Коли я розповідаю про переваги банкрутства, як засобу реанімації та перезавантаження бізнесу, то мені нерідко закидають пропаганду свідомого доведення підприємства до банкрутства (тобто поради в стилі «набрати боргів, а потім збанкрутувати, щоб їх не повертати»). Вже втомився пояснювати, що це не так – банкрутство може бути легальним виходом зі скрутного становища для бізнесу, що опинився в борговій кризі під тиском об’єктивних обставин. А ось шахрайські дії керівників підприємства-банкрута ліквідатор виявить швидко з усіма негативними наслідками для шахраїв. Звісно, в нас в таке мало хто вірить, бо банкрутство овіяно традиційним негативним ореолом, і навіть шахраї зазвичай переконані в своїй безкарності (бо просто не можуть уявити, що їх виведуть на чисту воду).
На цьому фоні якось не дуже помітно пройшла новина про те, що Верховний суд зобов’язав відповідати по боргам керівника, який довів своє підприємство до банкрутства. Це цікаве рішення свідчить, по-перше, що керівник підприємства банкрута був настільки переконаний в своїй безкарності, що справа дійшла аж до Верховного суду. А по-друге бачимо, що українські судді взяли на себе вирішення проблемних моментів законодавства про банкрутство (про які постійно кажуть практикуючі юристи).
Розповім про цю справу детальніше. Постанова була винесена по справі № 923/862/15 ще 30 січня 2018 року. Канва процесу наступна: здійснення ліквідаційної процедури виявило відсутність будь-яких активів та грошей на рахунках боржника-банкрота. Після цього суд першої інстанції задовольнив заяву ліквідатора, про покладення субсидіарної відповідальності на керівника підприємства у зв’язку з доведенням підприємства до банкрутства (субсидіарна відповідальність – це додаткова відповідальність, коли поряд з основним боржником до відповідальності притягується і інша особа).
Суд визначив, що майнові активи компанії були відчужені внаслідок рішень її керівника, а господарча діяльність фірми призупинена в незаконний спосіб. Це рішення підтримали як Апеляційним, так і Верховний суди. Обидва вони виходили з того, що ч.1. ст.619 ГК передбачає разом з відповідальністю боржника і субсидіарну відповідальність іншої особи. Далі, у відповідності до ст.41 (ч.5.) Закону про банкрутство, ліквідатор має право висувати претензії до третіх осіб, які в відповідності з законодавством несуть субсидіарну відповідальність по зобов’язанням боржника, коли останній доведений до банкрутства. Тому Верховний суд встав на позицію, що в разі банкрутства боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, в тому числі з вини керівника боржника, які мають право давати обов'язкові для боржника вказівки або мають можливість іншим чином визначати його дії, на даних осіб можна покласти субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями, в випадку недостатності майна боржника.
З одного боку, практику встановлення відповідальності керівника за доведення підприємства до банкрутства, можна тільки привітати. Бо доволі важко привабливо виставити себе перед інвесторами країні, в якій 56 % кредитів оцінені як непрацюючі. А отже, механізми захисту кредитора мають бути і вони мають бути дієвими.
Проте з іншого боку, зазначу як практик, що шахрайську схему – набрати боргів а потім свідомо збанкрутувати, це все ж таки повністю не перекриває. Бо для її реалізації будуть використовувати підставних осіб – «зіцпредседателів Фунтів», що і будуть підписувати рішення і формально доводити підприємства до банкрутства. А потім і відповідати, хоча ні майна та нічого взагалі не мають.
Як би то ні було, проте суворе покарання шахраїв все ж таки піде на користь українській фінансовій системі та бізнес-середовищу.