Про деякі проблеми спадкування на окупованій території
Як відомо, ще починаючи з моменту окупації Криму виникли складнощі, пов’язані зі спадкуванням після особи, яка померла на тимчасово окупованій території України (надалі – ТОТ). У подальшому частина виниклих колізій (щодо реєстрації смерті спадкодавця, місця відкриття спадщини тощо) була нормативно врегульована. Проте залишились певні проблеми, які потребують вирішення шляхом законодавчого врегулювання та/або напрацювання релевантної судової практики касаційної інстанції. Зокрема, це стосується прийняття спадщини за фактом проживання разом із спадкодавцем, та можливої відмови від прийняття спадщини (ч.3 ст.1268 ЦКУ).
Загалом проблема прийняття спадщини «за замовчуванням» є більш широкою, ніж труднощі спадкування на ТОТ. В практиці застосування спадкового права періодично виникають спори, пов’язані з буквальним тлумаченням поняття «проживання», яке з правової точки зору не є автоматично тотожним поняттю «реєстрація місця проживання». Як зазначається у постанові ВС від 10.01.2019 р. у справі №484/747/17 (ЄДРСР № 79161670), відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом. Таким чином, навіть при вільному доступі спадкоємців до установ нотаріату та органів влади не можна виключити ситуацію, коли навіть наявність реєстрації місця проживання не спростовує можливість спору між спадкоємцями на підставі доведення (не доведення) факту спадкування «за замовчуванням».
А тепер змоделюємо ситуацію, яка може виникнути (і на практиці такі випадки не є поодинокими) при спадкуванні особами, які проживають на ТОТ.
Після смерті особи на ТОТ один із двох спадкоємців першої черги (надалі – перший спадкоємець), що проживав на момент відкриття спадщини окремо від спадкодавця, подав нотаріусу заяву про прийняття спадщини в строк, передбачений ст.1270 ЦКУ. Інший спадкоємець першої черги (надалі – другий спадкоємець), що проживав разом із спадкодавцем на ТОТ, мав бажання відмовитись від прийняття спадщини згідно вимог ч.3 ст.1268 ЦКУ. Але у другого спадкоємця відсутня можливість нотаріально посвідчити заяву про відмову від спадщини (нотаріальні дії на ТОТ є юридично нікчемними), а також відсутня можливість виїзду з ТОТ, щоб особисто прибути до нотаріуса, який веде спадкову справу.
Тому другий спадкоємець склав заяву у простій письмовій формі, і через знайомого передав на підконтрольну державній владі територію України, звідки ця заява була надіслана нотаріусу поштою. Таким чином, заява другого спадкоємця про відмову від прийняття спадщини надійшла нотаріусу без нотаріального посвідчення підпису, також у наступному другий спадкоємець до нотаріуса не з’являвся, та будь-якої іншої заяви не надсилав. З огляду на положення п.3.3, п.3,5, п.3.21 гл. 10 «Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», заява другого спадкоємця про відмову від прийняття спадщини буде вважатись поданою своєчасно, але у подальшому належного оформлення волевиявлення за участю нотаріуса, що веде спадкову справу, не відбулось.
З огляду на те, що граничний строк оформлення свідоцтва про право на спадщину законодавством не встановлений, і другий спадкоємець має право з’явитись до нотаріуса з метою підтвердження (або спростування) своєї відмови від прийняття спадщини у будь-який час, виникає правова невизначеність відносно того, на яку частку спадкового майна слід видати свідоцтво про право на спадщину першому спадкоємцю.
У випадку видачі свідоцтва на 1/1 частку першому спадкоємцю другий спадкоємець після спливу певного часу може з’явитись до нотаріуса з метою оформлення свого права на 1/2 частку спадщини, одночасно спростувавши факт своєї відмови від отримання спадщини.
У випадку видачі свідоцтва на 1/2 частку першому спадкоємцю, другий спадкоємець може вважати себе таким, що відмовився від спадщини, і одночасно це призведе до порушення права на іншу 1/2 частку спадщини першого спадкоємця. Слід зазначити, що формальних підстав для відмови першому спадкоємцю у видачі свідоцтва про право на спадщину на 1/1 частку з причини наявності спору між спадкоємцями (з пропозицією звернутись до суду) не буде (заява другого спадкоємця про відмову від спадщини буде вважатись поданою своєчасно навіть без нотаріального посвідчення).
Виникає питання - а які повинні бути правильні дії нотаріуса у такому випадку? З одного боку, другий спадкоємець своєчасно подав першу заяву про відмову від спадщини, і формально його слід виключити із кола спадкоємців. З іншого боку, нотаріально не посвідчена заява не відповідає принципу безспірності, що властивий нотаріальній діяльності, і нотаріус не вправі використовувати таку заяву як надійний доказ волевиявлення потенційного спадкоємця.
Вбачається, що правильними діями нотаріуса у випадку подання першим спадкоємцем заяви про видачу свідоцтва на 1/1 частку спадкового майна буде винесення постанови про відмову у вчиненні такої нотаріальної дії, і у подальшому перший спадкоємець не позбавлений права звернутись з відповідним позовом до суду. При розгляді справи суд повинен буде дослідити заяву другого спадкоємця як доказ його волевиявлення, виходячи з принципу правомірності правочину, і при відсутності обставин, які спростовують таке волевиявлення, визнати за першим спадкоємцем право власності на 1/1 частку спадкового майна.
На поточну дату у вільному доступі відсутні як правові позиції касаційної інстанції, так і будь-які роз’яснення Міністерства юстиції України з цього питання.
У підсумку слід зазначити, що положення ч.3 ст.1268 ЦКУ взагалі викликають великі сумніви з приводу їх розумності і справедливості. Незрозуміло, чим керувався законодавець, впроваджуючи норму прийняття спадщини «за замовчуванням», бо жодної об’єктивної причини відрізняти спадкоємців за ознакою їх проживання (не проживання) зі спадкодавцем не існує. Вбачається доцільним виключення цієї норми закону з переходом до однакової для усіх спадкоємців вимоги щодо подання заяви про прийняття спадщини. Це дозволить уникнути як насправді непотрібних, «штучних» спорів про факт проживання разом із спадкодавцем, так і колізій стосовно прийняття (не прийняття) спадщини спадкоємцями, що проживають на ТОТ.
