Опинившись в одному ареалі надто близько одне до одного корупціонери та антикорупціонери можуть почати схрещуватися. І хто кого, м’яко кажучи, запліднює у процесі цього, так би мовити, схрещення, особливого значення не має. У результаті все одне з’являютьс
«Велике бачиться на відстані», – стверджує народна мудрість.
Отже, значення має не лише розмір, але й відстань, з якої можна побачити цей розмір. Наприклад, не можна побачити гору впритул. А для того, щоб побачити масштаб всього гірського масиву доведеться не лише віддалитися на кількасот кілометрів, а можливо навіть піднятися у космос.
Більше того, фактор відстані має значення для адекватного сприйняття не лише фізичних об’єктів, але, як не дивно, і соціальних явищ. Наприклад, для того, щоб у повній мірі побачити та адекватно оцінити корупційний Еверест в Україні треба бути максимально від нього віддаленим і бажано відстороненим.
Парадокс полягає у тому, що особи, які оголосили хрестовий похід проти корупції, у запалі двобою наблизилися до неї аж надто близько – на відстань протягнутої руки… І тепер, стоячи з протягнутою рукою, впритул не помічають вітряків, яким кинули виклик.
Впритул.
Себто корупціонерів минулих, які віддалені у часі, і теперішніх, які віддалені від кола особистих контактів, партійних інтересів, бізнес-схем, спонсорів і грантодавців тощо професійні «антикорупціонери», звісно, бачать дуже добре.
Натомість, мірою свого наближення до корупціонерів або наближення корупціонерів до себе чіткість бачення у «антикорупціонерів» різко зменшується…
Ще б пак, батьки, діти, дружина, рідні, близькі, друзі, побратими, однопартійці, однодумці – всі вони у жодному разі не можуть бути корупціонерами! Надто близькі, фокус зменшується, витримки бракує, картинка пливе.
Об’єкт стає розпливчатим, туманним, невизначеним, таким що потребує додаткового вивчення як, наприклад, «світлі образи» Сергія Лещенка чи Світлани Заліщук в очах Назара Холодницького, Артема Ситника чи Віталія Шабуніна. Надто близькі…
Надто близьких, на жаль, надто багато.
Наприклад, видатний борець проти корупції Юрій Луценко, обійнявши посаду Генерального прокурора України, безсоромно починає призначати на ключові посади не лише родичів своїх колишніх колег за фракцією БПП, згадати хоча б того самого Віталія Тригубенка, але й відвертих пройдисвітів.
Чого варте тільки призначення на посаду керівника генеральної інспекції з внутрішніх розслідувань та безпеки ГПУ Максима Мельниченка, скандально відомого тим, що проти нього свого часу порушувалася кримінальна справа за отримання неправомірної вигоди. Один з попередників Юрія Віталійовича на посаді Генпрокурора – Віталій Ярема навіть намагався звільнити пана Мельниченка з ГПУ згідно з Законом України «Про очищення влади». Не так сталося як гадалося.
З очищенням влади від таких як Максим Мельниченко не склалося. Мабуть також надто близький до когось. Щонайменше до іншого видатного «антикорупціонера» Давида Сакварелідзе, який також впритул не бачить високих морально-етичних та професійних якостей новоспеченого керівника генеральної інспекції з внутрішніх розслідувань та безпеки ГПУ. Впритул не бачить. Буває.
Так само як не бачать цього і інші видатні анти корупціонери – В.Шабунін, В.Касько, Є.Соболєв та інші. Також надто близькі? Зрозуміло. А скільки корупціонерів не побачить керівник генеральної інспекції з внутрішніх розслідувань та безпеки ГПУ? Надто близькі.
Перелік жертв цієї дивної пошесті антикорупційної короткозорості стрімко росте.
Видатні журналісти-розслідувачі, які помічали найменші прояви корупції часів злочинного режиму Януковича і навіть бачили «амбарну книгу ПР», чомусь досі не спромоглися «розслідувати» хто з їхніх колег у парламенті, скільки і як отримує з партійних кас, а головне ким ці каси наповнюються.
Впритул не бачать. Під носом. Навіть окуляри і журналістський нюх – так би мовити два в одному – і то не допомагають.
Між іншим, у проблеми відстані є ще один важливий аспект. Як не парадоксально, але виявляється, що відстань до корупції може вимірюватися КВАДРАТНИМИ метрами.
Щира огида до «джинси» у непідкупних журналістів різко зростає мірою того, як їхні гонорари перестають від «джинси» залежати. Зрозуміло, що такі ресурси як «УП», які заробляють, якщо вірити Сергію Лещенко, винятково на «банерах» ( NB ! ), можуть собі дозволити бути «незаангажованими і в той же час не безпритульними. Банери – це наше всього…Правда.
Чекаю коли вже з’явиться дисертація на тему: «Банерна реклама як рушій становлення незалежних ЗМІ в Україні (на прикладі УП)».
З огляду на зазначене вище, можна сформулювати «закон помітності корупції антикорупціонерами»: помітність корупції прямо пропорційна відстані, яка віддаляє борця проти корупції від суб’єкта корупційних діянь та обернено пропорційна особистій зацікавленості «антикорупціонера» у вирішенні того чи іншого питання з використанням корупційних зв’язків.
Цей закон можна також назвати « Закон скалки у чужому оці», бо корупція – це те, до чого причетні лише з опоненти. До болю нагадує сентенцію про те, що «розпуста – це будь-який статевий акт, у якому ти не береш участь».
Але беруть безгрішні антикорупціонери участь в актах метафізичної розпусти, оскільки зблизилися з опонентами аж до взаємопроникнення. Просто не помічають цього.
Така чи то короткозорість чи то далекозорість, на жаль, доволі поширена поміж професійних борців проти корупції. Можна сказати, професійна хвороба.
Офтальмологи тут безсилі.
Цей соціальний феномен пояснюється теорією конвергенції, запозиченою з біології, де вона означає зближення ознак у процесі еволюції далеких за походженням груп організмів, набуття ними схожої будови в результаті існування у схожих умовах і однаково спрямованого природного відбору. Простіше кажучи, опинившись в одному ареалі надто близько одне до одного корупціонери та антикорупціонери можуть почати схрещуватися. І хто кого, м’яко кажучи, запліднює у процесі цього, так би мовити, схрещення, особливого значення не має. У результаті все одне з’являються покручі, легко помітні з відповідної відстані.
