Спальним районам українських міст потрібно своє "Велике будівництво"

Проблематика спальних районів українських міст наближається до тієї межі, коли ухвалення масштабного рішення стає невідворотним і життєво необхідним

Враховуючи подібність цього питання в Україні до аналогічного у великих містах Європи, ефективне рішення мало б бути також схожим. 

Спальні райони є в усіх великих містах не тільки України, але й Європи. Як концепція вирішення житлової проблеми, вони в Європі і з’явилися – спочатку в 30-х роках минулого століття в Німеччині, одразу після Другої світової війни – у Франції та Нідерландах, в 50-х роках стали вже поширеною практикою, а, ближче до 60-х, подібні проєкти почали реалізовуватися у великих містах колишнього СРСР.

Але, як це часто буває, вирішення однієї проблеми одночасно стало початком інших проблем. Масова типова забудова не тільки псувала загальну естетику міст. У містах Західної Європи такі райони стали середовищами переповненими соціально неблагополучним населенням із відповідною криміногенною ситуацією. Тому, наприклад, у Франції вирішили діяти радикально – такі квартали просто почали зносити ще у 70-х роках. У східній Німеччині типову забудову, що лишилася з радянських часів, також зносять через її моральну та технічну застарілість. Все це, звичайно, вимагає великих коштів і не всім по кишені. Наприклад, у Чехії, навіть попри солідну фінансову підтримку Євросоюзу на програми знесення або реновації, старі спальні райони з панельними багатоповерхівками все ще залишаються реальністю багатьох міст.

Європейці не відмовляються від самої концепції спальних районів, оскільки іншого способу вирішити житлову проблему у містах просто немає. Але, замість забудованих багатоповерхівками кварталів, європейським трендом давно стала забудова середньої висотності – ретельно спланована, з усією необхідною торгівельною, офісною та соціальною інфраструктурою, озелененням та прорахованим транспортним сполученням. 

Для України проблематика спальних районів поширюється як на панельні забудови 60-х-70-х років, які здебільшого просто вичерпали свій ресурс експлуатації, так і на нові багатоповерхові мікрорайони, де вже зараз топ-проблеми – величезна нестача шкіл і дитячих садків та жахливе транспортне сполучення з іншими, особливо центральними, районами великих міст. І, треба враховувати, що в новобудовах квартири купують переважно молоді сім’ї з дітьми дошкільного або раннього шкільного віку. Соціальна необлаштованість цих районів, перенаселення і через 10-15 років висока концентрація підліткового контингенту створюють цілком реальну перспективу перетворення нинішніх благополучних районів столиці та інших великих міст на райони зі складною криміногенною ситуацією. 

Щодо небезпеки експлуатації висоток, які вже вичерпали свій ресурс, то достатньо згадати недавній вибух газу у панельній багатоповерхівці в Києві на Позняках. Це був зовсім не такий вже й старий будинок. Подібних і збудованих ще раніше будинків у київських спальних районах – більшість. І, в принципі, вичерпання експлуатаційного ресурсу будь-якого будинку – це питання лише часу.

Отже, проблеми спальних районів великих міст України, якщо і не проявили себе у повному обсязі, то обов’язково стануть очевидними і відчутними у перспективі найближчих 15-20 років. На жаль, в Україні немає традиції заглядати у майбутнє аж так далеко, але вже зараз треба не просто думати, як вирішувати проблеми, що тільки вимальовуються на обрії, а й починати їх вирішувати. Бо, якщо навіть в Чехії ще й за підтримки Євросоюзу програма реновації спальних районів просувається зовсім не так швидко, як там хотіли б, то для України навіть таке рішення виглядає казкою. 

Україні вже найближчим часом не уникнути необхідності знесення давно застарілого житлового фонду із розселенням мешканців будинків, побудованих у 60-х-80-х роках минулого століття, у новозбудовані помешкання. Вирішення цього питання – це рівень президентської або урядової програми масштабу нинішнього «Великого будівництва». І, так само, ця програма може стати потужним локомотивом, який підтягне вгору супутні будівництву галузі і всю економіку.

По-друге, думаючи на перспективу, треба категорично відмовитись від хаотичної забудови. Так, зараз це, на жаль типовий стиль будівництва нових мікрорайонів, і він зумовлений не стільки бажаннями забудовників скільки реаліями, що встановилися на ринку. Але такий стиль не просто консервує проблеми типові для спальних районів в усьому світі, він їх ще й загострює в десятки разів. Отже: замість хаотичної хмарочосної забудови потрібні ретельно сплановані комфортні житлові квартали з обов’язковою необхідною для майбутніх мешканців соціальною і транспортною інфраструктурою, парками. 

По-третє, підкреслюю, забудовники є такими ж заручниками обставин, як і люди, які купують або винаймають житло у нових районах. Людям треба десь жити, для цього треба будувати житло, а правила, які визначають функціонування будівельного ринку в Україні, наразі такі, що в результаті забудовнику не лишається нічого кращого, як будувати чергові «Позняки» – кращі варіанти забудови вже не для масового споживача. Отже, для того, щоб будівельні компанії були не тільки зацікавлені, але й – головне – спроможні будувати комфортні для проживання квартали середньої висотності за доступними цінами, потрібно дуже істотно змінювати порядки регулювання будівельного ринку.