Після дворічної розлуки повертаюсь в Сєвєр. Тимур знову проводить нам екскурсію містом. Льодовий палац, університет Даля - з Луганська переїхав, ось ОВЦА*.
У 1934-му тут почали будувати хімзавод. Тоді Сєвєр був ще частиною Лисичанська і разом з Рубіжним формувався в Світлоград. Тут жили ті, хто місто будував. Тимур показує нам будівлі старого міста, збудовані або просто зеками, або полоненими німцями та австрійцями. Зараз завод закрився.
Аріф - культурний менеджер з кримінальним минулим.
- Зараз поприїздило багато. І поділились на свій - чужий, а для мене всі, хто тут живуть - свої, не важливо звідки.
- Тут набагато більше махновська тематика рулить. Якщо там на західній Україні у людей діди-прадіди в УПА служили і Бандеру там поважають і шанують, то тут як би у Бандери ніхто не служив, зате, прадіди служили у Махна. Махновська тематика тут дуже популярна. І я вирішив це розвивати. Любов саме до своєї землі, до Слобожанщини. Я вважаю, що Слобожанщина не менша Україна, ніж Галичина, а може навіть і більше, ось.
Давид два роки тому розповідав про участь в підпільній організації. Сєпари біля будинку культури оголошували свою республіку. А Давід з друзями через дорогу прапор України піднімали в 2014 році. Малювали малюнки на стінах, листівки різні клеїли, зривали плакати їхнього референдуму, псували усе, що вони вивішували.
Давид показує свою майстерню з переробки пластику.
- Марк з Лисичанська ненароком виграв грант на придбання обладнання, в нього команди не було от хлопці з Сєвєра і підхопили.
Армія, мова, віра не розраховані на Донбас. Тут мовне питання нікому і ніким непояснене, в Бахмутівці, що на Луганщині одна російська школа, і всі умови для українізації.
Сільська голова Тетяна Щурова запрошує нас до місцевих мешканців. Чиста, прибрана хата. Вишиті подушки, квітчасті фіранки та ікони. Населення - приблизно 1400 людей. В 2014 році багато повиїжджало в Київ, в Москву...хоча зараз почався приріст, підвищилась народжуваність, зараз в школі - до 90 дітей. 170 переселенців постійно живуть. Власниця хати - Олена Павлівна, багатодітна мама сини в Москві, а інші тут, поруч. Аня - донька, художній керівник.
- У нас тут все самоучки. Колектив у нас поет.
Аня показує нам відео: - Не целуй меня, прошу, ночкой лунною, - співають на вулиці жіночки за 60.
- У нас в ДК отопления нет, крыша течет.
- Для нашего края хорошо, когда нету военных действий. В 2014 году тут было жарко. Снаряды долетали сюда. Повыходили все, интересно же. Прятаться надо, а они повыходили.
- Видите, выборы хорошо - площадки нам поставили. Одну поставил - Наш край, другую - Курила. И освещение.
- И как, выбрали их в благодарность?
- Нет, мы выбрали с Оппоблока, Лукашук. Он нам колонки подарил.
- Ці ж люди, яких вибрали зараз, вони і раніше тут були. І нічого не мінялося, чому ж їх постійно обирають в Верховну Раду?
- Я вам честно скажу, единственное - это язык. Из-за языка. Вы выйдете хоть куда-нибудь, у нас только так. Только по-русски. Вот сейчас ми повинні розмовляти на щиро українській мові. Ми пробуємо, стараємося. А дома все равно на русском, все на русском. На работу приходишь и надо подстраиваться. Вот и голосовали у нас. А тут у нас еще и сахар, и очки. Сахаром просто посевали.
З мрією про велике переселення з Львівщини на Луганщину і навпаки, і так по всій країні. З розуміння в любов, з любові в єдине. Покидаємо Донбас.
