Загальна декларація прав людини. Погляд під час війни

10 грудня 1948 року була прийнята Загальна декларація прав людини (далі по тексту –  ЗДПЛ). А через два роки 10 грудня став всесвітнім Днем прав людини, який щорічно визначається в усьому світі. Обидва ці рішення були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у формі резолюції.

Більше сімдесяти років минуло з тих часів, але дебати щодо місця та ролі ЗДПЛ в житті людства досі не вщухають. Основні дискусії точаться щодо її практичного застосування. Тут найбільш популярними є такі варіанти:

а) ЗДПЛ є сучасною концепцією прав і свобод людини, на основі якої створюються  стандарти прав і свобод людини. В подальшому, ці стандарти використовуються для формування міжнародної та національних правових систем, міжнародного та внутрішнього законодавства;

б) ЗДПЛ являє собою сукупність міжнародних норм звичаєвого права. Це означає, що норми ЗДПЛ є обов’язковими лише для тих, хто готовий їх застосовувати. При цьому порядок, принципи та підходи такого застосування визначається в ході правозастосовчої практики держав, міжнародних організацій, судів;

в) ЗДПЛ є юридичним актом рекомендаційного характеру і ні на кого не покладає жодних юридичних зобов’язань щодо її дотримання або виконання.  В цьому випадку дотримання (виконання) ЗДПЛ забезпечується моральним зобов’язанням, яке добросовісні держави, міжнародні організації, суди, тощо приймають на себе добровільно.

Попри таке різноманіття варіантів (існують і інші, менш популярні варіанти), війна, що зараз триває, змушує нас, українців, визначитись у питанні, чим сьогодні є для нас ЗДПЛ. Адже  цьогоріч ми вперше в історії України відзначаємо День прав людини в стані збройної боротьби за наше виживання; в стані війни, яку цілком ймовірно колись визнають світовою.

До речі, філософ Сергій Дацюк в своєму блозі на «Українській правді» вже зараз називає цю війну Четвертою світовою. Таку ж саму думку висловили і український громадський та політичний діяч Ігор Жданов в колонці на «Інтерфакс-Україна», і російський політолог та публіцист Андрій Піонтковський в етері «Еспресо.TV».

Вочевидь, в нинішній ситуації війни за виживання, звернення до ЗДПЛ є цілком логічним, адже повоєнний (після Другої світової війни) шлях до миру будувався на її основі. Задля цього, на мій погляд, нам сьогодні вкрай важливо переосмислити сутність ЗДПЛ і спробувати окреслити ті її сутнісні складові, які допоможуть наблизити закінчення нинішньої війни.

Почнемо із загального – з  терміну та сутнісних складових декларації, як міжнародного документу.

Щодо терміну «декларація»

В енциклопедичній літературі термін «декларація» має різні значення. Це і офіційна заява, що урочисто проголошується як на міжнародному і міждержавному рівнях, так і на рівні політичних партій, міжнародних та громадських організацій; це і нормативний документ, яким проголошуються основоположні засади і принципи політики держави (або кількох держав) у певному суспільному напрямку, засади і принципи діяльності міжнародних та інших громадських організацій;  це і форма висловлення офіційної позиції з того чи іншого питання; це і назва окремих документів (митна декларація, податкова декларація тощо).

В науковій літературі з міжнародного права термін «декларація» використовується, як правило, у вищеназваних значеннях офіційної заяви або  нормативного документу.

Не залишилась осторонь у визначенні цього терміну  і Організація Об’єднаних Націй. На сайті ООН зазначається, що термін «декларація» використовується для позначення різного роду міжнародних документів; що декларації бувають юридично обов’язковими і необов’язковими; що юридично необов’язкові декларації з часом можуть набути обов’язкового характеру в якості норми звичаєвого права, як це відбулось з ЗДПЛ.

Виходячи з цього, під терміном «декларація» будемо розуміти міжнародний документ рекомендаційного характеру, норми якого можуть набути статусу норм звичаєвого права в ході практичного застосування в міжнародній та національній правозастосовчій діяльності і які стають обов’язковими для застосування (дотримання, виконання) тими суб’єктами (декларантами), хто ці норми визнає, хто добровільно готовий ними керуватися, не спотворюючи при цьому їхнього загальновизнаного очевидного змісту. 

Щодо сутнісних складових декларації

Сутнісні складові декларації, як міжнародного документу звичаєвого права, можна окреслити, беручи за джерело  міжнародну правозастосовчу практику декларацій різних видів.

В аспекті переосмислення сутності ЗДПЛ (для цілей закінчення нинішньої війни), варто звернути увагу на такі загальні сутнісні складові декларації:

Перша сутнісна складова – це нові змісти. Міжнародному документу або заяві надається форма декларації, якщо виникла необхідність довести до відома міжнародної спільноти нові ідеї, принципи, засади, напрямки міжнародних відносин, якими декларанти планують в подальшому керуватись і пропонують так само робити і іншим. 

В цьому випадку декларацією ніби сповіщається, що прийшов час нових змістів у міжнародних відносинах. А сама декларація виконує функцію змістоутворюючого документу.

Друга  сутнісна складова – це засадничість. Прийняття декларації, як носія нових змістів, завжди передує прийняттю міжнародних документів зобов’язального характеру – конвенцій, пактів, договорів, статутів (хартій) тощо, – які приймаються на основі нових змістів декларації.  Те саме стосується і актів національного законодавства.

Саме цим і пояснюється рекомендаційний (незобов’язальний) характер декларації, адже її роль полягає в тому, щоб бути джерелом нових змістів для майбутніх міжнародних документів і актів національного законодавства, які, на відміну від декларації, визначають взяті на себе зобов’язання сторін.

Засадничість означає непряму дію нових змістів декларації – дію за посередництва  міжнародних документів зобов’язального характеру, прийнятих на основі декларації.

Попереднє проголошення декларації вкрай необхідне, якщо виникає складна міжнародна ситуації  (наприклад, міжнародний конфлікт) і є потреба чітко визначити зміст майбутніх міжнародних (міждержавних) відносин, на основі якого сторони готові сформувати для себе певні зобов’язання з метою припинення конфлікту;

Третя   сутнісна  складова – це пряма дія. Минула і сучасна правозастосовча практика (як міжнародна, так і національна) свідчить про те, що положення (змісти) декларації можуть бути застосовані напряму́. Застосування напряму́ означає безпосередньо тобто без посередництва зобов’язальних міжнародних і національних юридичних актів.

Пряма дія положень (змістів) декларації може мати місце задля досягнення такого:

а) формування та поширення в суспільстві нової (на основі нових змістів) ідеології, яка створює умови для зміни світогляду людей, що в свою чергу тягне за собою зміну якості міжнародних (міждержавних) відносин (світоглядна функція декларації);

б) формування нової (на основі нових змістів) внутрішньої та зовнішньої політики держав, які проголошують декларацію або приєднуються до неї (політична функція декларації);

в) формування або модернізація (удосконалення) міжнародної правової системи та національних правових систем на основі положень (нових змістів) декларації (правова функція декларації).

Звісно, цим не вичерпуються сутнісні складові декларації. Можна окреслити і інші. Але, на мій погляд, саме ці три сутнісні складові мають пряме відношення до переосмислення сутності ЗДПЛ для цілей закінчення нинішньої війни. 

Сутнісні складові ЗДПЛ

Всі вищезгадані сутнісні складові знайшли свій прояв в ЗДПЛ.

Перша сутнісна складова «Нові змісти»

Нові змісти в ЗДПЛ виражені за допомогою ідей. Ці ідеї вміщені в норми права, які оформлені в статтях ЗДПЛ. Візьмемо, для прикладу, три ідеї, що знайшли своє відображення в ЗДПЛ, а саме:

- ідею того, що кожна людина повинна прожити стільки, скільки їй відведено, і померти своєю смертю;

- ідею того, що кожна людина протягом всього свого життя повинна бути вільною;

- ідею того, що кожна людина протягом всього свого життя повинна бути недоторканою.

Ці три ідеї вміщені в одну норму права такого змісту: «Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканість». А ця норма права, в свою чергу, оформлена у вигляді статті 3 ЗДПЛ.

Таким чином, вся сукупність ідей, що вміщені в ЗДПЛ, становлять окрему ідеологію. До цієї ідеології належать, зокрема (але не виключно), такі ідеї:

- ідеї, що окреслюють природні потреби та можливості людини (ідеї життя, свободи, недоторканості, рівності, шлюбу тощо);

- ідея наявності у людини обов’язків перед суспільством (країною) в обсязі, що необхідний для гарантування прав і свобод інших людей, а також задоволення справедливих вимог демократичного суспільства;

- ідея утвердження, забезпечення та захисту прав і свобод людини, які містяться в статтях ЗДПЛ, державою та суспільством;

- ідея наявності у кожної людини правового статусу, що передбачає ставлення до людини, як до носія прав, свобод і правових обов’язків  незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних чи інших переконань, тощо;

- ідея невідчужуваності прав і свобод людини, які містяться в статтях ЗДПЛ.

Цю нову ідеологію називають ідеологією прав і свобод людини.

Під правами людини розуміється сукупність оформлених у правові норми необхідних соціально-фізіологічних можливостей людини, які формуються на основі загальносоціального (природного) інтересу людини, забезпечуються та захищаються державою і суспільством.

Під свободами людини розуміється сукупність оформлених у правові норми необхідних соціальних можливостей людини діяти (формувати власну поведінку) на власний розсуд, які виникають в суспільстві на основі загальносоціального (природного) інтересу людини, гарантуються і захищаються державою і суспільством.

Різниця між правом людини і свободою людини в тому, що право людини підлягає одночасно і забезпеченню, і захисту державою та суспільством (у спосіб створення відповідних правових механізмів), а свобода людини – тільки захисту, оскільки природа свободи людини не потребує створення правових механізмів. А спільним є те, що і право людини, і свобода людини однаково підлягають утвердженню та захисту державою і суспільством.

Ідеологія прав і свобод людини і є тим новим змістом, який привнесла в світ ЗДПЛ. Ця ідеологія прийшла на заміну ідеології фашизму та ідеології нацизму і виконала роль ідеології миру за результатами Другої світової війни.

Друга сутнісна складова «Засадничість»

ЗДПЛ стала основою (засадою) для прийняття зобов’язальних міжнародних (зокрема, європейських) актів.

Найбільш вагомими серед них є:

а) Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950р.)

Засадничість ЗДПЛ виражена в преамбулі Конвенції: «Уряди держав – членів Ради Європи, які підписали цю Конвенцію, беручи до уваги Загальну декларацію прав людини, проголошену Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 року, беручи до уваги те, що ця ЗДПЛ має на меті забезпечити загальне та ефективне визнання і додержання проголошених у ній прав, … сповнені рішучості, як уряди європейських держав, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права, зробити перші кроки для забезпечення колективного гарантування певних прав, проголошених у Загальній декларації … домовилися про таке:»;

б) Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966р.)                             

Засадничість ЗДПЛ також виражена в преамбулі Пакту: «Держави, які беруть участь у цьому Пакті, … визнаючи,  що згідно  з Загальною  декларацією  прав  людини ідеал  вільної  людської  особи,  яка  користується громадянською і політичною  свободою  і  свободою  від  страху  та нужди, можна здійснити, тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними,  соціальними  і культурними  правами,  так  само,  як  і  своїми громадянськими та політичними правами … погоджуються про такі статті:»;

в)  Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права  (1966р.)

І тут засадничість ЗДПЛ виражена в преамбулі Пакту: «Держави, які беруть участь у цьому Пакті, … визнаючи, що згідно з Загальною  декларацією  прав  людини ідеал  вільної  людської  особи,  вільної  від  страху  та  нужди, можна здійснити,  тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними та політичними правами… погоджуються про такі статті:»;

Положення ЗДПЛ є засадничими і для багатьох інших міжнародних юридичних актів зобов’язального характеру.

Третя сутнісна складова «Пряма дія»

Пряма дія ЗДПЛ являє себе у виконанні нею світоглядної, політичної та правової функції.

Світоглядна функція. Дія ЗДПЛ, як носія ідеології прав і свобод людини, безпосередньо спрямовується на формування нового світогляду людини.

В основі цього світогляду – усвідомлення всіма повоєнними народами (і тими, які зазнали поразки у  світовій війні, і тими, які перемогли), що тепер в світі існує міжнародний юридичний акт – ЗДПЛ – в якому:

- послідовно викладені та утверджені Генеральною Асамблеєю ООН  права і свободи, які необхідні кожній людині для звичайного мирного життя, і які визнаються всіма цивілізованими державами;

- створення правових механізмів для забезпечення можливості реалізації прав і свобод кожною людиною покладається на державу. При цьому, пріоритетом (головним обов’язком) для держави стає закладення в норми законів інтересів людини, що виражені в правах і свободах, а не інтересів держави (інтересів тих, хто при владі);

- гарантується захист прав і свобод людини за допомогою закону, в тому числі ефективне поновлення в правах шляхом звернення до суду.

Цей світогляд прийшов на заміну світогляду, який був сформований на основі ідеологій фашизму і нацизму.

Можна стверджувати, що ідеологія прав і свобод людини потужно вплинула на свідомість людей повоєнного часу і з часом витіснила собою ідеологію нацизму та ідеологію фашизму із світогляду людей. І хоч зараз існують неофашизм та неонацизм, проте вони не мають достатнього впливу та розповсюдження. Це завдяки ідеології прав і свобод людини.

Політична функція. Дія ЗДПЛ, як носія ідеології прав і свобод людини, безпосередньо спрямовується на формування нових засад внутрішньої та зовнішньої політики держави. В основі цієї нової політики – утвердження, забезпечення та захист прав і свобод людини, що стає головним обов’язком держави.

Утвердження прав і свобод людини – це визнання прав і свобод людини державою певної країни та гарантування того, держава бере на себе обов’язок забезпечити і захистити утверджені права людини та захистити утверджені свободи людини шляхом створення відповідних правових механізмів, а також обов’язок забезпечити належне функціонування цих механізмів.

Забезпечення прав людини – це створення правових механізмів, за допомогою яких людина має можливість реалізувати права, які утверджені державою.

Гарантування свобод людини – це забезпечення умов, за яких людина має можливість безперешкодно користуватись свободами, які утверджені державою.

Захист прав і свобод людини передбачає формування в країні певних державних органів (судів, правоохоронних та контролюючих органів) та ефективних правових механізмів, за допомогою яких забезпечується: а) охорона прав і свобод людини, б) можливість самозахисту прав і свобод людини; в) здійснення правосуддя.

Отже, ідеологія прав і свобод людини, яка є змістом ЗДПЛ, передбачає, що нині держава вважається цивілізованою тільки за умови, якщо вона будує свою внутрішню та зовнішню політику на основі утвердження, забезпечення та захисту прав і свобод людини; за умови, якщо людина є для держави вищою цінністю.

Новизна ідеології прав і свобод полягає в тому, що в національні інтереси повоєнних країн мають бути включені права і свободи людини, які і спрямовують зовнішню та внутрішню політику держави шляхом утвердження, забезпечення та захисту цих прав і свобод. У такий спосіб відбувається переорієнтація діяльності держави, а ідеологія прав і свобод людини стає  запобіжником формування будь-якої людиноненависницької ідеології, яка може призвести до порушення прав і свобод людини, в тому числі права на життя, на здоров’я, на безпечне середовище тощо.

Правова функція. З прийняттям ЗДПЛ в світі настала ера правових систем. Це пов’язано з тим, що ідеологія прав і свобод людини потребувала втілення в державно-правову дійсність. А зробити це було можливо лише системним шляхом – шляхом створенням двох видів правових систем: перший вид – це загальна міжнародна правова система; другий вид – це національні правові системи.

До Другої світової війни вважалося, що питання, пов’язані з правами і свободами громадян, є суто внутрішньою справою кожної держави. А втручання в ці справи вважалося посяганням на суверенітет держави.

Прийняття  ЗДПЛ створило передумови для кардинальних змін в цьому питанні. Зокрема, реалізація ідеології прав і свобод людини вимагала, по-перше, створення єдиної загальної міжнародної правової системи; по-друге, створення (модернізації) національних правових систем, які б змістовно відповідали міжнародній правовій системі і були синхронізовані з нею.

З часом, цивілізовані країни Заходу побудували і міжнародну правову систему, і національні правові системи. Фактично в цих країнах, поряд з економічною та політичною системами, почали функціонувати  національні правові системи, головним призначенням яких стало забезпечення верховенства права і недопущення ситуації, коли політична і економічна системи  синхронно функціонують «в своїх інтересах» , порушуючи при цьому права і свободи людини.

Як відомо, після Другої світової війни, країни соціалістичного табору марили ідеями побудови комунізму в усьому світі (ідеологією комунізму). В цих країнах не існувало правових систем, а натомість функціонували соціалістичні системи  законодавства, які по своїй суті були неправовими, оскільки відображали інтереси правлячої комуністичної партії, а не людини; були складовою соціалістичної політичної системи. Не існувало правової системи і в СРСР.

В подальшому, відсутність правової системи негативно позначилось на розвитку пострадянських країн. В цьому аспекті варто згадати і про Україну.

На жаль, здобувши незалежність, ні українське суспільство, ні українська держава не усвідомили різниці між правовою системою і системою законодавства. Через це в Україні досі не побудована повноцінна національна правова система.

На початку, нам вдалося створити лише окремі, більш-менш зв’язані між собою, елементи правової системи – Конституцію та Конституційний Суд. Але ж всі ми знаємо, як над ними знущалась політична система, пристосовуючи їх під свої інтереси! Конституція постійно змінювалась під потреби політиків, перетворювалась на особливий (основний) закон в системі законодавства, втрачаючи якості елемента правової системи. Так само і Конституційний Суд завжди обслуговував політичні інтереси тих хто при владі, поступово перетворюючись на елемент політичної системи.

Правосвідомість, як обов’язковий елемент правової системи, у нас масово (серед пересічних громадян) не поширена; правозастосування і правотворчість відсутні, змістовно нічим не відрізняється від законозастосування та законотворчості.

Суд, як і колишній радянський суд, керується не правом, а законами (законодавством) і здебільше  обслуговує економічну і політичну системи.

На мій погляд, відсутність національної правової системи в нашій країни і є причиною провалу всіх українських реформ в державно-правовій сфері. Але це тема окремої дискусії.

Тож повертаємося до ЗДПЛ. Три вищезазначені сутнісні складові разом утворюють сутність ЗДПЛ, тобто те, що визначає сенс її існування та цільове призначення, як носія (форми) ідеології прав і свобод людини, за результатами Другої світової війни.  

ЗДПЛ як декларація миру

Усвідомлення сутності ЗДПЛ (через аналіз трьох сутнісних складових) дозволяє не тільки зрозуміти її роль у повоєнному (після Другої світової) світі, а й визначити важливість і корисність для теперішнього світу. 

ЗДПЛ  – це приклад декларації, якою оформлюється ідеологія миру після світової війни. Вона започаткувала собою новий вид декларації, який доречно назвати декларацією миру. Її основне призначення – це оформлення, проголошення та реалізація ідеології миру, яка обов’язково повинна формуватися після кожної світової війни (а можливо і після регіональної та локальної війн).

Також, цей вид декларації є основним міжнародним документом, на який покладається тягар запобігання новій світовій війні – через недопущення розповсюдження людиноненависницьких ідеологій.

Отже, можна визначити такі завдання декларації миру:

а) Надання відповідної форми ідеології миру;

б) Закладення  основ  для  формування  людиною  нового  повоєнного  світогляду – світогляду миру, який має прийти на заміну світогляду війни, заснованому на людино-ненависницькій ідеології;

в) Дати людству надію на подальше мирне життя;

г) Не допустити створення та поширення  людиноненависницьких ідеологій, на основі яких може виникнути нова світова війна;

ґ) Визначення основних напрямків внутрішньої та зовнішньої політики повоєнних держав, які забезпечать безпеку людству;

д) Визначення базових засад реформування суспільних систем (передусім, політичної, економічної та правової), які задіяні у  забезпеченні подальшого розвитку людства і недопущення нової світової війни.

Таким чином, є всі підстави для того, щоб  декларація миру посіла гідне місце серед інших видів декларацій, які класифіковані на сайті ООН.

Декларація миру і нинішня війна

Після Другої світової війни ЗДПЛ, як декларація миру,  виконала  своє завдання рівно настільки, наскільки  це  було можливо в умовах повоєнного світу, зокрема в умовах «холодної» війни.

На мій погляд, сьогодні, під час нинішньої війни, шлях до миру варто розпочати з розробки, проголошення та реалізації сучасної декларації миру, яка також має виконати вищезазначені завдання в нинішніх умовах війни (далі по тексту –   Декларація миру).

Що для цього необхідно зробити?

По-перше, всім нам потрібно визнати, що зараз триває світова війна, яка виникла з регіональної  гібридної  війни  між Україною та РФ (2014-2022). На світову вона перетворилась, коли у відповідь на агресію РФ 24 лютого 2022 року, провідні країни Заходу виступили на боці України та почали надавити військову і матеріальну допомогу нашій країні; коли країни Заходу визначили для себе, що РФ має зазнати поразки у цій війні.

На той факт, що розв’язана са́ме світова війна, вказує багато ознак. Це і масштабність цієї війни, і глобальність суперечностей, і очевидне бажання агресорів зруйнувати існуючий світопорядок, і системне залучення до війни народів ворогуючих країн (в якості мобілізованих військових); і жахливість наслідків війни для цивільного населення. Хоча, по великому рахунку, всіх цих ознак можна і не перераховувати, а натомість назвати тільки одну ознаку – погроза застосування ядерної зброї агресором. Цієї однієї ознаки, на мій погляд, цілком достатньо для того, щоб вважати нинішню війну світовою.

По-друге, на сьогоднішній день маємо ситуацію, коли проведення мирних переговорів є неможливим. Влада РФ відкрито заявляє, що не планує повертати захоплені українські території і пропонує офіційно оформити це захоплення за столом переговорів.

Позиція України з цього приводу однозначна: жодних переговорів, поки російська армія не залишить всю окуповану українську територію, включаючи Крим.

Отже, припинення збройної боротьби і закінчення війни наразі є неможливим. Лишається тільки воювати.

Звісно  перемога на полі бою буде за Україною. Але ця війна точно не закінчиться в день, коли російські війська будуть відкинуті за межі України, адже ракетні обстріли можуть продовжуватись і з території РФ, і з території Білорусі.

Варто погодитися з Валерієм Пекарем, який у публікації на «Укрінформ» «Про сутність нашої перемоги» зазначив, що: «Перемога полягає не в тому, щоб просто вигнати російських солдатів "за поребрик", забезпечивши імперії комфортний перепочинок перед наступною хвилею агресії. Перемога полягає в тому, щоб імперія ніколи більше не становила загрозу існуванню України. Ми не можемо воювати в кожному поколінні.»

На мій  погляд, для того, щоб настав справжній мир, необхідно запровадити такий формат відносин між народами ворогуючих країн, який би забезпечив:

а) Припинення збройного протистояння;

б) Стан виваженого добросусідства. Виважене добросусідство – це той мінімум політичних і економічних відносин, що необхідний для забезпечення  життєдіяльності ворогуючих країн, але без відносин дружби;

в) Недопущення нової війни.

Ці три пункти і є тими новими змістами, які необхідно закласти в ідеологію миру у нинішній війні та оформити  в  Декларацію миру.

Отже, Україні та її партнерам все зараз можна розпочати роботу над Декларацією миру, не зупиняючи при цьому звільнення наших територій військовим шляхом.

Ця робота включає розробку, проголошення та реалізацію Декларації миру. 

Розробка Декларації миру

Особливість будь-якої  світової війни полягає в тому, що її неможливо закінчити без формування ідеології миру. І нинішня війна не є виключенням.

Отже, процес розробки Декларації миру слід розпочати з формування ідеології миру.

Ідеологія миру у цій війні обов’язково повинна запропонувати ідеї, реалізація яких призведе до стабільного миру в усьому світі. Це, зокрема (але не виключно), можуть бути такі ідеї:

а) Ніхто не повинен вибудовувати свою зовнішню політику на основі власних суб’єктивних трактувань історичних подій, в тому числі з посиланням на «історичну» справедливість; 

б) Ніхто не повинен вибудовувати свою зовнішню політику на основі власних суб’єктивних трактувань етнічних питань, зокрема щодо існування/не існування певної нації, щодо «єдності» тих чи інших народів тощо;

в) Ніхто не повинен заперечувати існування іншої країни (держави) і на цій підставі захоплювати її території;

г) Територія кожної країни визнається в межах, визначених Конституцією або відповідним законом цієї країни  і жодна країна не може з власних суб’єктивних міркувань включати чужі території в свою Конституцію або відповідний закон;

ґ) Сторони утримуються від використання власних збройних сил, як засобу досягнення своїх політичних інтересів, до моменту, поки не використають всі існуючі механізми вирішення міждержавних суперечок (конфліктів);

Після формування ідеології миру, її ідеї підлягають оформленню в правові норми; а правові норми – в статті Декларації миру.

Якщо існують терміни, які неоднозначно розуміються сторонами (наприклад нацизм, націоналізм, тощо), то вони можуть бути визначені в Декларації миру в єдиному значенні.

Розпочати роботу над Декларацією миру можливо на будь-якій стадії війни. Чекати розв’язки на полі бою не потрібно. В жодному разі робота над Декларацією миру не повинна бути  підставою для перемир’я.

Розробка Декларації миру може здійснюватися на міжнародному або міждержавному рівнях.  

Якщо Декларація миру розробляється на міжнародному рівні, то є логічним, що майданчиком для цієї роботи має стати ООН. Комісія з питань розробки Декларації миру може бути створена в порядку ст. ст. 61, 68 Статуту ООН. Участь в цій Комісії повинна бути відкритою для всіх країн, які задіяні в нинішній світовій війні, в тому числі і для країн-агресорів.

Якщо Декларація миру розробляється на міждержавному рівні, то країни-майбутні декларанти самостійно визначають  майданчик та регламент роботи Комісії (робочої групи) з питань розробки Декларації миру.

Вочевидь, під час розробки буде доречним звертатися і до положень ЗДПЛ, аналізувати їх в світлі нових викликів, визначати нові підходи до застосування. Головне при цьому – не порушувати і не викривляти зміст (ідеологію) ЗДПЛ. В цьому аспекті варто звернути увагу на статтю голови Ради при Президентові РФ з розвитку громадянського суспільства та прав людини В. Фадєєва «Права человека для всех и каждого», в якій міститься багато перекрученої і суперечливої  інформації та безпідставних висновків. Водночас, В. Фадєєв визнає універсальність ідеології прав і свобод людини та зазначає: «Всеобщую декларацию прав человека, принятую в 1948 году в рамках Организации Объединённых Наций, трактуют как реакцию мирового сообщества на ужасы Второй мировой войны, в особенности на зверства нацистов. Человеконенавистнической идеологии нацизма противопоставлялась универсальная идеология прав и свобод человека.» Також, В. Фадєєв наголошує на необхідності пошуку того, що об’єднує людство: «Если дела с правами и свободами человека обстоят так неоднозначно, что же, они должны быть отвергнуты? Нет, это – великое завоевание, оно провозглашает возможность достижения достойной жизни, и во многих случаях институт прав и свобод срабатывает на благо человека. Но нужно искать подлинную всеобщность, то, что объединяет человечество, а не разъединяет его.»

Загалом, під час розробки Декларації миру не було б зайвим опрацювати (підтвердити або спростувати) всі доводи В. Фадєєва, які містяться у вищезгаданій статті. Те саме варто зробити і з доводами, які викладені у відомій статті В. Путіна «Про історичну єдність росіян та українців» , і з іншими доводами та висновками, які є на озброєнні у російських пропагандистів. Це прискорить крах російської пропаганди війни.

У кожної країни-розробника має бути право припинити роботу над Декларацією миру в будь-який момент. Так само, країна-розробник може повернутись в Комісію (робочу групу), якщо вирішить продовжити роботу.

Робота Комісії (робочої групи) не повинна припинятися навіть тоді, коли над розробкою Декларації миру працюють представники однієї країни.

Кінцевим результатом роботи Комісії (робочої групи) має стати проєкт Декларації миру, узгоджений між всіма країнами-розробниками і підготовлений для проголошення. 

Проголошення Декларації миру

Проголошення Декларації миру – це урочисте її оприлюднення, яке означає, що:

а) Декларанти публічно проголошують, що кожен з них готовий реалізувати положення Декларації миру в порядку, який сам для себе визначить, але з обов’язковим дотриманням її ідеології;

б) Декларанти публічно запрошують інших суб’єктів міжнародних відносин приєднатись до Декларації миру і так само реалізувати її положення в добровільному порядку, за умови  обов’язкового дотримання її ідеології.

Якщо Декларація миру розроблена на міжнародному рівні (на майданчику ООН), то її проголошення здійснюється в формі прийняття Генеральною Асамблеєю ООН відповідної резолюції. А якщо на міждержавному – то в порядку, який визначать країни-декларанти.

Після проголошення Декларації миру  інші суб’єкти міжнародних відносин повинні мати можливість приєднатися до неї. 

Реалізація Декларації миру

Реалізація Декларації миру здійснюється з метою повного і остаточного припинення збройного протистояння та створення змістовної бази для укладення міжнародних документів зобов’язального характеру, спрямованих на закінчення світової війни і переходу до мирних дипломатичних відносин.

Як вже зазначалось вище, Декларація миру не містить прямих зобов’язуючих норм щодо її реалізації. Цим вона відрізняється від мирного договору, де сторони визначають і беруть на себе певні зобов’язання.

Сторона-декларант або сторона, що приєдналася після проголошення, на власний розсуд визначає, які саме дії вона повинна вчинити на підставі Декларації миру і в які строки (терміни). Принциповим є лише те, щоб ці дії відповідали змісту Декларації миру (тобто ідеології миру).

Водночас, якщо Декларацію миру проголосили (або приєдналися до неї) країни-агресори – РФ та Білорусь – то очевидним є те, що ці країни повинні добровільно і негайно припинити збройну агресію та вивести свої  війська з території України. Лише після цього декларанти можуть приступити до мирних переговорів з метою розробки та ухвалення комплексу міжнародних та міждержавних документів зобов’язального характеру – мирних договорів, договорів про безпеку, про репарації тощо.

На цьому етапі норми Декларації миру застосовуються як засадничі.

Окрім цього, кожна країна-декларант (країнами-декларантами є і ті, що приєдналися) може безпосередньо (напряму́) реалізовувати положення Декларації миру задля:

а) Створення умов для формування світогляду громадянами на основі ідеології миру;

б) Визначення напрямків внутрішньої та зовнішньої політики держави на основі ідеології миру;

в) Реформування базових суспільних систем – політичної, економічної та правової (а у разі відсутності правової системи – її побудови) на основі ідеології миру.

Розробка, проголошення, приєднання нових декларантів та реалізація Декларації миру повинна постійно і широко висвітлюватись у світових засобах масової інформації. Це дуже важливо для того, щоб вже на початку роботи над Декларацією миру, інформація про її нові мирні змісти, разом з  аргументами, доводами та висновками її розробників, почали позитивно впливати на світогляд народів ворогуючих сторін (особливо народів країн-агресорів), змінюючи їхню свідомість, демонструючи рух світового співтовариства до мирного життя, даруючи надію  на  якнайшвидше  настання  миру. 

Висновки

У висновках відповімо на питання, яке було на початку: чим сьогодні є для нас ЗДПЛ.

ЗДПЛ сьогодні – це міжнародний документ, що оформлює ідеологію прав і свобод людини, яка спонукає до зміни світогляду українців, до спрямування внутрішньої і зовнішньої політики нашої держави утвердження, забезпечення та захисту прав і свобод людини, до побудови в нашій країні правової системи, яка досі не побудована.

ЗДПЛ сьогодні – це міжнародний документ, що започаткував особливий вид декларацій – декларацію миру, призначення якої бути носієм ідеології миру. Незобов’язальний характер декларації миру дозволяє ворогуючим у світовій війні країнам розпочати діалог про загальнолюдське, про ідеї, які здатні об’єднати заради повернення до мирного життя.

Розробка та проголошення Декларації миру – це не про переговори і зобов’язання між ворогуючими сторонами; це про те, що повинно передувати цим переговорам і зобов’язанням.

На завершення, пригадаймо відомий вислів римського історика Корнелія Непота (бл. 99 – 24 до н. е.). Він казав: «Хочеш миру – готуйся до війни». 

Можливо, настав час перефразувати цей вислів на: «Не хочеш війни – готуйся до миру». Буквально це означає заклик готуватися до миру, не чекаючи завершення збройного протистояння. Саме для цього, на мою думку, і потрібна Декларація миру.