Держава прагне за будь-яку ціну нав’язати нам зручну для себе ідеологічну систему координат. Але піддаватися тиску не можна. Суспільство має продовжувати боротьбу за можливість впливати на державну політику. Інакше Україна ризикує перетворитися на путінськ
Чого не можна дозволятидержаві
За останній рікукраїнське суспільство пройшло випробовування реальною свободою, а згодомвійною й суттєвим збідненням, реальні наслідки якого стануть помітниминаприкінці зими. Ця весна показала: рівень відповідальності українцівзбільшився на порядок. Усі добре пам’ятають, як різні громадські об’єднання виконувалифункцію охорони правопорядку, аж доки київська міліція, сколихнута хвилеюнародного протесту, не повернулася до нормальної роботи.
Усі цівипробування без сумніву загартували українське суспільство, зробивши йогобільш наполегливим. Іноді така наполегливість приносить користь (як у випадку зприйняттям люстраційного закону), іноді – спотворює обличчя громадянськогосуспільства (як в історії з публічною екзекуцією депутатів із застосуваннямсміттєвих баків).
Але наполегливістьзавжди сприяє змінам. Нехай і через спротив, кров, ганьбу, та зрушення, на якіне могли наважитися ні політики, ні їхні спонсори, усе ж відбуваються. Такогопідйому національної самосвідомості наша історія не знала ніколи.
Та не слідвтрачати пильності. На хвилі загального піднесення українські олігархи черезпідконтрольні їм ЗМІ намагаються нав’язати нам думку, що персоналії, якізнаходяться у владних кабінетах, та новостворене громадянське суспільство –нерозривне ціле.
Така позиція невідповідає дійсності. Ба більш, вона становить загрозу для громадян. Коли державапочинає говорити від імені всього народу, це призводить до консервування таобмеження свобод під приводом «захисту національних інтересів».
На жаль, нетільки українці навчилися боротися за свої права та протистояти чиновницькомусектору й силовим підрозділам. Держава (в особі олігархічного класу) тежзасвоїла методи самозахисту від громадян шляхом продукування специфічної інформаційноїполітики.
Мета та завдання українськоїолігархії
Вітчизняніолігархи передусім зацікавлені в збереженні усталеного порядку розподілуресурсів у фінансовій та владній сферах. На їхню думку, велика політика повинназалишитися справою обраних, політичних підприємців, які вдало розтасовують місцяу списку між купленими депутатами минулих скликань, зірками шоу-бізнесу,журналістами, підконтрольними бізнесменами та іншими представникаминаціональної «еліти».
Варто лишепридивитися до лідерів парламентських перегонів і персонального складу їхніхкандидатів на мажоритарних округах. Громадських лідерів та професійних законодавців– одиниці, всі решта – або ходяча реклама, або представники конкретнихолігархічних груп (насправді й перші, й другі – люди олігархів, лише з різнимнабором функцій).
Водночас владнаверхівка намагається всіляко підтримувати відчуття оновлення системи задопомогою різних соціальних акцій (тієї ж люстрації) і таврування інакомислення. Згадаймо, наприклад, серпневиймітинг проти проведення параду на честь Дня незалежності (безглуздогомарнування коштів на військові урочистості). Акція закінчилася тим, щоактивістів запакували до автозаку.
Ці люди булисепаратистами? Чи становили загрозу режимові? Ні, постраждали прості кияни, яківирішили продемонструвати свою незгоду з державним курсом Петра Порошенка.
Іще один приклад– запекла боротьба із залишками Майдану. Так, там було багато безхатьків,алкашів та люмпенів. Але ж за часів «Євромайдану» всі ці люди також були наголовній площі країни, і тоді їх вважали активістами. А за кілька місяців героїзнову перетворилися на «брудних дармоїдів». Рівень лицемірства нинішньої владипросто зашкалює!
Усе це робитьсядля того, аби довести новому українському суспільству дві тези.
Держава контролює ситуацію. Лише влада має право називати речі своїми іменами (вирішувати, хто посібник сепаратистів, хто «брудний дармоїд», а хто герой). У цьому їй допомагають усі центральні ЗМІ, перш за все телеканали, які вже забули, що відсутність критики політичного режиму завжди спонукає українців до рішучих дій щодо його зміни.
Будь-який громадянський спротив неадекватній політиці чи бездіяльності влади – це опосередкована робота на ворога з метою дестабілізації ситуації в Україні.
Держава прагне забудь-яку ціну нав’язати нам зручну для себе ідеологічну систему координат. Алепіддаватися тиску не можна. Суспільство має продовжувати боротьбу за можливістьвпливати на державну політику. Інакше Україна ризикує перетворитися напутінську Росію.
Чого не треба пробачативладі
Щоб не повторитидолю східного сусіда, необхідно чітко усвідомити, що кожен громадянин має правона мирні мітинги й доступ до публічної інформації. Заборона проведеннядемонстрацій за участю певної організації чи ініціативної групи, арештиактивістів – це перший крок назустріч авторитаризму (у нашому випадку – доавторитаризму олігархічного).
Винятокстановлять мітинги, що проводяться з грубим порушенням законодавства України. Усуботу, 27 вересня, в Харкові був розігнаний мітинг сепаратистів, що проходивпід виглядом акції за встановлення миру на Донбасі. Півтисячі сепаратистівхотіли пройти центром першої столиці з символікою ХНР, комуністичними стягамита іншим непотребом. Міліція їх зупинила, за що їй щира дяка.
Однак мене дивуєнеадекватність позиції міністра МВС Арсена Авакова, який на своїй сторінці у Facebookповідомив: «Митинг комуно-сепаратюг вХарькове завершен. Милициязадержала два десятка человек, нарушивших запрет на этот антиукраинский митинг».
Ключова теза цієї заяви – те, що мітинг був «антиукраїнським». Зауважмо: МВСє лише виконавцем рішення суду. Попри це міністр вважає себе уповноваженимвизначати, що саме є «українським», а що – «антиукраїнським».
Завтра АрсенАваков так само назве провокаторами чи агентурою ФСБ мітингарів, які зберутьсяпід КМДА, Кабміном, Верховною Радою чи Адміністрацією президента, аби виступитипроти непрофесійної державної політики (долара за 15 гривень, корупції вдержавних органах чи незадовільної роботи комунальних підприємств, які скороперетворять Київ на смітник).
І людей так самозапакують до автозаків, наклеївши на кожного ярлик «сепаратиста»,«національного зрадника» або «проплаченого кремлівського агента».
Таким чином ми дозволяємовладі полювати на відьом. Поки в суспільстві накопичуватиметься ненависть доінакодумців, олігархічний клас користуватиметься цією індульгенцією дляутримання влади
За допомогоювідповідної інформаційної обробки навіть найліберальніший соціум можнаперетворити на групу підтримки авторитарного лідера або олігархічного клану.
Давайте цього недопустимо. Нехай виконавці виконують, а суспільство саме розсудить.
