Київ 2.0: вектор європейського самоврядування

Про проблемимісцевого самоврядування в Києві було вже стільки написано та сказано, що темайого реформування, на перший погляд, здається вичерпаною. Але проблемазалишається нерозв’язаною. І на це не можна заплющувати очі.

 Єдиний правильнийшлях обговорення «київського питання» – конкретні пропозиції реформ, щовраховуватимуть сучасну політичну ситуацію в країні.

 Працюючи над цимматеріалом, я спирався на три важливі думки.

 По-перше, метареформування системи місцевої влади – підвищення її ефективності та створенняєвропейських механізмів реалізації прав територіальних громад.

 По-друге, головніпринципи реформування системи місцевого самоврядування – це  субсидіарність, децентралізація влади тамаксимальна дерегуляція (зменшення впливу державної бюрократичної машини наоргани місцевої влади).

 По-третє,будь-яке реформування можливе тільки завдяки залученню зацікавлених груп впливу(з відповідною політичною чи економічною мотивацією).

 Отже, усімвідомо, що інституційна модель делегування повноважень від столичної громади докінцевого виконавчого органу КМДА не витримує жодної критики.

 Однак більшістьконцепцій реформування системи місцевого самоврядування в столиці, якіпропонують різні політичні сили та громадські організації, мають відвертоутопічний характер, адже в них не враховується фактор політичної мотивації.

 Київ – ласийшматок адміністративної влади, і кожна партія, яка опинятиметься білядержавного керма, буде прагнути повністю контролювати столицю. Враховуючи це,слід погодитись з наступними тезами.

ПЕРШЕ – відсутність у Києві сильної регіональноїеліти.

  В Україні немає політичної сили, зацікавленої встворенні інструментів реального самоврядування в столиці . Час від часу тему «Проблеми місцевоївлади» дістають із шухляди всі партії, але їхня діяльність у цьому планіобумовлена не бажанням захистити права киян, а необхідністю дотримуватися специфічногоіміджу й риторики.

 Важливо зробитипоправку: теоретично можна уявити групу політиків, зацікавлених у створенніреальних механізмів столичного місцевого самоврядування.

 Логіка проста:щоб не залежати від центральних інститутів державної влади (наприклад, від президента),потрібно передати інструменти місцевої виконавчої влади до компетенції відповідноїради.

 Іншими словами,треба домогтися невтручання вищих державних органів у справи київської громади.Створити таку систему реально: необхідно внести зміни до ЗУ «Про столицю України– місто-герой Київ». Але одразу виникає питання: хто ці зміни лобіюватиме?

 І тут миповертаємося або до відсутності мотивації, або до створення групи зацікавленихполітиків. Якщо з першим пунктом усе зрозуміло, то що потрібно для реалізаціїдругого?

 Треба небагато – зібратиміжфракційну групу депутатів Верховної Ради України, що б домоглася внесеннязмін до вищезгаданого Закону України. Потенційно до неї могли б увійти столичнідепутати-мажоритарники, а також народні обранці, чиї бізнес-інтереси пов’язаніз київськими підприємствами.

ДРУГЕ – неправильний векторпропонованих змін.

Розрив між функціями київського міського голови таголови КМДА не є основною проблемою місцевого самоврядування столиці. І навітьвідсутність виборів до Київради – це не головна наруга над киянами .

 Основна проблемамісцевого самоврядування київського розливу полягає в тому, що представницькийорган київської громади (рада) реально не має контролю над виконавчим органом(адміністрацією).

 При цьому існуєдуже поширена помилкова думка, що цей розрив можна подолати завдяки поєднаннюфункцій голови КМДА та мера Києва. Надаючи одній людині (навіть легітимнообраній) можливість контролювати діяльність ради й керувати міською виконавчоювладою, ми тим самим нівелюємо значення представників територіальної громади(місцевих депутатів).

 Єдиний правильнийвектор реформування місцевого самоврядування в Україні загалом і в Києвізокрема – це збільшення повноважень місцевих рад. Якщо ми прагнемо увійти вклуб політичної Європи, такий шлях реформування відносин центральної тамісцевої влади не повинен нікого дивувати.

 У загальномувигляді основними компонентами цієї комплексної реформи мають стати такіпозиції:

1. Місцеві вибори повинні проходити за змішаною системою німецького типу (змішано-зв’язаною): 50 % депутатів ради обираються за мажоритаркою, 25 % – за партійними списками, ще 25 % місць розподіляються між партіями з урахуванням других та третіх місць на мажоритарних округах. 

2. Знищити інститут голів адміністрацій, що призначаються на посади президентом. Усіх очільників адміністрацій мають обирати територіальні громади. Таким чином ми отримаємо виборних губернаторів і міських голів, що очолять виконавчу владу в регіонах (і жодного відношення до рад не матимуть). При цьому потрібно закріпити можливість винесення недовіри мерові / губернаторові / районному голові відповідною радою (якщо таке рішення, скажімо, буде прийнято 2/3 депутатів) без погодження з президентом або ще будь з ким.

3. Усі рішення про призначення голів комунальних підприємств, начальників відділів адміністрацій і т.д. повинні приймати відповідні територіальні ради за поданням губернаторів / мерів / районних голів. Не повинно бути вертикальної системи підпорядкування «президент – керівник обласної адміністрації – керівник районної адміністрації».

4. 50 % податків, зібраних у регіоні, мають залишатися в ньому й витрачатися на розвиток місцевої інфраструктури. Мабуть, це найбільш суперечливий пункт, але сьогоднішня політика «зрівнялівки» призводить тільки до розпилу бюджетних коштів, а не до забезпечення рівних можливостей для регіонів.

Звісно,запропонований варіант реформування системи місцевого самоврядування виходитьза межі столиці й охоплює всю Україну. Але тільки так можна досягтиєвропейської якості місцевої влади.

Однак слідзазначити, що саме Київ, громаду якого цинічно позбавили демократичнихінструментів самоврядування, повинен виступити в авангарді руху за якіснереформування системи місцевого влади.

Без вищезгаданихзмін побудувати систему місцевого самоврядування, яка б хоч часткововідповідала європейському розумінню регіональної системи влади, неможливо. Упевнений,що запропонований мною рецепт не є істиною в останній інстанції. Але сподіваюся,що викладені міркування сприятимуть глибшому осмисленню «київської проблеми», яказдебільшого розглядається спрощено – лише в контексті протистояння влади йопозиції.