Політичні дебати – дискусія, що вирішує долю держави

Теледебати, як дзеркало, показують виборцю справжні обличчя політиків та їх спроможність відповідально ставитись до слів, які вони промовляють та обіцянки, які вони дають.

Політичними дебатами є дискусія лідерів політичних сил або ж кандидатів на виборні посади, що відповідають на запитання, які ставлять усі учасники дискусії тим самим, надаючи глядачам та слухачам можливість безпосередньо порівнювати позиції кандидатів з важливих питань. Перевагу отримує та позиція, що була найкраще аргументованою. Найважливішим є те, що кандидати повинні переконувати не одне одного, а виборців.

Дебати з'явилися у стародавній Греції, де суспільно-політичні питання обговорювались на публічних дискусіях. Публічні виступи для обговорення переваг та недоліків законів запровадив Перикл. На законодавчих зборах дебати вимагали серйозних та високоякісних виступів, оскільки на карту були поставлені питання, зокрема, війни та миру. Так, Д. Мерфі та   Р. Катула зазначали, що афіняни розуміли, що їх майбутнє часто залежить від здатності переконливо говорити. 

Перші ж теледебати відбулись в США в 1960 році. За посаду Президента змагалися сенатор-демократ Д. Кеннеді та віце-президент республіканець Р. Ніксон. Завдяки телетрансляції ці дебати побачили 70 мільйонів американців. У першому раунді дебатів Ніксон, який давно закріпив за собою звання гарного оратора, поводив себе невпевнено та сильно нервував, на що, зокрема, вплинуло травмоване коліно; під час ефіру з нього стікав піт, що створило “нетелевізійну” картинку. Кеннеді ж у своєму виступі поводився переконливо; головна його теза – надихнути американців на зміни. Його рейтинг стрімко росте. Наступні раунди дебатів Ніксон провів набагато краще за перший, але це вже не допомогло переломити ситуацію на свою користь і він програє вибори.

Наступні 16 років дебати в США не відбувалися через острах допустити ніксонівську помилку.

Ситуація змінюється після проведення дебатів 1976 року між Д. Фордом і Д. Картером, де Форд припустився помилки, промовивши, що немає жодного радянського домінування у Східній Європі. Картер не пропустив цього повз вуха і вступив у дискусію з опонентом щодо цієї обмовки. Не дивлячись на рівні шанси на старті виборів, Форду не пробачили незнання зовнішньополітичної ситуації і він програв вибори. Із тих пір теледебати стають негласним правилом. Навіть той факт, що законопроект 1992 року, який встановлював обов'язковий порядок участі в президентських дебатах, було відхилено, вже неможливо було уявити, щоб якась зі сторін відмовилась від участі в теледебатах.

Що ж до України, то за її незалежності політичні теледебати до другого туру виборів відбулися двічі: перші в 1994 році між  Л. Кравчуком та Л. Кучмою, другі – у 2004 між В. Ющенком і В. Януковичем.

У першому турі президентських виборів 1994 року виборці віддають Кравчуку 38,3%, тоді як Кучмі – 31,1%, однак у другому турі Кучма перемагає Кравчука з 52,2% проти 45,1% та забирає президентське крісло. Вважається, що перемозі Кучма завдячує теледебатам, до яких він був краще підготовлений і виглядав переконливіше за свого опонента, чим змінив думку виборців в останній тиждень перед виборами.

Наступні теледебати відбулись у 2004 році в 2 тури – перед другим туром виборів і перед переголосуванням. Після першого туру виборів В. Ющенко отримав 39,9% голосів, а В. Янукович 39,2%. На черзі другий тур голосування, а перед ним теледебати. У згадках про ці дебати зазначають, що обидва кандидати виглядали впевненими. Попри те, що за результатами національного екзит-полу Ющенко набрав 54% голосів, а Янукович – 43%, Центральна виборча комісія попередньо оголошує, що В. Янукович лідирує. Розпочалася “Помаранчева революція”, як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів. Таким чином, результати другого туру виборів визнали недійсними та призначили переголосування. Між кандидатами знову відбулися теледебати. Політологи відзначили, що завдяки дебатам, проведеним до переголосування, В. Ющенку додалось 5% голосів. Ющенко переміг з 52% голосів, Янукович отримав 44,2%.

2019 рік приніс нерозуміння того, що ж все-таки відбулось на НСК “Олімпійський” між кандидатами в Президенти П. Порошенком і В. Зеленським, та чи це можна називати “теледебатами” в розумінні закону? На цьому зупинимось детальніше. 

В українському законодавстві процедура проведення теледебатів між кандидатами в Президенти, включеними до виборчого бюлетеня для повторного голосування, регулюється статтею 62 Закону України “Про вибори Президента України” та Постановою ЦВК. 

Закон визначає дебати двох видів: перший – публічні дебати як форма передвиборної агітації, що оплачується кандидатами з коштів своїх виборчих фондів. Другий вид – проведення теледебатів між кандидатами в Президенти, що пройшли до другого туру. Такі теледебати проводяться за бюджетні кошти й організовуються Національною суспільною телерадіокомпанією України. 

Теледебати кандидатів, що пройшли до другого туру, в розумінні статті 62 Закону чітко регламентовані. Вони транслюються на суспільно-політичному загальнонаціональному каналі Суспільного телебачення в прямому ефірі, на Першому каналі Національної радіокомпанії України та можуть безкоштовно транслюватися іншими каналами мовлення. Самі теледебати не є обов'язковими, але якщо кандидати зголошуються брати в них участь, то вони зобов'язані виступати особисто. Якщо один з кандидатів не з'явився в студії суспільного мовника, кандидату, який з'явився, надається весь ефірний час на виступ, що і відбулось на теледебатах 2019 року. Хоча суспільний мовник і виявив готовність до проведення теледебатів, обох кандидатів можна було побачити не в студії “Суспільного”, а на НСК “Олімпійський” перед другим туром президентських виборів 2019 року. Дебати були оплачені за кошти виборчих фондів кандидатів.  

Відокремлюючи різницю між дебатами, як формою передвиборної агітації та теледебатами, що проводяться перед другим туром голосування, варто зупинитись на заангажованості. Дебати, як форма передвиборної агітації, хоча і повинні проводитись на рівних умовах для всіх її учасників, все-таки не можуть дати таку гарантію, якщо вони проводяться на комерційних телеканалах. Як приклад можна навести період передвиборної агітації 2019 року, де ряд телеканалів не приховували своєї підтримки того чи іншого кандидата. У випадку проведення дебатів на одному з таких каналів гарантія дотримання принципів рівності та незаангажованості нівелюються.

Суспільний мовник, який фінансується за кошти платників податків, є незаангажованим, адже кінцевим бенефіціаром є суспільство. А контролювати якість дискусії, яка б не перетворилася на поливання кандидатами одне одного брудом, легше, оскільки суспільний мовник не може бути прихильником когось із кандидатів.

Позитивне середовище, створене дебатами, сильно контрастує з публічними дискусіями та обговореннями, як частиною передвиборчої кампанії, де кандидати схильні використовувати більш агресивну та менш змістовну риторику. Так, в Індонезії виборчі органи висунули пропозицію щодо заборони політичних мітингів та заміни їх на більш структуровані дебати між конкуруючими партіями та їх кандидатами. Пояснюється це тим, що передвиборчі дискусії часто розпалювали конфлікти, тоді як дебати пропонувались виборцям як засіб ознайомлення та вивчення позицій кандидатів.

 Перспектива відстоювати свої погляди перед політичним опонентом спонукає кандидатів розвивати та вміло формулювати свої позиції під час усієї кампанії. Як слушно зазначив колишній сенатор та кандидат в президенти США Боб Доул: “Я думаю, що вони (дебати) допомагають нам підготуватися… Вони змушують нас думати про ті проблеми, на яких ми, можливо, і не зосереджувались – вони змушують нас думати наперед”.

Є ситуації, за яких певна політична сила має домінуюче становище, зокрема і в медійному середовищі. Кандидати, які не мають достатнього фінансування, щоб конкурувати, наприклад, на комерційному телебаченні, не можуть представити широкому колу виборців свої програми та позиції, оскільки стикаються з більш агресивною грою опонентів, які є впізнаванішими. Відтак, у нерівному політичному середовищі державні теледебати кандидатів дають можливість дістатися до виборців безпосередньо по радіо та телебаченню, забезпечуючи ефективний спосіб допомогти «вирівняти умови гри» серед кандидатів. Чи варто вже казати і про те, що кандидат завдяки дебатам може додати собі нові голоси у разі переконливого виступу.

Для самих виборців виникає унікальна можливість робити порівняння між доречністю та аргументованістю позицій кандидатів. Зокрема, виборець, побачивши різницю між сказаним, має змогу однозначно вирішити для себе чию сторону з-поміж представлених кандидатів він займе. Виборець зможе розкрити як і майбутній стиль керівництва, так і особисті якості, якими керуватиметься “його” кандидат у разі обрання на посаду. Так, на Ямайці було проведено опитування громадської думки щодо того, яку роль відіграють дебати в інформуванні виборців. Близько 70% респондентів повідомили, що дебати сприяли уточненню позицій кандидатів.

Теледебати, як дзеркало, показують виборцю справжні обличчя політиків та їх спроможність відповідально ставитись до слів, які вони промовляють та обіцянки, які вони дають. Саме тому запит суспільства на теледебати має бути настільки великим, що відмова дебатувати сприйматиметься як неспроможність проявити себе сильним та професійним політиком, гідним президентського крісла. Це вплине на якість передвиборних програм, на розуміння кандидатами та їх штабами, що гра вийшла на новий, вищий рівень, а тому потребує відповідних навичок, знань та глибшого усвідомлення відповідальності перед посадою, виборцями та державою.