Простір, що робить людину вільною

Чому в Україні теорія і практика безбар’єрного середовища кардинально різняться.

Нещодавно Київрада призначила першого свого Уповноваженого щодо забезпечення додержання прав людей з інвалідністю. Це дуже позитивний сигнал для тисяч людей, яких сьогодні дискримінують через їхні фізичні особливості. Не сумніваюсь, що в Уповноваженого буде багато роботи. І, очевидно, найбільше звернень надійде стосовно доступності будівель і створення безбар’єрного середовища.

В своїй повсякденності ми навіть не уявляємо наскільки важко жити у світі, де на кожному кроці суцільні перешкоди. Коли ширина дверей ліфта, кут нахилу пандуса, висота бордюру визначають за вас, чи вийдете ви сьогодні з квартири на вулицю, чи потрапите до аптеки, чи зможете перейти дорогу. Це зовсім інша якість життя і зовсім інші пріоритети ніж ті, до яких звикла більшість з нас.

Мабуть, тому цій більшості і немає діла до того, як живе меншість. А усі потуги створити безбар’єрне середовище завершуються черговою показухою, коли формально ставлять пандус чи з’їзд, але користуватися ним неможливо. І сьогодні десятки тисяч людей з інвалідністю не знають до кого звертатися, аби віднайти справедливість. Ні, вони не вимагають якихось привілеїв. Просто прагнуть нормального життя і доступу до суспільних благ, якими ми щодня без проблем користуємось.

Наразі в нормативно-правове поле України імплементовані норми Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю. Закон «Про основи соціальної захищеності інвалідів України» вказує, що підприємства, установи та організації зобов’язані створювати їм умови для безперешкодного доступу. А державні будівельні норми «Інклюзивність будівель і споруд», які почали діяти з квітня 2019 року, зобов’язують проектувати нові будівлі так, аби вони були однаково зручними для усіх людей, в тому числі для маломобільних груп. Під цим терміном розуміють не лише людей з інвалідністю, але й вагітних жінок, мам з візочками, осіб старшого віку. Та й будь-хто з нас може стати маломобільним, взявши важкі пакети в руки, якусь ношу на плече або, наприклад, травмувавши ногу.

Під доступністю, як правило, розуміють наявність трьох ключових елементів:

◾пандусів та спеціальних підйомників;

◾тактильних та візуальних елементів доступності;

◾візуального та звукового інформування.

Все це є частиною універсального дизайну, що повинен слугувати усім людям. Але якщо нові будівлі можна спроектувати у відповідності до сучасних вимог, то старі слід пристосувати до потреб маломобільних груп. Таке розумне пристосування передбачає дотримання стандартів доступності при реконструкції, капітальному ремонті чи переоснащенні будівель.

Особливо це актуально для медзакладів чи аптек. Наразі Національна служба здоров’я вимагає від лікарень та амбулаторій облаштування пандусів під загрозою розірвання договору. Аптеки ж за ігнорування стандартів доступності можуть бути позбавлені ліцензії на торгівлю ліками.

Складніше зі старими житловими будинками, де ініціативу мають проявити самі мешканці. Їм треба достукатись до балансоутримувача будівлі (комунального підприємства чи ОСББ). Наразі для виконання цих робіт не потрібні містобудівні умови та обмеження, дозвіл та прийняття в експлуатацію.

І тут ми від гарної теорії переходимо до сумної практики. Київ, який мав би бути флагманом доступності, на жаль, не може цим похвалитись. Хоча в багатьох будинках та установах пандуси є, але часто вони встановлені неналежним чином і ними фактично неможливо користуватися. Це виглядає як знущання, коли чиновники рапортують, що у нас все добре, а в реальності люди замкнуті в чотирьох стінах, бо відсутні елементарні умови для їх пересування.

Між тим, є чіткі норми, яким має бути правильний пандус:

◾з нахилом не більше 8% для зовнішнього пандуса та 10-12% для внутрішнього;

◾з максимальною висотою одного підйому не більше 0,8 м;

◾з облаштованими після кожного підйому горизонтальними майданчиками глибиною не менше 1,5 м;

◾шириною за однобічним рухом 1,2 м, за двобічним – 1,8 м;

◾із двобічною огорожею з поручнями на висоті 0,9 м (для зовнішнього пандуса).

Що заважає будувати саме так? Бажання заощадити гроші, використати мінімум простору, відчуття безкарності і відсутність якісного моніторингу безбар’єрності в столиці та інших містах України.

Напередодні місцевих виборів 2020 року громадянська мережа ОПОРА провела аудит доступності київських виборчих дільниць. І виявила, що лише 3% з них є доступними для маломобільних груп населення, 56% - малодоступні, а більше 40% - взагалі недоступні. Це певний зріз стану безбар’єрного середовища в столиці, адже виборчі дільниці розташовують в школах, адміністративних чи громадських установах. Що вже казати про звичайні житлові будинки.

Є низка інстанцій, куди можна поскаржитись на відсутність доступу, на небажання закладу встановлювати пандус або на його неправильну конструкцію. Це контактний центр міста Києва 1551, ваш депутат у Київраді, Головне управіння Держпродспоживслужби у м. Києві, столична Держлікслужба, Департамент з питань держархбудконтролю КМДА чи Державна архітектурно-будівельна інспекція (ДАБІ). У випадку нереагування муніципальних та державних інстанцій залишається домагатися свого через суд.

Сподіваюсь, що новопризначений Уповноважений Київради щодо захисту прав людей з інвалідністю допоможе кожному такому зверненню дійти до потрібної інстанції. Наразі коло його повноважень ще чітко не окреслене і хочеться вірити, що він матиме реальні важелі впливу та авторитет.

Проте, суто адміністративними методами безбар’єрне середовище не побудуєш. Потрібне усвідомлення масштабів проблеми та комплексний підхід до її вирішення. А головне – розуміння, що рівність прав починається з таких здавалося б дрібниць, як вільний доступ до власного будинку, лікарні, школи, суду чи магазину. Цей мінімум безбар’єрності створює основу для сучасного зручного простору і творить місто, де хочеться жити і куди завжди хочеться повертатися.