Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
20.08.2012 11:07

Конституція України: потрібна нова ідеологія правосуддя (ч. 4)

Практикуючий юрист

Продовження. Частина 1 цієї статті була надрукована 05.08.2012; частина 2 - 08.08.2012; частина 3 - 12.08.2012.

                           Частина 2 цієї статті була надрукована 08.08.2012;
                           Частина 3 цієї статті була надрукована 12.08.2012/

Конституційні засади діяльності КСУ

      Діяльності КСУ присвячений окремий розділ Конституції України – розділ ХІІ «Конституційний Суд України» (статті 147-153).
      В той же час, до статей, що визначають засади діяльності КСУ, слід віднести не тільки статті цього розділу, а й конституційні норми, якими врегульовано загальні засади правосуддя (статті 55, 124, 127, 129). 
    Отже, основними статтями, якими визначаються конституційні засади діяльності КСУ слід вважати:
      - частину 1 статті 55 Конституції України, відповідно до якої права і свободи людини і громадянина захищаються судом;
      - частину 1 статті 124 Конституції України, відповідно до якої правосуддя в Україні здійснюється виключно судами;
      - частину 3 статті 124 Конституції України, відповідно до якої судочинство здійснює Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції;
      - частину 1 статті 127 Конституції України, відповідно до якої правосуддя здійснюють професійні судді;
      - частину 1 статті 129 Конституції України, відповідно до якої судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону;
      - статтю 147 Конституції України, відповідно до якої Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
       - пункти 1 та 2 частини 1 статті 150 Конституції України, відповідно до яких до повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

      Виходячи зі змісту вищенаведених статей, можна стверджувати таке:
      1. Конституцією України врегульовано загальні питання правосуддя, які мають безпосереднє відношення до всіх без винятку українських судів. Зокрема, Конституцією України визначені:
       а) мета правосуддя – захист прав і свобод людини і громадянина;
       б) органи правосуддя – КСУ та суди загальної юрисдикції;
      в) службові особи, які безпосередньо здійснюють правосуддя – професійні судді;
     г) засади суддівської діяльності професійних суддів – незалежність та підкорення тільки закону; 
       ґ) юрисдикція судів – всі правовідносини, які виникають в державі;

      2. Конституцією України врегульовані спеціальні питання діяльності КСУ, як то:
      а) правовий статус КСУ – єдиний орган конституційної юрисдикції;
     б) завдання та повноваження КСУ – вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і надання офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

      Поєднавши загальне та спеціальне в конституційних нормах, що регулюють правосуддя та діяльність КСУ, можна зробити такий висновок стосовно діяльності КСУ:
      Конституція України покладає на КСУ обов’язок здійснювати діяльність, яку слід іменувати КОНСТИТУЦІЙНИМ  ПРАВОСУДДЯМ.

      Передусім, такий висновок випливає зі змісту двох статей - частини 1 статті 124 Конституції України, згідно якої виключно суди в Україні здійснюють правосуддя, і частини 2 статті 147 Конституції України, згідно якої КСУ вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
      Як неважко побачити, ні в цих статтях, ні у вищезгаданих нормах Конституції України не згадується про конституційний контроль, а згадується лише про правосуддя.
      В той же час, не можна не помітити і те, що Конституція України не визначає ні зміст поняття «правосуддя», ні зміст поняття «конституційне правосуддя». Зрозуміло тільки те, що ці поняття співвідносяться як загальне та спеціальне.
      У зв’язку з цим, виникає необхідність дослідити та визначити зміст цих понять, що і буде зроблено нижче. А для початку, дозвольте процитувати доволі вдалий філософсько-методологічний вислів В. Ульянова (Леніна):

      «Кто берется за частные вопросы, без предварительного решения общих, тот неминуемо будет на каждом шагу бессознательно для себя «натыкаться» на эти общие вопросы. А натыкаться слепо на них в каждом частном случае — значит обрекать свою политику на худшие шатания и беспринципность.»

      Хоч ця цитата і має відношення до політики, але її зміст є цілком універсальним. В нашому випадку це означає, що  методологічно є неправильним братись за дослідження окремого (спеціального) поняття «конституційне правосуддя», не дослідивши загального поняття «правосуддя».
       Почнемо з етимології слова «правосуддя».

Етимологія слова «правосуддя»

      За морфологічним способом творення, слово «правосуддя» складається з основ двох слів - «право» і «судити». Отже, етимологічне значення цього слова можна визначити у двох варіантах: або «судити по праву» у розумінні «мати право судити», «мати право здійснювати судочинство»; або «судити за правом» у розумінні «керуватись правом під час здійснення судочинства», «здійснювати судочинство у відповідності з нормами права».
       Який же з цих варіантів є справжнім значенням слова «правосуддя» ? Для відповіді на це питання слід детально зупинитись на значенні слів «право» і «судити».

       Щодо розуміння права (в контексті слова «правосуддя»)
      Для початку, кілька слів про соціальні регулятори.
      Життя кожної людини складається з різноманітних відносин з іншими людьми – окремими індивідами чи спільнотами. Загальновідомо, що такі відносини називаються соціальними. Соціальні відносини не є хаотичними, а регулюються за визначеними в суспільстві правилами – соціальними нормами. Сукупність соціальних норм у певній сфері людської життєдіяльності іменується соціальним регулятором.
      До соціальних регуляторів відносять право, релігію, мораль, звичай, традиції тощо. Ззовні, соціальні регулятори являють собою сукупність соціальних норм (правил відносин між людьми), які або оформлюються у вигляді писаних документів (нормативно-правові акти, статути, настанови релігійних громад тощо), або існують у свідомості людей (моральні норми, традиції, звичаї).
       Різняться соціальні регулятори за:
    - предметом регулювання. Наприклад, відносини власності є правовідносинами і не можуть регулюватись звичаями чи традиціями;
        - сферою регулювання. Наприклад, релігійні норми врегульовують відносини лише між особами, які належать до певної релігійної громади, а на інших людей ці норми не розповсюджуються;
       - ступенем взаємозв'язку з державою. Зокрема, такий соціальний регулятор, як право, має безпосереднє відношення до держави, оскільки саме держава має утверджувати, забезпечувати та захищати норми права шляхом застосування відповідних владних механізмів. В той же час, держава не має права утверджувати, забезпечувати чи захищати моральні або релігійні норми чи традиції;
      - ступенем охорони та обов’язковості додержання. Якщо обов’язковість додержання моральних норм вирішується самою людиною, то охорона та обов’язковість додержання деяких правових норм (зокрема, прав і свобод людини) забезпечується державою.

       Тепер більш детально зупинимось на такому соціальному регуляторі, як право.
      Порівняно з іншими соціальними регуляторами, право охоплює найбільшу сферу регулювання. Соціальні відносини цієї сфери називають правовими або правовідносинами.
      Право, як і будь-яке явище соціальної дійсності, має певний зовнішній вираз – форму права, а також притаманну лише йому (праву) певну сукупність внутрішніх індивідуальних властивостей, які являють собою зміст права.  

      Зовнішнім виразом права (формами права) є:
      а) Загальновизнані права і свободи людини, закріплені в правових нормах.
     Права і свободи людини достатньо повно представлені (унормовані) як в національних, так і в міжнародних правових актах, зокрема: в Загальній декларації прав людини, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколах до неї,  в розділі ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України тощо. 

     б) Правові закони.
     На мою думку, не будь-які закони є формою права, а лише правові закони тобто ті, якими по-справжньому утверджуються, забезпечуються (реалізуються) та захищаються права і свободи людини.
     Правовий закон завжди «прив’язаний» до прав і свобод людини, приймається, існує та «працює» заради їх утвердження, забезпечення та захисту. Правовий закон є тим юридичним механізмом, за допомогою якого відбувається реалізація прав і свобод людини. Якщо закон не спрямований на утвердження чи забезпечення певного права або свободи людини, то такий закон є неправовим і, в більшості випадків, спрямований на задоволення приватних інтересів тих, хто при владі.
    Також, формами права є правовий звичай та правовий прецедент, які в національній правовій системі України не застосовуються. Але вони, як і правові закони, завжди повинні «прив’язуватись» до прав і свобод людини.
     Я свідомо не називаю формою права нормативно-правовий акт, оскільки, на мою думку, не всі нормативно-правові акти уособлюють право. Наприклад, підзаконні акти не слід відносити до форм права, оскільки вони безпосередньо не спрямовані на утвердження, забезпечення чи захист прав і свобод людини, а лише задіяні в механізмі виконання  вимог (приписів) норм законів. Фактично, підзаконні акти (укази Президента, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів, накази та інструкції центральних органів виконавчої влади) - це такі собі технічні документи, які мають забезпечувати дію та виконання правових законів. Відносити підзаконні акти до форм права є спадщиною  радянської правової системи, в якій і Конституція, і закони, і підзаконні акти належали до загального масиву, загальної сукупності «…встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил (норм) поведінки, додержання яких забезпечується її цілеспрямованою діяльністю.».
 
       Другою складовою права є його зміст. Зміст права у своїй єдності становлять:
      а) Визначені суспільством права і свободи людини, що являють собою загальні, рівні та необхідні для кожної людини юридично закріплені можливості діяти певним чином задля максимально задоволення її (людини) природних (біологічних) та соціальних потреб, які необхідні для повноцінного людського існування (життя).
      б) Утвердження прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності (найвищого суспільного блага) в реальному житті. 
       в) Забезпечення для кожної людини можливості реалізувати її права і свободи в реальному житті.
      г) Забезпечення для кожної людини можливості захисту її прав і свобод в реальному житті.

      Про соціальну цінність прав і свобод людини, а також про їх утвердження та забезпечення, йдеться у статті 3 Конституції України:

      Стаття 3. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
     Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

      Цінність цієї статті полягає ще й у тому, що вона визначає суб’єкт, який в нашому суспільстві відповідає за реальне (а не формальне) утвердження та забезпечення прав і свобод людини. Цим суб’єктом є держава в особі органів державної влади.
      Отже, право, як соціальний регулятор, існує не тільки для людини, а й для держави. Саме держава, за допомогою владних механізмів, має за обов’язок встановити такий правовий порядок, який би забезпечував панування права у суспільстві як за формою, так і за змістом. Цей обов’язок виконується шляхом здійснення органами державної влади діяльності, спрямованої на утвердження, забезпечення та захист цих прав і свобод.

     Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що слово «право» (в контексті слова «правосуддя») означає юридично закріплені можливості кожної людини задовольняти свої природні та соціальні потреби шляхом реалізації утверджених та забезпечених державою прав і свобод людини.

      Щодо розуміння слова «судити» (в контексті слова «правосуддя»)
      Слово «судити» має дві змістовні складові. Перша змістовна складова вказує на орган, який повноважний «судити». Як відомо, це суд. Друга складова позначає сам процес, який здійснюється судом. Цей процес прийнято називати судочинством (деякі називають його судівництвом).
      Зі словом «суд» все просто. Як вбачається з норм Конституції України, суди – це органи державної судової влади, які здійснюють захист прав і свобод людини (стаття 55 Конституції України). Крім того, Конституцією України визначено, що суд – це єдиний орган в державі, який здійснює правосуддя (стаття 124 Конституції України).
      Тепер щодо судочинства. Виходячи з положень тієї ж статті 55 Конституції України, слово «судочинство» слід розуміти не інакше, як сам процес захисту прав і свобод людини, який здійснюється судом.
      Отже, поєднавши зміст слів «суд» та «судочинство», можна стверджувати, що слово «судити» (в контексті слова «правосуддя») означає здійснювати судовий захист прав і свобод людини.

       Щодо етимологічного значення слова «правосуддя»
    Виходячи з вищезазначених значень слів «право» і «судити», можна сформулювати таке етимологічне значення слова «правосуддя».
     Правосуддя – це діяльність органів державної судової влади (судів), яка спрямована на здійснення захисту прав і свобод людини, закріплених в Конституції України, законах України та в міжнародних правових актах, а також на здійснення захисту правових законів, якими ці права і свободи утверджуються та забезпечуються.

     Проте, запропоноване етимологічне значення слова «правосуддя» ніяк не можна вважати визначенням поняття «правосуддя». Як на мене, воно є лише першою сходинкою на цьому шляху. В той же час, саме воно містить основну ідею правосуддя – захист державою прав і свобод людини та правових законів, якими ці права і свободи утверджуються і забезпечуються.

     Отже, захист прав і свобод людини – це третій напрям діяльності держави (поряд з діяльністю по утвердженню прав і свобод людини та діяльністю по забезпеченню цих прав і свобод), в межах якого здійснюється правосуддя. Але захист прав і свобод людини - це не тільки правосуддя. Правосуддя виступає лише однією з форм захисту прав і свобод людини.
      Через це, варто детально зупинитись на цій діяльності держави.

Захист прав і свобод людини

      Уявімо собі, як би було добре, якби всі громадяни нашої країни (в тому числі і державні службовці, і можновладці) мали належний рівень правової культури, з повагою відносились до прав і свобод людини, усвідомлювали їх суспільну цінність та необхідність додержання у своїй повсякденній життєдіяльності, не порушували права і свободи інших осіб.
     І зовсім було б добре, якби зміст кожного закону був по-справжньому правовим, відповідав би ідеям права і Конституції України, застосовувався б виключно заради утвердження та забезпечення прав і свобод людини, а не реалізації чиїхось приватних інтересів.
     Але, на жаль, це все в ідеалі, а не в реальному житті. Сучасне українське суспільство (і не тільки українське) не знаходиться на такому рівні правової культури, який би повністю виключав порушення прав і свобод людини. Через це, окрім утвердження та забезпечення прав і свобод людини (стаття 3 Конституції України), держава має забезпечувати і захист цих прав і свобод від порушень.
     Як на мене, виключно порушення прав і свобод людини слід позначати терміном «правопорушення». В цьому контексті, під правопорушенням (у розумінні «порушення права», а не порушення приписів нормативно-правових актів) слід розуміти діяння або бездіяльність певної фізичної або юридичної особи (в тому числі держави та її службових осіб), внаслідок якого інша особа позбавляється гарантованих їй прав і свобод або позбавляється можливості повноцінно їх реалізовувати в порядку, визначеному правовими законами.
     Отже, поняттям «правопорушення» охоплюються лише діяння або бездіяльність правопорушника, внаслідок яких:
       - було порушене певне право чи свобода конкретної фізичної чи юридичної особи;
       - були порушені норми правового закону, яким утверджується, забезпечується або захищається право чи свобода людини, і це порушення обов’язково призвело донаслідків у виглядіпозбавлення особи гарантованих їй прав і свобод або позбавлення можливості повноцінно реалізовувати ці права і свободи в порядку, визначеному правовими законами.
      Натомість, не можна вважати правопорушенням діяння або бездіяльність, внаслідок якого хоч і порушуються норми законів (навіть, правових законів або ж конституційні норми), проте ці порушення не призвели до наслідків у вигляді позбавлення особи гарантованих їй прав і свобод або ж позбавлення особи можливості повноцінно реалізовувати свої права і свободи в порядку, визначеному правовими законами (формальні порушення)
      Такі формальні порушення слід іменувати порушеннями нормативно-правових актів, а не правопорушеннями, так як вони не порушують прав і свобод людини і найчастіше мають місце в управлінській діяльності органів державної влади.

      Враховуючи вищезазначене, під захистом прав і свобод людини слід розуміти діяльність держави, пов’язану з правопорушеннями та спрямовану на:
      - вжиття заходів щодо запобігання вчиненню правопорушень (профілактика правопорушень);
       - встановлення фактів правопорушень;
       - встановлення особи, що вчинила правопорушення;
       - встановлення особи, чиї права і свободи були порушені внаслідок вчинення правопорушення.

       Звідси, і відповідні  завдання державних органів, що здійснюють діяльність по захисту прав і свобод людини, які можна сформулювати наступним чином:
       а) щодо правопорушень - це:
      – вжиття заходів по запобіганню правопорушенням (охорона громадського порядку, контроль за додержанням правил пожежної безпеки тощо);
      – встановлення факту вчинення правопорушення у належній процесуальній формі (складання протоколу про адміністративне правопорушення, акту податкової перевірки тощо);
      – усунення правопорушень та умов, що сприяли їх вчиненню (направлення припису про усунення правопорушення, окрема ухвала суду тощо);
       б) щодо особи, яка вчинила правопорушення - це:
      – встановлення особи-правопорушника;
    – притягнення особи-правопорушника до відповідальності за вчинення правопорушення. Тут доречно звернути увагу на частину 2 статті 58 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення;
      –  зобов’язання особи-правопорушника відновити становище, яке існувало до вчинення правопорушення (повернути викрадену річ, зруйнувати незаконно збудовану споруду тощо);
   –  зобов’язання особи-правопорушника відшкодувати збитки, завдані  правопорушенням (майнові, моральні тощо).
     в) щодо особи, чиї права і свободи були порушені внаслідок вчинення правопорушення - це:
      – вжиття всіх передбачених законом заходів по відновленню порушеного права чи свободи;
     – забезпечення відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення правопорушення.

      Залежно від того, хто і як (у який спосіб) виконує вищеназвані завдання, можна виділити три форми здійснення захисту прав і свобод людини, а саме:
       а) охорона прав і свобод людини;
       б) самозахист;
       в) правосуддя.

      Безумовно, в аспекті даного дослідження, нас цікавить лише правосуддя.
     Однак, задля більш повного розуміння змісту поняття «правосуддя», необхідно спочатку охарактеризувати перші дві форми здійснення захисту прав і свобод людини - охорону прав і свобод людини та самозахист, після чого показати їх відмінність від правосуддя.

(ДАЛІ  БУДЕ)

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net