Проблеми українського конституціоналізму

Головним і визначальним законом кожної держави є Конституція, норми якої мають пряму дію. Всі закони та підзаконні нормативні акти повинні їй відповідати.

Головним і визначальним законом кожної держави є Конституція, норми якої мають пряму дію. Всі закони та підзаконні нормативні акти повинні їй відповідати. Означений акт є не лише джерелом права, але й документом, котрий встановлює владні права та обов’язки найвищих державних органів.

Ухвалення Конституції, внесення до неї змін є також складним і відповідальним процесом, адже зазначений документ повинен демонструвати не тільки високу юридичну техніку, враховувати потреби громадського суспільства, відповідати принципам правової держави, а й бути ухваленим із дотриманням відповідних процедурних форм. Дотримання та врахування всіх обставин може гарантувати і стабільність самого закону, і стабільність державного устрою. До прикладу, одна із найзаможніших держав світу Сполучені Штати Америки ухвалила свою Конституцію 17 вересня 1787 року. Із того часу до нині основний закон зазнав всього 27 поправок.

Українська історія конституціоналізму розпочала свою історії значно раніше. 5 квітня 1710 року світ побачила перша українська Конституція гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика. Однак, спадкоємність традицій зберегти не вдалося і сучасна школа конституціоналізму не в змозі похвалитися своєю стабільністю.

22.02.2014 року Верховна Рада України прийняла Постанову № 750-VII, якою було відновлено Конституцію України 2004 року з урахуванням змін від 01.02.2011 року та 19.09.2013 року. На наступний день (23 лютого 2014 року) зазначена Постанова була опублікована в офіційному виданні «Голос України» та набрала законної сили. В такий спосіб законодавець встановив новий порядок організації державної влади. Такий крок був наслідком складної політичної ситуації в країні.

До прийняття останніх змін наша держава була президентсько-парламентською республікою, в якій Президент мав досить великий обсяг повноважень, зокрема: призначав і звільняв із посад Прем’єр-міністра, голів Антимонопольного комітету, Служби безпеки України, Фонду держмайна та багатьох інших посадових осіб, а Верховна Рада України, в свою чергу, лише надавала згоду. Парламент не мав можливості призначати Уряд, оскільки ці функції належали також главі держави. Окрім того, до повноважень останнього належали права щодо скасування актів Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АРК, а також створення, реорганізації та ліквідації міністерств, інших органів виконавчої влади. Іншими словами, виконавча гілка влади повністю підпорядковувалася Президенту України.

На сьогоднішній день в Україні чинні положення Конституції України, прийнятої на п’ятій сесії Верховної Ради України від 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII. Відповідно до такої редакції Конституції до повноважень Парламенту належить призначення на посади та вирішення питання стосовно відставки Прем’єр-міністра та інших членів Уряду України, а також призначення та звільнення з їхніх посад Голови Нацбанку, Голови Фонду держмайна, Голови Антимонопольного комітету та багатьох інших.

Новий Закон зобов’язує Верховну Раду формувати коаліцію депутатських фракцій, до складу якої повинні входити більшість народних депутатів від її конституційного складу. Чинна Конституція збільшує перелік підстав, згідно яких можливе припинення повноважень нардепів України.

Окрім того, на випадок дострокового припинення повноважень Президента України, обов’язки останнього покладаються на Голову Верховної ради до моменту вступу на пост новообраного гаранта, на відміну від попередньої редакції Основного закону, згідно з якою ці обов’язки покладались на Прем’єр-міністра України.

Простеживши за зміною владних повноважень, вважаємо за доцільне закцентувати свою увагу на конституційній процедурі. Законодавством України чітко передбачена процедура внесення будь-яких змін до Основного закону. Зокрема, такий порядок визначений самою Конституцією та Регламентом Верховної Ради України. Окрім того, для легалізації конституційних змін потрібно рішення профільного комітету та висновок Конституційного Суду.

Аналізуючи нинішні конституційні зміні, значна кількість науковців звертають увагу на питання дотримання конституційного процесу, адже рішень та висновків означених органів державної влади Верховна Рада України не мала. Відтак, конституційні зміни скоріше можна пояснити політичною доцільністю, а ніж правовою послідовною. В даних умовах суспільного протистояння, ймовірно, таке рішення може мати виправдання, проте виникає небезпека створення в Україні прецеденту, коли вищі органи державної влади діють в межах політичних інтересів, виходячи за правове поле. На нашу думку, в подальшій конституційній реформі, яку доведеться пройти Українській державі, визначальним має стати не мінливість, а принциповість дотримання усіх конституційних положень, прав та свобод людини та громадянина, виконання чиновниками своїх обов’язків і повноважень.