Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
18.04.2014 20:37

Втрачена незалежність?

Голова Руху національного розвитку "Єдина Сила"

Україну вже здали, як це робили багато десятиліть поспіль усі ті, на кого ми звикли дивитися зі сподіваннями та партнерськими амбіціями.

На мою думку, за останні два тижні відбувся корінний зсув у психіці громадян України, які стали заручниками ілюзії політичної суверенності нашої держави.

Слід визнати, що реально ця суверенність не гарантувалася ані східними, ані західними сусідами України.

Для когось наша країна – “вікно в Європу”, авангард імперії, її фронтир, який не має чітко окреслених меж, а лише невизначені кордони.

Для інших – буфер між заходом і сходом, санітарна зона, відстійник, єдине призначення якого – уберегти “цивілізований світ” від євразійських варварів.

Саме тому доля українців реально не цікавить ні лідерів нашого братського народу, ні стратегічних партнерівз Європи. Доказів цього – маса.

Росіяни відхопили шматок чужої держави (АРК), а у відповідь – персональні санкції. Що таке персональні санкції в історії? Навіть не пил, а взагалі ніщо, порожнеча.

Зараз кремлівські агресори намагаються зірвати виборчий процес в Україні та створити на сході де-факто незалежну державу, підконтрольну васалам-губернаторам з Москви (Михайлу Добкіну, Олегові Царьову, Павлу Губарєву та інші). І яка відповідь світу? Знову санкції… знову якесь-там ніщо…

Україну вже здали, як це робили багато десятиліть поспіль усі ті, на кого ми звикли дивитися зі сподіваннями та партнерськими амбіціями. Психологічно це дуже важко визнавати, але Європа піде на будь-який варіант стабілізації відносин з РФ, аби лише позбутися українського питання й тимчасово стабілізувати ситуацію на своїх східних кордонах.

Це спільна стратегія  всіх демократичних режимів у державах ЄС. Жоден політик не захоче брати на себе відповідальність за розв’язання жорсткого конфлікту з Росією, поки зелені чоловічки не з’являться десь у Сербії, під Белградом. Через національні вибори в європейських країнах, бюрократизм ЄС та звичайну неповагу до нас як до політично незалежної європейської нації.

Звісно, за свої помилки Європа відповідатиме не перед нами, а перед власними народами та сумлінням. Історія поки що нічому її не навчила: анексія територій незалежних держав зажерливими імперіями відбувається так само безкарно, як і напередодні Другої світової війни.

Натомість наша проблема – у нас самих.

Якщо бути до кінця відвертими, слід визнати:  ніхто з сучасного покоління українців ніколи не думав, що саме від його особистої позиції й активності залежатиме доля всієї держави.

Наша країна стала полігоном боротьби сильних світових гравців, а найпоширенішою стратегією поведінки українців  залишається правило моя хата скраю. Повне божевілля, але так і є.

Безглуздість цієї одвічної вітчизняної стратегії полягає в тому, що всі ті, хто зараз не відстоює незалежність України та власну свободу, вже за рік відстоюватиме інтереси маразматичної імперської Москви, стоячи в перших ешелонах перед кордонами інших європейських країн.

Що призвело до цього ганебного становища? Причина проста: ми маємо державу, але не маємо потенції для її захисту, ми мали свободу, але не мали бажання її стверджувати, ми мали двадцять п’ять регіонів, але не мали двадцяти п’яти патріотів, які б їх утримували в тілі України ціною власних життів.

Держави перестають існувати не внаслідок завоювань або банкрутства. Вони вмирають, коли втрачають віру своїх громадян.

***

Хоча цей допис є відверто песимістичним, останні події дають надію на оптимістичні висновки. Попри все, Україна встигла виховати покоління незалежності, яке до самої смерті пам’ятатиме історичні умови й усю гіркоту втрати окремих регіонів держави.

Цю молодь не можна зламати, у чому ми всі пересвідчилися на Майдані. Їй не можна видалити пам’ять і змусити капітулювати. Покоління незалежності – це надія держави на відродження та продовження боротьби за виживання української політичної нації.

Ми не зупинимося, поки Україна знову не буде єдиною: від Києва до Сімферополя, від Ужгорода до Донецька. Ми знаємо, де наша земля, і ми повернемо її, навіть якщо на це доведеться покласти ціле життя.

Незважаючи на жодні погрози, ми віримо в Україну та її майбутнє без будь-якої сторонньої допомоги.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: [email protected]