Україну вже здали, як це робили багато десятиліть поспіль усі ті, на кого ми звикли дивитися зі сподіваннями та партнерськими амбіціями.
На мою думку, заостанні два тижні відбувся корінний зсув у психіці громадян України, які стализаручниками ілюзії політичної суверенності нашої держави.
Слід визнати, щореально ця суверенність не гарантувалася ані східними, ані західними сусідамиУкраїни.
Для когось нашакраїна – “вікно в Європу”, авангард імперії, її фронтир, який не має чіткоокреслених меж, а лише невизначені кордони.
Для інших – буферміж заходом і сходом, санітарна зона, відстійник, єдине призначення якого –уберегти “цивілізований світ” від євразійських варварів.
Саме тому доляукраїнців реально не цікавить ні лідерів нашого “братського” народу, ні “стратегічнихпартнерів” з Європи. Доказівцього – маса.
Росіяни відхопилишматок чужої держави (АРК), а у відповідь – персональні санкції. Що такеперсональні санкції в історії? Навіть не пил, а взагалі ніщо, порожнеча.
Зараз кремлівськіагресори намагаються зірвати виборчий процес в Україні та створити на сході де-фактонезалежну державу, підконтрольну васалам-губернаторам з Москви (Михайлу Добкіну,Олегові Царьову, Павлу Губарєву та інші). І яка відповідь світу? Знову санкції…знову якесь-там ніщо…
Україну вжездали, як це робили багато десятиліть поспіль усі ті, на кого ми звиклидивитися зі сподіваннями та партнерськими амбіціями. Психологічно це дуже важковизнавати, але Європа піде на будь-який варіант стабілізації відносин з РФ, абилише позбутися українського питання й тимчасово стабілізувати ситуацію на своїхсхідних кордонах.
Це спільнастратегія всіх демократичних режимів удержавах ЄС. Жоден політик не захоче брати на себе відповідальність зарозв’язання жорсткого конфлікту з Росією, поки “зелені чоловічки” не з’являться десь у Сербії, під Белградом. Черезнаціональні вибори в європейських країнах, бюрократизм ЄС та звичайну неповагудо нас як до політично незалежної європейської нації.
Звісно, за своїпомилки Європа відповідатиме не перед нами, а перед власними народами тасумлінням. Історія поки що нічому її не навчила: анексія територій незалежнихдержав зажерливими імперіями відбувається так само безкарно, як і напередодніДругої світової війни.
Натомість нашапроблема – у нас самих.
Якщо бути докінця відвертими, слід визнати: ніхто зсучасного покоління українців ніколи не думав, що саме від його особистоїпозиції й активності залежатиме доля всієї держави.
Наша країна сталаполігоном боротьби сильних світових гравців, а найпоширенішою стратегією поведінкиукраїнців залишається правило “моя хата скраю”. Повне божевілля, але так і є.
Безглуздість цієїодвічної вітчизняної стратегії полягає в тому, що всі ті, хто зараз не відстоюєнезалежність України та власну свободу, вже за рік відстоюватиме інтересимаразматичної імперської Москви, стоячи в перших ешелонах перед кордонами іншихєвропейських країн.
Що призвело доцього ганебного становища? Причина проста: ми маємо державу, але не маємопотенції для її захисту, ми мали свободу, але не мали бажання її стверджувати,ми мали двадцять п’ять регіонів, але не мали двадцяти п’яти патріотів, які б їхутримували в тілі України ціною власних життів.
Державиперестають існувати не внаслідок завоювань або банкрутства. Вони вмирають, коливтрачають віру своїх громадян.
***
Хоча цей допис євідверто песимістичним, останні події дають надію на оптимістичні висновки.Попри все, Україна встигла виховати покоління незалежності, яке до самої смертіпам’ятатиме історичні умови й усю гіркоту втрати окремих регіонів держави.
Цю молодь неможна зламати, у чому ми всі пересвідчилися на Майдані. Їй не можна видалитипам’ять і змусити капітулювати. Покоління незалежності – це надія держави навідродження та продовження боротьби за виживання української політичної нації.
Ми не зупинимося,поки Україна знову не буде єдиною: від Києва до Сімферополя, від Ужгорода доДонецька. Ми знаємо, де наша земля, і ми повернемо її, навіть якщо на цедоведеться покласти ціле життя.
Незважаючи нажодні погрози, ми віримо в Україну та її майбутнє без будь-якої сторонньоїдопомоги.
