Викрадення суверенітету

"Суверенітет нації – здобуток, який потребує щоденної пильності: лише свідомий народ здатен не дати його викрасти."

Декларація про державний суверенітет України стала маніфестом свободи для українського народу. Саме її положення окреслювали політико-правовий курс молодої держави — курс, спрямований на побудову народовладдя, економічної самодостатності й національної безпеки. Коли 1 грудня 1991 року українці підтримали Акт проголошення незалежності на референдумі, вони тим самим підтримали й ті засади, що були закладені в Декларації. Проте замість реалізації цих принципів стара партійна номенклатура обрала інший шлях — шлях узурпації влади й закріплення олігархічного ладу. Це стало не просто гальмом для розвитку України — це перетворило державу на інструмент для збереження впливу Москви та збагачення обраних еліт.

Підміна курсу: як Декларація залишилася лише текстом

Декларація про державний суверенітет України була не просто політичним документом — вона визначала фундаментальні принципи, на яких мала будуватися нова держава: верховенство права, народовладдя, незалежність економіки та недоторканність території.

Однак політичні процеси, що розгорталися після її ухвалення, свідчили про те, що стара компартійна еліта мала зовсім інші наміри. Запровадження поста Президента України у 1991 році стало першим кроком до підміни політико-правового курсу, закладеного в Декларації.

Навіщо це було зроблено? Колишні партійні кадри, розуміючи, що нові вибори до Верховної Ради України можуть привести до влади більше національно орієнтованих сил, вирішили створити посаду, яка дозволяла б сконцентрувати владу в одних руках. Ця політична конструкція дозволяла зберегти контроль над процесами, використовуючи президента як інструмент для реалізації власних інтересів.

Фактично, замість реалізації принципів, за які проголосували українці на референдумі, відбулося формування олігархічної моделі управління, де стара номенклатура, тісно пов’язана з Кремлем, розпочала системне послаблення держави зсередини.

Конституція як механізм закріплення олігархічного ладу

Кульмінацією цієї підміни курсу стало прийняття Конституції України у 1996 році. Замість закріплення народовладдя, про яке йшлося в Декларації, вона створила гібридну модель влади, де президент отримав надмірні повноваження, що призвело до політичної нестабільності та постійних конфліктів між різними гілками влади.

Проте найголовніше — ця Конституція закріпила умови для формування класу олігархів. Під прикриттям гучних гасел про демократію було створено систему, яка дозволяла розкрадати національні ресурси, концентруючи економічну владу в руках кількох осіб. Це було повною зрадою тих принципів, за які проголосував народ на референдумі.

Роззброєння як стратегія ослаблення

Після здобуття незалежності Україна мала один із найпотужніших військових потенціалів у Європі. Але цей потенціал був цілеспрямовано знищений. Під виглядом «демілітаризації» країну позбавляли не лише озброєння, а й самої спроможності до оборони. Продаж військової техніки, скорочення армії, згортання військових програм — усе це було частиною плану з ослаблення України як незалежного суб’єкта міжнародної політики.

Ініціаторами цих процесів були ті самі олігархи, які бачили в армії не гарантію безпеки, а ресурс для збагачення. Не менш важливим був вплив Кремля, який через свою агентуру у владі просував політику роззброєння, аби зберігати Україну в зоні своєї «керованої слабкості».

Економічне знекровлення й газовий зашморг

Олігархічна модель, створена на уламках радянської системи, стала інструментом для грабунку країни. Через непрозорі схеми приватизації стратегічні галузі опинилися під контролем кількох фінансово-промислових груп, тісно пов’язаних із Москвою.

Ключовим важелем впливу Кремля стала газова залежність. Росія використовувала газ як зброю, накладаючи на Україну економічний зашморг. Корупційні газові схеми не тільки забезпечували Кремль важелями тиску, а й збагачували олігархів, які фактично перетворили державу на приватний бізнес.

Інфільтрація агентури й політичний контроль

Окрім економічної експансії, Кремль систематично впроваджував свою агентуру в українські органи влади. Російський вплив пронизував найвищі ешелони управління, дозволяючи саботувати будь-які спроби України вирватися з-під кремлівського впливу.

Політичні проєкти, зрежисовані з Москви, блокували реформи, дискредитували національно орієнтовані сили та поширювали наративи про «братні народи», аби зберегти Україну в орбіті російської політики.

Наслідки: викрадена незалежність

Результатом цієї багаторічної стратегії стала інституційна слабкість держави, знищення військового потенціалу та тотальне економічне знекровлення. Україна опинилася в стані:

• Політичної дестабілізації через постійні конфлікти між гілками влади,
• Економічної залежності через контроль олігархів над стратегічними ресурсами,
• Військової безпорадності через роки систематичного роззброєння,
• Енергетичної кабали через газовий шантаж Кремля.

Ця модель не просто гальмувала розвиток країни — вона створювала реалії, в яких Україна не могла вирватися з-під впливу Росії й стати частиною демократичної, заможної Європи.

Україна має шанс вирватися з пастки

Сьогодні, коли Україна платить найвищу ціну за свою свободу, необхідно визнати: без ліквідації олігархічної системи, без розбудови сильної армії та без викорінення російського впливу ми не зможемо побудувати справді незалежну державу.

Першим кроком до цього має стати усвідомлення, що наша незалежність була викрадена зсередини. Олігархи, пов’язані з кремлівською агентурою, використовували державні інститути для особистого збагачення й тримали країну в лещатах корупції та економічної залежності.

Україна має історичний шанс раз і назавжди розірвати ці кайдани. Але для цього потрібна політична воля, прозорі інституції та справжній народний контроль над владою. Лише так ми зможемо вийти з тіні Кремля й побудувати державу, про яку мріяли ті, хто ухвалював Декларацію про державний суверенітет у 1990 році.

Справжній суверенітет починається не лише з декларацій, а й з дій, спрямованих на його утвердження.

І ці дії — у наших руках.