Думаючим людям варто ознайомитись з цим дописом відомого філософа Сергія Дацюка ...
"Останнє засідання Ради Безпеки ООН показало, що не тільки у України чи у Росії, а й у цілого світу в репрезентації ООН, немає концепції виходу з ситуації російсько-української війни.
"Мінські домовленості" це шлях до подальшої фрагментації України
"Мінські домовленості" це фейковий мир, який неможливо імплементувати в міжнародні домовленості, тому що "мінський підхід" не дає відповідь на ряд важливих питань.
Перше питання: яким має бути кінцевий статус ДНР і ЛНР (в Україні, в Росії, окремо як незалежні держави, окремо під протекторатом Росії чи України, чи спільним). Статус "особливості самоврядування", норми яких Україну змушують прийняти на рівні Конституції, це тимчасовий статус. А отже Україну змушують приймати тимчасову Конституцію, цим самим закладаючи прецедент втручання міжнародної спільноти всередину суверенітету країни на боці сильнішого і агресивнішого.
Тимчасова українська Конституція за "Мінськими домовленостями" фіксує розпад України як процес, що розпочався і буде продовжуватися. "Мінські домовленості" це домовленості про цивілізований розпад України, на який українська олігархічна влада погодилася і тепер шукає спосіб, як найменш вразливо донести це своїй громаді.
"Мінські домовленості" це більше, ніж зрада українського правлячого класу своєї громади – це зрада міжнародної спільноти самому принципу ООН (преамбула Статуту ООН – принцип "рівності прав великих та малих націй").
Друге питання: як бути з Кримом? Чи визнавати Крим як окуповану територію не стільки політично, скільки економічно та культурно? Президент України заявив, що "Крим не продається". Але в дійсності це означало, що Крим оптом не продається (від держави до держави), а вроздріб Крим продається (про що свідчать позови українського бізнесу щодо повернення своїх кримських активів).
За час незалежності України Крим не був включений в український міф, в українську державну історіографію. Українські діти не вчили в школі, що кримська земля полита українською кров'ю, на відміну від російських дітей, яким це постійно пояснювали. Не полите власною кров'ю не мотивує до захисту.
Крим як був неукраїнським, так і лишається неукраїнським. Важко зберігати всередині ідентичності щось поєднане з нею лише умовно. Територіальна поєднаність Криму з материковою Україною не означає однак включення кримської історії всередину української історії, кримських перспектив всередину українських перспектив.
Для олігархічного дерибану – основного процесу освоєння Криму українським правлячим класом – питання державної приналежності Криму не було принциповим. А південний берег Криму виявився в сучасному висококоннективному світі не дуже сильним мотиватором, бо відпочивати можна в інших місцях світу – дешевше і якісніше.
Отже "Мінські домовленості", уникаючи питання Криму, насправді свідчать про те, що на здачу Криму українська олігархічна влада уже погодилися, і тепер вичікує лише час, щоб найменш вразливо дати зрозуміти це своїй громаді.
Третє питання: як бути з кримськотатарським народом? Всередині національної ідентичності, якої більш-менш дотримувалась попередня влада і якої позірно дотримується нинішня влада, на це відповідь знайти неможливо.
Якщо говорити про політичну націю в розумінні держави, то конституційна автономія Криму автоматично проекціюється на автономію кримськотатарського народу від українського народу. А значить будь-який український націоналіст (особливо державник і особливо інтегральний націоналіст) може сказати, що кримськотатарський народ є автономним щодо українського народу, а значить про нього можна дбати лише за залишковим принципом, тобто лише після того, як подбаємо про свій народ.
Українці можуть взяти відповідальність за кримськотатарський народ лише всередині концепту громадянської ідентичності – тобто всередині спільного процесу антиколоніальної боротьби з російським імперіалізмом за громадянські права і свободи. Але й тут є проблема – подолання російського імперіалізму зовсім не означає повернення Криму до України, бо цього направду не хоче український правлячий клас.
Тут виникає проблема національного диспаритету українців та кримських татар, тому що кримськотатарський народ не бажає розчинятися серед українського народу. Забезпечити ж місце компактного проживання кримськотатарському народу на материковій Україні це означає впустити всередину себе швидко зростаючий в демографічному плані народ. А це породжує майбутні проблеми етнічних, релігійних та територіальних конфліктів між народами. Крим в цьому сенсі був ареалом природнього життя кримських татар. Життя кримськотатарського народ на материковій Україні це по суті виокремлення материкового "Криму" як окремого ареалу.
Якщо українці не збираються відвойовувати Крим, а олігархічна влада саме не збирається, то ми фактично підставляємо кримських татар в середньостроковій перспективі. Вони змушені боротися, щоб вижити, а українці не змушені боротися, бо фактично зреклися Криму. Відтак ми отримуємо ще і пасіонарний диспаритет обох народів.
Всі ці фрагментації країни, про які не хоче думати правлячий клас, про які не хочуть думати наші експерти, саме і породжують "мінський процес" у середньостроковій перспективі.
Два консенсуси в Україні
Українська влада в особі Президента та Уряду, які представляють позицію олігархічного консенсусу всередині країни, вдавшись до цинічного контрреволюційного перевороту в Парламенті, досі не змогла і в принципі не здатна запропонувати бачення виходу з війни.
Ми маємо два консенсуси щодо війни та миру в Україні – олігархічний консенсус та громадянський консенсус. Ще до 14-го квітня 2016-го року можна було робити вигляд, що є солідарність цих консенсусів, але тепер ці консенсуси жорстко розмежовані як в економіці, так і в політиці. І особливо вони розмежовані щодо миру та війни в Україні.
Давайте коротко покажемо це на прикладі економіки.
З точки зору громадянського консенсусу – спочатку потрібно було би зменшити драконівські податки, провести деоффшоризацію, дерегулювати бізнес-діяльність середнього класу, дочекатися зменшення кризи неплатежів в сфері інфраструктурних послуг і лише потім піднімати тарифи.
З точки зору олігархічного консенсусу потрібно було зробити протилежне – підняти тарифи, податки не чіпати (щоб далі перерозподіляти їх в свою кишеню з державного бюджету через свої монополії), деоффшоризацію затягнути дуже надовго і потім провести її у вигляді фейку, потім так само зробити фейкову дерегуляцію.
Тобто ось що відбулося: олігархи, по-перше, переклали всі ризики за реформи на українську громаду, а, по-друге, знайшли спосіб як затягнути реформи і навіть повністю їх саботувати. Якщо уважно спостерігати за нинішнім так званим процесом деоффшоризації, то відсутність чіткої та змістовної позиції у лідера цього процесу, спрямованість на довгі узгодження між експертами свідчить про те, що це збираються затягнути дуже надовго. Те ж саме можна сказати і про податкову реформу – фейк і затягування процесу.
Так само і в питанні війни та миру влада все більше схиляється до олігархічного консенсусу.
Громадянський консенсус полягає в наступному:
1) не дати владі продавати суверенітет країни ні на рівні тексту Конституції, ні на рівні території, ні на рівні зовнішнього управління МВФ;
2) розвивати реальне самоврядування, зменшувати вплив центральної влади і встановлювати жорсткий контроль над діяльністю корпорацій;
3) вести економічну війну проти Криму, ставлячи за мету його повернення;
4) визнати Донбас окупованим, припинити будь-яку його підтримку з держбюджету, і так, як і проти Криму, вести економічну війну, ставлячи за мету його повернення винятково на власних умовах;
5) забезпечити повітряний щит території України і бути готовим до великої війни з Росією.
Олігархічний консенсус полягає в наступному:
1) торгівля суверенітетом (з Росією, зі світом, і навіть один з одним), торгівля Конституцією, торгівля окупованими територіально активами, отримання преференцій від кредитів МВФ;
2) замість реального самоврядування просувати децентралізацію для організації олігархічних республік, оскільки контрабандна торгівля між регіонами не менш вигідна, ніж під дахом держави чи СОТ;
3) економічна війни проти Криму зменшує ціну і можливість відшкодування вартості їх кримських активів, тому їй потрібно запобігти;
4) Донбас має залишитися в зоні впливу олігархів через українську державу в будь-якому вигляді (у вигляді протекторату Росії, України чи спільного України з Росією);
5) велику війну потрібно відвернути за будь-яку ціну, бо вона дуже заважає бізнесу та торгівлі.
Олігархічний консенсус не визнає територіальний суверенітет країни як обов'язкову умову. Олігархи впевнені, що вони виживуть за будь-якої влади, за будь-якої політичної приналежності територій їх активів. А це не так.
Вибір між миром та війною в Україні ї його наслідки
Небажання української громади політично оформлювати статус фрагментованих територій та боротися за суверенітет веде тільки до ще більшої фрагментації.
Зараз є всі підстави вважати, що починається вже внутрішня війна в Україні, війна громадянська, якої ми так хотіли уникнути.
Тобто так чи інакше небажання української громади вести війну з Росією, просто змінює спосіб цієї війни, перетворює її на війну громадянську.
Олігархічний консенсус має бути знищений. Громадянський консенсус має досягти домінування. Мирними засобами це вже навряд чи можна здійснити.
Уникнення водночас зовнішньої війни та громадянської війни дасть мир, але ціною втрати України як держави.
Отже – або війна з Росією, або громадянська війна, або поступова втрата України."
