Ще влітку Київській апеляційний адміністративний суд підтвердив, що в Україні немає судочинства – є свавілля.
Ще влітку Київській апеляційний адміністративний суд підтвердив, що в Україні немає судочинства – є свавілля. Давши вказівку залишити в силі рішення Окружного суду щодо легітимності Київради, влада створила прецедент безкарного рейдерского захоплення органу місцевого самоврядування. Годі й казати, що з червня 2013 порушуються конституційні права мільйонів киян – про це вже багато написано, та й трагедія насправді не в цьому…
В минулу середу я прийшов під стіни Київради, щоб на власні очі побачити, як опозиція захищатиме права киян. Якщо коротко і без пафосу – могло бути й краще. Події 2 жовтня важко назвати «штурмом» – швидше, невдалою спробою «політичної осади», яка була зроблена без віри у власні сили. Справжній штурм – це завжди стихія, це коли у всіх «горять очі», а другого жовтня цієї іскри не було – лише спалахи айфонів…
На цій акції я не побачив того, на що так сподівався – єдності та віри. Я уважно слухав коментарі людей, коли Арсеній Яценюк, осідлавши когось з соратників, розмірковував, чи не дістатися йому Київради по головах «беркутівців» – люди сміялися. Без справжнього лідера, без єдності у діях, проте з прапорами – ось і вийшло все якось «по Станіславському»…
Я вже бачу, як якийсь «сотник» з «Батьківщини» роздратовано кидає мені: «А що, шановний, ти зробив для справи революції? Скільки людей привів? Чи може ти взагалі не з наших»? І мені б довелося йому пояснювати, що я, мовляв, ще й як з «ваших», і прийшов з декількома товаришами, проте виводити сотні людей зараз вважаю недоцільним.
Недоцільним хоча б тому, що радянській принцип «масовки», коли люди приходять, відмічаються, беруть в руки прапор і щось гучно повторюють, вважаю неефективним. Треба відчувати людей, а не силувати їх – наразі момент втрачено і вся та акція була, як-то кажуть, «для галочки».
Чи потрібні вуличні акції як такі? Безумовно! Проте кожен повинен займатися своєю справою, а коли в народній стихії зашкалює кількість депутатів на квадратний метр – це вже фарс. І я розумію, чому лідер однієї з опозиційних сил у цьому фарсі участі не бере. Не турбуйтеся, панове депутати, вулиця обов’язково скаже своє слово, але на все свій час.
Мені як громадянину не зрозуміло одне – в чому сенс (не політтехнологічний, а реальний) спроби чи то заблокувати, чи то прорватися до Київради? Вона ж сама себе не розпустить… А от у Верховній Раді, яка й має ухвалити рішення про дату нових київських виборів, столична тема просто щезла.
Я, звичайно, все розумію – євроінтеграція і все таке, але ж чому нардепи не ведуть бої за Київ на своєму парламентському фронті? До Верховної Ради цієї осені прикута увага не лише українців, а й Європи – так чому ж не порушити питання про столичні вибори в парламенті, щоб поставити владу в таке становище, єдиним виходом з котрого будуть київські вибори?
Мова не йде лише про блокування трибуни – існує безліч інших способів використання найбажанішої медіа-площадки країни. Натомість Рада заклопотана перейменуванням села Біньова на «Беньове», призначає вибори деінде, тільки не в Києві. А влада й не буде ворушитися по питаннях столичних виборів, бо чудово розуміє, що програє. Владу треба змусити піти на вибори, щоб кияни могли дати оцінку Попову і його команді. І якщо не зробити цього до Вільнюського самміту, то можна розпрощатися з надією на волевиявлення киян до осені 2015 року.
«Прокинувся і подумай, що ти зробив для проведення виборів у Києві» – так повинні міркувати опозиційні депутати, але наразі столичне питання чомусь відійшло на другорядні ролі. Можливо, також через відсутність єдності?.. Київські вибори мера – це генеральна репетиція президентських: саме слідкуючи за перебігом столичної кампанії Україна побачить, на що здатна опозиція і чи навчилася вона домовлятися.
Взяти хоча б останні дані соцопитування, проведеного відомими своєю лояльністю до Партії Регіонів дослідниками з R&B Group. Як не намагалися соціологи маніпулювати цифрами, але ж попри все Янукович наразі поступається в другому турі будь-якому зі своїх потенційних опонентів. Власне, як і Попов поступається представникам опозиції в опитуванні мешканців столиці щодо вибору міського очільника.
Ось тільки виборча арифметика не така проста, і 2+2 не завжди 4.... Зважаючи на те, що голосування за мера Києва відбуватиметься в 1 тур (ось через це потім і маємо горе-мерів, обраних 10-15 відсоткам виборців) здатність домовлятися стає вирішальним фактором перемоги або ж поразки опозиціонерів.
Віра і єдність – це те, чого я не побачив 2 жовтня під стінами Київради, але дуже сподіваюся, що все зміниться на краще. Можна скільки завгодно критикувати українську опозицію, але все-таки вона наша, і ніхто крім неї реально опонувати владі не може!
