожен заповіт — це не тільки юридичний документ. Це акт довіри до майбутнього. І право на цей акт не можна обмежувати навіть війною. Навпаки, саме в умовах війни ми маємо забезпечити людям можливість сказати своє останнє слово вільно, без страху і з упевненістю, що держава їх почує.
Коли солдат залишає на папері кілька слів про те, як розпорядитися його речами, це не просто розпорядження. Це — внутрішній наказ. Він не має бути втраченим у лабіринтах бюрократії. Бо за цим папером — життя, любов і гідність людини, яка мала відвагу подбати про своїх навіть тоді, коли сама дивилася смерті в обличчя.
