Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
22.12.2011 21:27

Конституція України: потрібен новий правозастосовчий підхід (част. 2)

Практикуючий юрист

Продовження. Початок (частина 1) цієї статті була надрукована 21.12.2011 о 21.22

        /Продовження. Початок (частина 1) цієї статті була надрукована 21.12.2011/

        Правозастосовчий підхід, який застосував КСУ при прийнятті рішення від 30.09.2010р.
        Осмислення цього підходу варто розпочати з того, як в радянський період розумілось поняття «право». Для прикладу, дозвольте навести визначення права, яке міститься в Юридичному словнику 1983 року видання:
               Право – сукупність встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил (норм) поведінки, додержання яких забезпечується її цілеспрямованою діяльністю.

         За цим визначенням, діяльність органів державної влади (саме вони, власне, і уособлюють державу) зводиться до двох речей:
       а) встановлення (санкціонування) загальнообов’язкових правил (норм) поведінки, які матеріалізуються в пунктах та/або статтях численних нормативно-правових актів, в тому числі в конституції та законах;
         б) забезпечення додержання цих правил (норм) правоохоронними органами держави, в тому числі і судовими.
        Таким чином, зміст діяльності радянської судової системи фактично був зведений до забезпечення неухильного додержання правил (норм), які містились в нормативно-правових актах. Звідси і відповідний правозастосовчий підхід радянських судів. 
         Суть цього підходу полягає в тому, що правозастосовча діяльність судових органів зводилась до забезпечення додержання всієї сукупності приписів нормативно-правових актів, які існували в СРСР. При цьому, питання про відповідність цих приписів правам і свободам людини судами не досліджувались. Більше того – норми, якими визначались права і свободи громадян взагалі були лише формальністю та безпосередньо не застосовувались, не мали прямої дії.
         В форматі такого правозастосовчого підходу, органи судової влади держави виступали не в ролі захисників прав і свобод людини, а в якості наглядачів за додержанням всієї сукупності приписів нормативно-правових актів, в тому числі і тих, які не мали ніякого відношення до прав і свобод людини. За такого підходу, судові органи на власний розсуд вирішували, які приписи нормативно-правових актів слід застосовувати до певних правовідносин і як їх тлумачити, керуючись при цьому суто формальним змістом кожного окремого правила (норми). Пріоритету норм, що визначали права і свободи громадян, над іншими приписами законодавства не існувало.
         Такий правозастосовчий підхід умовно можна назвати радянським, оскільки він породжений радянською (соціалістичною) правовою системою.

         Як на мене, на сьогоднішній день є всі підстави стверджувати, що КСУ у даній  справі (справі про визнання Закону № 2222 неконституційним) застосував саме радянський правозастосовчий підхід.
         Зокрема, неважко побачити, що приписи статей 152, 155, 159 та інших статей Конституції України були сприйняті КСУ як «сукупність встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил (норм) поведінки», а власна діяльність КСУ по здійсненню так званого конституційного контролю – як «цілеспрямована діяльність держави по додержанню цих правил (норм) поведінки».

         Можливо, комусь спаде на думку, що, застосувавши такий підхід, КСУ  керувався принципом законності; зокрема, встановивши факти неодноразових порушень норм Конституції України при ухваленні Закону № 2222, він  усунув наслідки цих порушень у передбачений Конституцією України спосіб – шляхом визнання цього закону неконституційним, і тому КСУ нема чим дорікнути ?
          Однак, це не так. І причина тому – наявність в Конституції України статті 3.
         Як на мене, є всі підстави стверджувати, що КСУ під час розгляду даної справи залишив поза увагою положення статті 3 Конституції України, через що ухвалив неправосудне рішення та порушив Конституцію України. І для того, щоб в цьому переконатись, слід осмислити зміст самої статті.

           Аналіз змісту статті 3 Конституції України.
           Насамперед, дозвольте навести повний текст цієї статті.
                 Стаття 3. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
                 Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

           Дана стаття складається з двох частин.
          Перша частина повністю присвячена людині. Людина і її основні блага (життя, здоров’я та інші) визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Жодна з конституцій радянської УРСР не проголошувала людину окремою соціальною цінністю. Здебільше, цінностями в радянських конституціях проголошувались певні спільноти (множина), а саме - робітники, селяни, інтелігенція тощо, які охоплювались поняттями «радянські люди», «радянський народ», «трудящі». Людина тут сприймалась лише як частинка спільноти радянських людей, через що інтереси окремої людини були вторинними, похідними від загальних інтересів радянського суспільства -  будівництва соціалізму та комунізму.
          Отже, хоч частина 1 статті 3 Конституції України і носять декларативний характер, проте її роль для усвідомлення людини як найвищої суспільної цінності важко переоцінити, особливо на пострадянському просторі.

         На відміну від частини першої, друга частина цієї статті не є суто декларативною. Вона присвячена визначенню основних засад взаємовідносин людини та держави. В радянських конституціях подібних положень також не існувало.
         Практична корисність частини 2 статті 3 Конституції України полягає, передусім, в тому, що її положення однозначно визначають, що держава (тобто всі органи державної влади, державні підприємства, установи, організації тощо) утворюються, існують та здійснюють свою діяльність лише з однією метою – заради блага кожної окремо взятої людини (а не соціальної спільноти, як було за радянських часів).
         Як на мене, ідею існування держави задля людини (а не навпаки) можна з впевненістю назвати головною ідеєю Конституції України, її «серцем». В свою чергу, основним елементом в механізмі реалізації цієї ідеї є права і свободи людини, які визначаються в Конституції та законах України.
         Права і свободи людини являють собою юридично закріплені її (людини) можливості діяти певним чином задля задоволення своїх природних (біологічних) та соціальних потреб. Забезпечення реального (а не формального) існування прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Цей обов’язок підлягає виконанню шляхом здійснення органами державної влади діяльності, спрямованої на  утвердження та забезпечення цих прав і свобод. Цю діяльність можна визначити таким чином:
          а) утвердження прав і свобод людини – це складова діяльності державних органів, яка спрямована на юридичне оформлення прав і свобод людини та їх закріплення в нормативно-правових актах вищої сили – Конституції та законах. В Україні цю діяльність здійснює ВРУ (стаття 91, пункт 1 частини 1 статті 92 Конституції України). Також, утвердження прав і свобод людини здійснюється і КСУ в своїх рішеннях – шляхом конкретизації, тлумачення, розкриття змісту правових норм, які визначають права і свободи людини;
          б) забезпечення прав і свобод людини – це складова діяльності державних органів, яка спрямована на створення всіх необхідних умов для реалізації людиною прав і свобод, що утверджені в державі. На відміну від утвердження прав і свобод людини, в діяльності по їх забезпеченню беруть участь всі без винятку органи державної влади: ВРУ приймає закони, якими встановлюються необхідні юридичні механізми забезпечення прав і свобод людини; Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (пункт 2 статті 116 Конституції України); органи судової влади (в тому числі і КСУ) зобов’язані забезпечувати права і свободи людини під час здійснення правосуддя - шляхом їх захисту, охорони та відновлення.
         Таким чином, головна ідея Конституції України реалізується через цілеспрямовану діяльність держави по утвердженню та забезпеченню прав і свобод людини.
           Без сумніву, спрямування діяльності держави в напрямку прав і свобод людини стає можливим завдяки наявності в Конституції України статті 3.
           Отже, якщо в радянський період нашої історії діяльність органів державної влади спрямовувалась на додержання так званої «сукупності загальнообов’язкових правил (норм) поведінки, встановлених або санкціонованих державою», то в сучасній демократичній Україні державні органи мають діяти з метою утвердження та забезпечення прав і свобод людини.
          Вочевидь, проголошений в статті 3 Конституції України напрямок діяльності держави зумовлює необхідність відмови від старого радянського правозастосовчого підходу в діяльності судів (особливо КСУ) та спонукає до запровадження нового правозастосовчого підходу, заснованого на пріоритеті прав і свобод людини.

        Головна ідея нового правозастосовчого підходу.
       Як було зазначено вище, радянський правозастосовчий підхід будувався на цілеспрямованій діяльності держави по забезпеченню додержання всієї сукупності правових норм, які виражали волю держави; норми, якими визначались основні права і свободи громадян УРСР, не виділялись з усієї сукупності інших правових норм, були формальністю.
       Назвавши утвердження та забезпечення прав і свобод людини головним обов’язком держави, стаття 3 Конституції України тим самим проголосила правові норми, якими визначаються права і свободи людини головними (пріоритетними серед інших).
      Отже, якщо за радянського правозастосовчого підходу норми, якими визначались основні права і свободи громадян, були суто формальністю, нічим не виділялись з усієї сукупності інших правових норм, то за нового правозастосовчого підходу такі норми мають стати головними у правозастосовчій діяльності, і всі інші норми законодавства повинні існувати та працювати виключно заради утвердження та забезпечення норм, якими визначаються права і свободи людини в Україні.
         Власне, це і є новий правозастосовчий підхід, який виплаває із суті статті 3 Конституції України.
       Головна ідея цього підходу полягає в тому, що застосування норм законодавства не повинно бути суто механічним тобто таким, що спрямовується заради їх формального дотримання. Це означає, що правозастосовча діяльність держави має здійснюватись не у спосіб  формального дотримання всієї сукупності норм законодавства, а задля утвердження і забезпечення тих норм, якими визначається права і свободи людини. У цьому випадку, рядові норми законодавства перестають бути самостійною метою діяльності держави, а перетворюються на інструментарій, за допомогою якого відбувається утвердження та забезпечення прав і свобод людини. Зокрема, якщо застосування правової норми (навіть і конституційної) призводить до порушення норм, що визначають права і свободи людини, то така норма не повинна застосовуватись взагалі, незалежно від її змісту.
         Як на мене, саме у такий спосіб і має стверджуватись пріоритет прав і свобод людини в правозастосовчій діяльності держави, виконуватись її головний обов’язок по утвердженню та забезпеченню прав і свобод людини.

          Застосування нового правозастосовчого підходу в діяльності КСУ.
         Відповідно до частини 3 статті 8 Конституції України, норми Конституції України є нормами прямої дії. Це означає, що будь-який суд загальної юрисдикції має право безпосередньо застосовувати ці норми та посилатись на них в своєму рішенні. Але якщо загальні суди застосовують конституційні норми лише тоді, коли цього потребує правильне вирішення судової справи, то КСУ, як єдиний орган конституційної юрисдикції, зобов’язаний постійно застосовувати конституційні норми у кожній справі, оскільки його завданням є гарантування верховенства Конституції України (стаття 2 Закону України «Про Конституційний Суд України»).
        До того ж, КСУ, як і будь-який орган державної влади, зобов’язаний виконувати головний обов’язок держави – утверджувати та забезпечувати права і свободи людини. Саме виконання цього обов’язку і має відбуватись під час здійснення конституційних проваджень.
         Звідси висновок: правозастосовча діяльність КСУ має будуватись виключно на засадах нового правозастосовчого підходу.
        Це стосується і проваджень у справах про визнання неконституційними законів та інших правових актів. Головна ідея нового правозастосовчого підходу (пріоритет норм, які визначають права і свободи людини) при розгляді цієї категорії справ має виявитись у тому, що визнання закону неконституційним є допустимим лише за умови, якщо цим законом порушується певне право людини, яке передбачено Конституцією чи законами України. Якщо ж такий закон ніяким чином не порушує права і свободи людини, то він і не повинен визнаватись неконституційним.
          З огляду на це, при розгляді справ про визнання закону чи іншого правового акту неконституційним, новий правозастосовчий підхід вимагає від КСУ вчинення таких дій:
          а) КСУ має визначити право, яке підлягає утвердженню та забезпеченню під час конституційного провадження, зокрема, вказати в своєму рішенні ту норму, яка визначає це право та розкрити зміст цього права;
          б) КСУ має з’ясувати, чи порушується право, що підлягає утвердженню та забезпеченню, тим законом, який автори конституційного подання просять визнати неконституційним;
          в) КСУ має з’ясувати, чи мали місце випадки недотримання вимог окремих статей правових актів (в нашому випадку – це недотримання вимог статті 159 Конституції України), і якщо «так», то чи потягло це порушення права людини, яке підлягає утвердженню та забезпеченню під час конституційного провадження;

          Нижче, виключно для наочності та підтвердження вищевикладених доводів, дозвольте запропонувати модель (варіант) мотивувальної та резолютивної частин рішення, яке, на мій погляд, могло би бути прийняте, якщо б КСУ застосував вищезазначений новий правозастосовчий підхід і мав би за пріоритет норми, якими визначаються права і свободи людини (як того вимагає стаття 3 Конституції України).

                                                       (ДАЛІ  БУДЕ)

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net