Медіатор як адвокат?... або чого очікувати від законопроєктів 3504 та 3504-1

З 19 травня 2020 року українське суспільство в котре зробило законодавчу спробу врегулювати порядок здійснення медіації. Саме в цей день Кабінетом Міністрів України було зареєстровано законопроєкт № 3504.

У цьому законопроекті пропонується, зокрема, визначити: термінологію, яка в ньому вживається; статус медіатора;  права та обов’язки медіатора та сторін медіації; вимоги до договору про медіацію та до угоди про врегулювання конфлікту (спору) за результатами медіації тощо. За умовами проєкту № 3504 медіація може застосовуватися для вирішення конфліктів (спорів), які виникають з цивільних, сімейних, трудових, господарських, адміністративних правовідносин, а також у кримінальних провадженнях при укладенні угод про примирення між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим та в інших сферах суспільних відносин.

Разом з тим, вказаний проєкт закону № 3504 містить ряд суттєвих недоопрацювань:

- відсутній правовий статус «об’єднання медіаторів» та «організації, що забезпечує проведення медіації»;

- потребує подальшого доопрацювання зміст та основні умови медіаційної угоди;

- проєкт жодним чином не регулює граничний строк медіації, що може стати наслідком штучного затягування вирішення спору;

- відсутнє правове регулювання ко-медіації та порядку проведення медіації колегіально;

- необхідно співвідносити положення цього проєкту закону із нормами Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», в якому передбачено використання окремих елементів медіації для вирішення таких  спорів.

04 червня 2020 року було зареєстровано альтернативний проєкт Закону про медіацію № 3504-1. Основні відмінності проєкту реєстр. № 3504-1 від основного проекту полягають в тому, що в ньому більш повно розглядаються питання: набуття права на зайняття медіацією; відповідальності медіатора; зупинення та припинення права на медіацію; самоврядування медіаторів тощо.

Однак, з цим законопроєктом ситуація виглядає ще цікавіше. Ці зауваження стосуються:

- визначення статусу Ради медіаторів України (ст. 42 проекту). Зокрема, слід уточнити, чи всі громадські організації, що є професійними об’єднаннями у сфері медіації, виступають  її засновниками та членами, а також чи можуть вони виходити з її складу  і які це матиме наслідки для медіаторів-членів відповідних громадських організацій.

- Згідно зі ст. 47 проєкту рішення та акти Ради медіаторів України, З’їзду медіаторів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії є обов’язковими до виконання всіма медіаторами, іншими юридичними та фізичними особами, які реалізують свої права та обов’язки у сфері медіації.  Проте оскільки не всі із вказаних осіб є учасниками (членами) відповідних громадських утворень, питання обов’язковості поширення на них вимог вказаних рішень чи актів є дискусійним.

- достатньо дискусійним є порядок роботи Ради медіаторів України, помічника медіатора, порядку отримання свідоцтва медіатора. Фактично, вказана модель здійснення медіації – це робота адвокатської спільноти.

Чи потрібно нам усіх медіаторів робити адвокатами? Якщо у нас попит на медіацію надзвичайно низький…і чи не означає це, що медіація так і залишиться жити на папері як «зарегульований» інститут без попиту на його ж послуги…