"Держава-Робін Гуд" або Що заважає появі справедливого правосуддя?

          Як показує історичний досвід, намагаючись перед виборами справити «потрібне» враження на українців, ледь чи не кожна політична сила згадує про...суд, а точніше розмір суддівської винагороди.

         Пошук рецептів догодити потенційним виборцям зводиться до використання заюзаної ідеї, сутність якої зводиться до того, щоб забрати в «багатих» суддів обіцяні зарплати та віддати на соціальні потреби населення. В результаті виходить така собі «держава - Робін Гуд», заявляє про готовність боротись зі злом (в даному випадку, з корупцією), і начебто щось робить для цього, але чомусь зла не меншає і бідні не багатішають. Спробуємо розібратись чому так відбувається.

         В демократичному суспільстві всі конфлікти вирішуються в мирний спосіб на незалежній платформі. Такою платформою є суд. Нам всім хочеться, щоб суд був чесним, незалежним, і головне - справедливим. Правда?

         Про чесність. Як відомо, в 2016 році було внесено зміни до Конституції України та прийнято нову редакцію Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Прикінцеві та перехідні положення цього закону окрім іншого передбачали поступове збільшення розміру суддівської винагороди. Так, планувалось, що з січня 2019 року розмір посадового окладу судді місцевого судді становитиме 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року, а розмір посадового окладу суддів апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду мав становити 40 прожиткових мінімумів. Країна потребувала нових суддів з незаплямованою репутацією і тому навесні 2017 року було оголошено добір кандидатів на посаду судді місцевого суду, восени того ж року – конкурс до Вищого спеціалізованого суду з питань інтелектуальної власності. Після набрання чинності новим законодавством доступ до суддівської професії отримали адвокати й науковці. Звісно, що перспектива гідної оплати праці була не єдиним визначальним фактором для прийняття рішення податись на конкурс та змінити професію, але все ж зіграла не останню роль. Змінити роботу - з престижної юридичної компанії з високим окладом та помірним навантаженням на роботу в судовій системі в суворих умовах поточної дійсності (надвисокого навантаження та тиску) може не кожен. І як би не хотілось піддатись поривам душі та кинувши все, занурившись з головою в роботу, долучитись до розбудови незалежного правосуддя, в найвідповідальніший момент вмикається раціо. Бути чесним суддею - означає жити на одну зарплату. Це легко зробити, наприклад винаймаючи житло та маючи сім’ю в столиці? Суддівську винагороду можна сприймати і як  своєрідну компенсацію за ті обмеження та особливі вимоги, яких слід дотримуватись не лише в професійному, але й особистому житті. Суддя в режимі 24/7: все, що б ви не зробити/сказали неодмінно є предметом уваги громадськості. Об’єктивно розуміючи, що для появи в оновленій судовій системі професіоналів з незаплямованою репутацією, їх потрібно спочатку мотивувати, держава пообіцяла поступове підвищення посадових окладів. Та саме в розпал конкурсу до вищого спеціалізованого суду та добору кандидатів в місцеві суди, передумала це робити. Так, 01 листопада цього року на світ з’явилась ініціатива уряду про виключення з тексту закону попередньої обіцянки щодо розміру суддівської винагороди. Чесно?

         Про незалежність. Про суддівську незалежність написано і проговорено немало. Так історично склалось, що початок каденції кожної нової влади знаменується обіцянками про побудову незалежного та справедливого суду. Однак, при цьому, жодна з таких каденцій поки не закінчувалась звітуванням про його успішне створення. Можливо, так відбувається тому, що в процесі перебудови судової системи завелика спокуса підкорити суддів? Пробачте за тавтологію, але «ручні» судді це ж так зручно! Попередня влада продемонструвала як за допомогою кишенькового судовілля (скорочено від слів «суддівське свавілля») можна змінювати Конституцію та нейтралізовувати політичних опонентів. Існування в законодавчому полі можливостей законодавчій та виконавчій владі впливати на суддівські долі та визначати рівень оплати праці суддів, впродовж багатьох років не сприяло формуванню їхньої незалежності. І ось, нарешті в 2016 році, чи то через розуміння загрозливості продовження попередніх тенденцій, чи то через тиск суспільства та міжнародної спільноти, було обмежено парламентарів та главу держави у праві впливати на суддівські карєри. Відтепер народні обранці не вправі вирішувати кому бути суддями, а повноваження Президента зводяться виключно до церемоніальних функцій - підписання указу про призначення на відповідну посаду. Дотримання впродовж двох років чіткого вектору на гарантування суддівської незалежності вселяло неаби який оптимізм, аж до листопада цього року. Ініціатива щодо скасування обіцяного підвищення рівня зарплат суддів сприймається як своєрідний маячок, що не все так добре у нашому спільному домі. Чомусь потреба в суворій економії виникла саме перед майбутніми виборами, під час яких адміністративні суди вирішуватимуть конфлікти, повязані з цим процесом. Залежна незалежність?

         Про справедливість. Роздуми та міркування щодо сутності такого поняття як справедливість не дають спокою ще з часів Стародавнього Риму. Пропоную піти від загального – властивості людини, як моральної істоти у її ставленні до інших людей. Так склалось, що новий виток судової реформи вимагав одночасного здійснення двох процесів: очищення та оновлення системи. Очищення відбувається зокрема шляхом проведення кваліфікаційного оцінювання або як його ще в народі називають «перевірки на доброчесність». Законодавець запровадив правило, згідно з яким розмір суддівської винагороди напряму залежить від того, чи пройшов конкретний суддя таку перевірку. Таким чином, 5040 діючих вершителів правосуддя погодились пройти кваліфікаційне оцінювання, однак строки його проходження залежать від численних конкурсних процедур, які проводяться на оновлення суддівського корпусу. Однак поки органи суддівского врядування намагаються віднайти баланс між очищенням та оновленням, проводячи то одні, то інші процедури, всередині суддівських колективів складається дискримінаційна ситуація, коли виконання однієї й тієї ж роботи оплачується абсолютно по-різному. Ті судді, кому пощасливилось пройти всю тривалу процедуру кваліфікаційного оцінювання отримують майже втричі більше своїх колег, черга яких ще не надійшла. Хіба вони в результаті перевірки визнані недоброчесними? Ні. Просто потрапили...не до тієї черги. Справедиво?

Узагальнюючи вищезазначене, замість звичного обнадійливого висновку про сподівання дочекатись обіцяного справедливого суду, поставимо три питання:

Чи може бути чесним той, з ким повсякчас поводяться нечесно?

Хіба може бути незалежним той, на кого постійно тиснуть?

Чи може бути справедливим той, з ким чинять несправедливо?