Захмарним зарплатам чиновників у злиденній країні час покласти край

Високі зарплати – запорука відсутності корупційних схем.

Цю тезу просували реформатори «нової хвилі», які прийшли до влади після Революції Гідності, їхні наступники, зарубіжні консультанти. Цю тезу радо підтримали і потенційні керівники державних підприємств. Адже «керувати за 5 тисяч гривень мільярдними потоками – надто спокусливо з точки зору корупційних ризиків», казали вони. Утім, країна виявилась неготовою до апетитів «ефективних менеджерів». 

Кілька місяців тому суспільство збурила новина про «бонуси», які призначили собі керівники «Нафтогазу» за виграну у Стокгольмі юридичну битву з «Газпромом». Кошти, які мають надійти від російської компанії – віртуальні, а мільйони доларів «премії» для Андрія Коболева та його соратників – реальні.

Чому ця історія так не сподобалась простому українцеві? Для більшості руба стали такі питання: 

-       Чи справедливо встановлювати бонуси / рівень оплати праці менеджера аж на такому шаленому рівні, в той час коли в середньому в галузі (не кажучи вже в цілому про економіку) – зарплати в десятки, а то й в сотні разів менше?

-       Чи існує гранична межа «нахабства», вище якої «ефективний менеджер» державного (утримуваного за кошт платників податків) підприємства – не стрибне? 

Наша група експертів з питань реформування фінансового сектору та сектору держуправління проаналізувала ці проблеми і виклики. Виявилось, що цей напрямок є практично «чистим полем» - тобто регулювання максимального розміру зарплат керівників стратегічно важливих державних підприємств відбувається чи не в ручному режимі. Через це зарплати керівників в «Нафтогазі», «Укрпошті», «Укрзалізниці» та в інших компаніях не в десятки, а в сотні разів перевищують зарплати звичайних працівників, що є ненормальним як з точки зору економічної доцільності, так і з точки зору соціальної справедливості.

Понад це, виявилось, що наші чиновники-бізнесмени подекуди отримують зарплати навіть вищі, ніж їхні західні колеги. І це при тому, що Україна за останні роки стала найбіднішою країною Європи.

І вишенька на торті – попри декларування відкритості і прозорості, інформація про зарплати керівників держпідприємств все ще не є відкритою для широкої громадськості, а деякі компанії навіть проводять через Кабмін окремі постанови, якими звільнюють себе від необхідності декларувати такі доходи.

Таким чином, нібито запровадивши «європейський» підхід до «зарплатоутворення» у «ефективних менеджерів», вони  зовсім забули про контроль і справедливість. Це потрібно виправляти. 

Регулюють вручну 

За законом, рівень зарплат керівників держпідприємств та членів наглядових рад держкомпаній встановлює Кабмін. Для членів наглядових рад ухвалено окремий порядок, яким встановлено нижню межу їхніх зарплат у 17,6 тис. грн. на місяць, а верхню – в 527 тис. грн. на місяць. Окрема постанова діє для Приватбанку – для нього верхня межа – 722 тис. грн.

Формально безпосередній рівень зарплат кожного керівника має визначатися за його ефективністю. Її, в свою чергу, мають визначати як відсоток від чистого прибутку. Але до чого це призводить на практиці? Прибуткові компанії і так працюють і приносять захмарні зарплати своїм керівникам. А от витягнути із кризи збиткові підприємства – фактично неможливо, бо винайняти для них ефективного антикризового менеджера не вийде: нижня межа зарплати буде суттєво нижче пропозицій в комерційному секторі.

Верхня ж межа фактично виявилася значно вищою за ринок і не враховує персональний внесок найманих керівників в їх розвиток. А великі підприємства, в першу чергу підприємства-монополісти і банки, виявилися просто «годівницею» для наближених до влади осіб.

Що ж стосується держкомпаній – то тут панує повна вакханалія, бо кожній (!) компанії умови Кабмін встановлює індивідуально. Тобто все вочевидь залежить від того, як домовиться той чи інший керівник.

Так, за даними НАЗК, річна заробітна плата глави «Укравтодору» Славоміра Новака за 2017 рік склала 1,71 млн грн., Ігоря Смілянського на посаді гендиректора «Укрпошти» -3,96 млн. грн. У «Нафтогазі» повідомили, що заробітна плата Андрія Коболєва склала 47,1 млн. грн. (зростання втричі порівняно з 2016 роком, коли він заробив 19,6 млн. грн.).

Звісно, з таким ручним керуванням слід покінчити, і на законодавчому рівні визначити:

1. верхню межу зарплат для таких службовців, бажано в прив’язці до мінімальних зарплат / середньої зарплати по галузі тощо; в світі прийнято розрив не більше 8-10 разів, в якості винятку можна говорити про 20-50 разів, але аж ніяк не 200 разів, як приміром, в «Укрпошті»;

2. максимальний розмір бонусів (теж у прив’язці до зарплати, наприклад, не вище 200%);

3. чіткі критерії визначення додаткової мотивації – ключові показники, строки їх досягнення тощо. 

«Краще» ніж в ЄС? 

Щодо більшості держпідприємств, які є монополістами, неможливо провести порівняння відповідності оплати праці вищого менеджменту в порівнянні з посади у приватних підприємствах. Але, приміром, щодо банків таке порівняння можливе.

Так, у «Приватбанку» після націоналізації розмір винагороди членів наглядової ради щонайменше в 2-3 рази перевищує середній по ринку розмір оплати праці членів наглядових рад інших, навіть великих банків.

Аналогічна ситуація і в порівнянні з рівнем оплати праці вищого менеджменту наших держпідприємств з рівнем оплати праці аналогічних компаній в інших країнах. Так, зарплата глави НАК Нафтогаз Коболєва в 2017 році склала в еквіваленті 1 539 215 євро., Фіксована частина річної заробітної плати СЕО компанії Shell Бен Ван Бердена (Ben van Beurden) за 10 місяців 2017 склала 1,490,000 євро і у його наступника за 2 місяці 198 тис євро. CEO Total Патрік Пуян (Patrick Pouyanné) за 2017 рік отримав заробітної плати 1 400 000 євро. Середня зарплата в Нідерландах в 2017 становила 2855 євро, у Франції – 2957 євро. В Україні – менше 300 євро.

Очевидно, що потрібно враховувати таке співвідношення при визначенні рівня зарплат «ефективних менеджерів», що, знову ж таки, вирішується за рахунок максимальної планки. 

«Ефективні» закриваються 

Законодавство про декларування передбачає, що електронні – тобто відкриті для всього суспільства, а також належні до перевірки НАЗК – декларації мають подавати не лише чиновники, але й керівники юридичних осіб публічного права, де частка держави перевищує 50%. Чи є держпідприємства такими юрособами – в законі не написано. І це створює широкі можливості для зловживань.

Наприклад, керівництво Укрзалізниці просто протягло через КМУ рішення про затвердження свого Статуту в новій редакції, з якої вилучило норму, що це держпідприємство (у формі акціонерного товариства) є юридичною особою публічного права. Тим самим керівники цієї компанії вирішили, що не зобов’язані подавати декларації до НАЗК.

З такими маніпуляціями слід також боротися через законодавчі зміни. Один із варіантів - запровадити в законодавстві поняття «соціально значущих підприємств» (Укрпошта, Укрзалізниця, Укртелеком, Укртранснгаз, Нафтогаз України, газо-, тепло- та енергопостачальні компанії, інші держкомпанії із часткою держави понад 50% тощо) і зобов’язати їхніх керівників та топ-менеджмент на безумовному рівні подавати декларації. Крім того, слід впровадити додатковий парламентський, громадський та профспілковий контроль над рівнем заробітних плат та премій на них. А виплату премій проводити виключно затвердженням аудиту їх діяльності та громадського обговорення ефективності роботи.