Культура під час війни – марнотратство чи зброя?

Поза тим, ця дискусія не є виключно українською. Нагадаю притчу про Уінстона Черчілля і видатки на культуру. В часи Другої світової йому на розгляд принесли бюджет країни, після чого він ніби запитав: “Де ж витрати на культуру?”. Прем’єр-міністру відповіли, мовляв, “яка культура - війна йде”, на що він зазначив: “Якщо культури нема, тоді навіщо ми воюємо?”. Вважається, що цих слів Черчіль насправді не казав. Хоча є й спростування.

Ця справжня чи приписувана Черчіллю фраза, визначає першу причину, чому культуру варто фінансувати під час війни - бо вона єднає і надає сенсу боротьбі за спільні цінності і спадок. Для України в протистоянні з Росією велика складова перемоги - це єдність у розумінні, хто ми. І ця складова не менша, ніж військова. 

Друга частина цієї розмови більш прозаїчна. Велику частку культурних витрат складають державні підприємства і люди, які працюють у цьому секторі. Починаючи від бібліотек, театрів та будівель, які треба обслуговувати, закінчуючи викладачами музичних шкіл та фахівцями, які зрощують наступне покоління музикантів, художників, дизайнерів. Якщо ці витрати скоротити, ми побачимо величезну кількість фахівців державного культурного сектору без доходів, а в недалекому майбутньому креативний сектор опиниться зовсім без підживлення молоддю. 

Третя частина цієї розмови полягає у тому, що державу часто критикують як неефективного менеджера та неефективного власника. І це правда. Державні підприємства часто отримують збитки та формують витрати, а приватні компанії витягують на себе більш прибуткові потоки: моржу, експорт, посередництво. І це працює для більшості економічних секторів. Однак, в культурі ми майже не бачимо інвестицій, окрім державних. Чи готовий бізнес заходити у культуру та працювати у культурі, як у бізнесі? Або ж працювати як меценати, філантропи та інвестувати у культурну сферу? 

На сьогоднішній день ми спостерігаємо лише перші осередки зацікавленості та розуміння бізнесом, що є культура. Ми маємо прекрасний приклад взаємодії держави та бізнесу навколо найпомітнішого мистецького проєкту 2021 року “Леся Українка: 150 імен». Чи не вперше в українській практиці держава разом з рядом приватних меценатів створили потужний проєкт, який абсолютно змінив та перепрошив розуміння літературної класикині як у професійному, так і в масовому середовищі. Держава не лише створює новий культурний продукт, але й інвестує у розширення мистецької аудиторії. Прекрасний приклад - проєкт “Мистецтво хоче знайомитись”, реалізований УКФ та агенцією Postmen.

Можна критикувати Український  культурний фонд, але можна також визнати, що за останні роки його діяльність суттєво змінила українську креативну економіку. Створила велику кількість гравців, які конкурують за різноманітні ідеї та пропонують їх державі на фінансування. 

Щороку ми маємо все більш якісний і різноманітний культурний продукт завдяки тому, що держава створила Український культурний фонд. Ті самі ефекти маємо у кіновиробництві. Український кінопродукт стає більш помітним, якісним та актуальним. Подивиться на стрічки, які з’явилися у кінотеатрах у 2020 році: “ЮКІ”, “Земля блакитна, ніби апельсин”, “Вусатий фанк”, “Віддана”, “Наші котики”. 

Ще одна складова культурних інвестицій - велика реконструкція. І яким би критичним я не був до інвестицій держави у дороги та будівництво —  це краще, ніж зливати держбюджет на напрямки, які взагалі не можуть мати суспільну користь. Так, ми розуміємо, що неефективність цих витрат може бути значною. Так, ми розуміємо, що у тендерах на контракти з будівництва та реконструкцій можуть прийматись неефективні рішення. Але при цьому є чіткий курс, який відповідає суспільним пріоритетам. Тому що це розвиток не лише культурної складової, не лише частини нашої історичної пам'яті та збереження спадщини, а й розвиток туристичного кластера. 

Ми починаємо важливу розмову про те, що культура - не лише центруючий фактор, який об'єднує нас і дозволяє протистояти випробуванням як у військовому сенсі, так і сенсі моралі та єдності у суспільстві. Це частина туристичної галузі, що ми бачимо по цьогорічним цифрам (більше 3-х млн іноземців відвідали Україну за 2021 рік - Державне агентство розвитку туризму) і якості зміни туристичного пропозиції України.

Ось ще одна причина, чому культура під час війни потрібна. Вона залишає Україну більш відкритою і цікавою - приводить більше іноземців, які бачать тут цивілізовану європейську країну. Країну з глибокою історією, у якої є дизайн та ідеї. Врешті, це формує наш експортний і креативний потенціал. 

Чи потрібні власне експозиції та виставкові проєкти під час війни, економічних випробувань та пандемії? Так! Культурні заклади відкриті виключно для вакцинованих, тому державні інвестиції у безпечні виставкові заходи - ще один мотив для людей щепитись і відкривати перед собою двері. Двері не лише шопінг-молів, а й культурних подій. Хоча для бізнесу ця територія зараз є надзвичайно ризикованою: важко спрогнозувати, чи відбудеться подія, чи буде аудиторія. Тож величезна кількість культурних заходів, де мав бути бізнес, просто скасовані. Концерти, виставки, експозиції. 

Що може бути покращено у виставковому досвіді? Мені б хотілось, щоб інвестуючи у культурний продукт, держава мислила саме продуктом. Не одноразовим, а мультиплікованим. Відбираючи ідеї, спроможні створити продукт, який буде показано багато разів в різних містах України - тим самим розвиваючи туристичний кластер у кількох ядрах. Продукт, що може бути експортовано і показано у Парижі, Берліні, Нью-Йорку, Токіо - будь-де у світі. 

Хочеться, щоб у такий спосіб змінювалося мислення урядовців і взагалі держави у культурних та виставкових інвестиціях. Та в цьому контексті ми теж бачимо великі результати. Наприклад, цьогорічний проєкт “Zемля: неймовірна Україна”, який творить МКІП, буквально зроблений у перевізних контейнерах і сьогодні може бути завантажений, а вже завтра стояти у новому місті. Львові, Дніпрі чи Парижі.

Тому сьогодні більше треба говорити не про потрібність видатків на культуру взагалі, а про підняття планки культурного продукту, який твориться за державний кошт і тестування його на придатність для тривалого використання та експорту.