Київ 2.0: вектор європейського самоврядування

Про проблеми місцевого самоврядування в Києві було вже стільки написано та сказано, що тема його реформування, на перший погляд, здається вичерпаною. Але проблема залишається нерозв’язаною. І на це не можна заплющувати очі.

 Єдиний правильний шлях обговорення «київського питання» – конкретні пропозиції реформ, що враховуватимуть сучасну політичну ситуацію в країні.

 Працюючи над цим матеріалом, я спирався на три важливі думки.

 По-перше, мета реформування системи місцевої влади – підвищення її ефективності та створення європейських механізмів реалізації прав територіальних громад.

 По-друге, головні принципи реформування системи місцевого самоврядування – це  субсидіарність, децентралізація влади та максимальна дерегуляція (зменшення впливу державної бюрократичної машини на органи місцевої влади).

 По-третє, будь-яке реформування можливе тільки завдяки залученню зацікавлених груп впливу (з відповідною політичною чи економічною мотивацією).

 Отже, усім відомо, що інституційна модель делегування повноважень від столичної громади до кінцевого виконавчого органу КМДА не витримує жодної критики.

 Однак більшість концепцій реформування системи місцевого самоврядування в столиці, які пропонують різні політичні сили та громадські організації, мають відверто утопічний характер, адже в них не враховується фактор політичної мотивації.

 Київ – ласий шматок адміністративної влади, і кожна партія, яка опинятиметься біля державного керма, буде прагнути повністю контролювати столицю. Враховуючи це, слід погодитись з наступними тезами.

 

ПЕРШЕ – відсутність у Києві сильної регіональної еліти.

  В Україні немає політичної сили, зацікавленої в створенні інструментів реального самоврядування в столиці . Час від часу тему «Проблеми місцевої влади» дістають із шухляди всі партії, але їхня діяльність у цьому плані обумовлена не бажанням захистити права киян, а необхідністю дотримуватися специфічного іміджу й риторики.

 Важливо зробити поправку: теоретично можна уявити групу політиків, зацікавлених у створенні реальних механізмів столичного місцевого самоврядування.

 Логіка проста: щоб не залежати від центральних інститутів державної влади (наприклад, від президента), потрібно передати інструменти місцевої виконавчої влади до компетенції відповідної ради.

 Іншими словами, треба домогтися невтручання вищих державних органів у справи київської громади. Створити таку систему реально: необхідно внести зміни до ЗУ «Про столицю України – місто-герой Київ». Але одразу виникає питання: хто ці зміни лобіюватиме?

 І тут ми повертаємося або до відсутності мотивації, або до створення групи зацікавлених політиків. Якщо з першим пунктом усе зрозуміло, то що потрібно для реалізації другого?

 Треба небагато – зібрати міжфракційну групу депутатів Верховної Ради України, що б домоглася внесення змін до вищезгаданого Закону України. Потенційно до неї могли б увійти столичні депутати-мажоритарники, а також народні обранці, чиї бізнес-інтереси пов’язані з київськими підприємствами.

 

ДРУГЕ – неправильний вектор пропонованих змін.

 

Розрив між функціями київського міського голови та голови КМДА не є основною проблемою місцевого самоврядування столиці. І навіть відсутність виборів до Київради – це не головна наруга над киянами .

 Основна проблема місцевого самоврядування київського розливу полягає в тому, що представницький орган київської громади (рада) реально не має контролю над виконавчим органом (адміністрацією).

 При цьому існує дуже поширена помилкова думка, що цей розрив можна подолати завдяки поєднанню функцій голови КМДА та мера Києва. Надаючи одній людині (навіть легітимно обраній) можливість контролювати діяльність ради й керувати міською виконавчою владою, ми тим самим нівелюємо значення представників територіальної громади (місцевих депутатів).

 Єдиний правильний вектор реформування місцевого самоврядування в Україні загалом і в Києві зокрема – це збільшення повноважень місцевих рад. Якщо ми прагнемо увійти в клуб політичної Європи, такий шлях реформування відносин центральної та місцевої влади не повинен нікого дивувати.

 У загальному вигляді основними компонентами цієї комплексної реформи мають стати такі позиції:

 

1. Місцеві вибори повинні проходити за змішаною системою німецького типу (змішано-зв’язаною): 50 % депутатів ради обираються за мажоритаркою, 25 % – за партійними списками, ще 25 % місць розподіляються між партіями з урахуванням других та третіх місць на мажоритарних округах. 

2. Знищити інститут голів адміністрацій, що призначаються на посади президентом. Усіх очільників адміністрацій мають обирати територіальні громади. Таким чином ми отримаємо виборних губернаторів і міських голів, що очолять виконавчу владу в регіонах (і жодного відношення до рад не матимуть). При цьому потрібно закріпити можливість винесення недовіри мерові / губернаторові / районному голові відповідною радою (якщо таке рішення, скажімо, буде прийнято 2/3 депутатів) без погодження з президентом або ще будь з ким.

3. Усі рішення про призначення голів комунальних підприємств, начальників відділів адміністрацій і т.д. повинні приймати відповідні територіальні ради за поданням губернаторів / мерів / районних голів. Не повинно бути вертикальної системи підпорядкування «президент – керівник обласної адміністрації – керівник районної адміністрації».

4. 50 % податків, зібраних у регіоні, мають залишатися в ньому й витрачатися на розвиток місцевої інфраструктури. Мабуть, це найбільш суперечливий пункт, але сьогоднішня політика «зрівнялівки» призводить тільки до розпилу бюджетних коштів, а не до забезпечення рівних можливостей для регіонів.

Звісно, запропонований варіант реформування системи місцевого самоврядування виходить за межі столиці й охоплює всю Україну. Але тільки так можна досягти європейської якості місцевої влади.

Однак слід зазначити, що саме Київ, громаду якого цинічно позбавили демократичних інструментів самоврядування, повинен виступити в авангарді руху за якісне реформування системи місцевого влади.

Без вищезгаданих змін побудувати систему місцевого самоврядування, яка б хоч частково відповідала європейському розумінню регіональної системи влади, неможливо. Упевнений, що запропонований мною рецепт не є істиною в останній інстанції. Але сподіваюся, що викладені міркування сприятимуть глибшому осмисленню «київської проблеми», яка здебільшого розглядається спрощено – лише в контексті протистояння влади й опозиції.