Чи є відповідь на "кримське питання"

Кримські татари - корінний народ України, чи титульна нація Криму?

Так зване «Кримське питання» вже більше двох тисяч років є «камнем спотикання» для політиків, дипломатів та, на превеликий жаль, військових. Тож слід внести певну ясність в проблематику цієї чи не головної теми яка так бентежить нерозважливих пропагандистів та їх відданих слухачів – недовчених політиків. Бо нині особи, які зійшли на владний Олімп, або, розштовхуючи ліктями суперників, прориваються на нього, пояснення і виправдання своїм діям шукають у висловлюваннях давніх мудреців чи історичних фактах. 

В історії кожної держави є безліч загадок. На жаль, в усі часи політики намагалися «переписати» історію з вигідних для себе позицій. Але історичні міфи − це не просто неправильне тлумачення історії. Спотворена історія стає підставою для протистояння між державами і народами, призводить до збройних конфліктів. Наприклад, міф про те, що певна територія колись належала певній державі, може роками живити струмок ненависті, який будь-якої миті, перетворившись на потік насильства, завирує і знищить мости, що вибудовувались політиками, митцями, вченими, акторами.., між людьми та народами. Надалі цілі покоління у вирі нетерпимості будуть нищити і вбивати, втрачати близьких і забирати рідних у своїх ворогів. Ненависть, расизм, ксенофобія – соціальні віруси, що вражають людину, а інколи − народи.

Зокрема, після захоплення Кримського півострова президент російської федерації путін виголосив: «Мы не просто близкие соседи, а один народ. Киев – мать городов русских». Промовляючи цей вислів, князь Олег, звісно, і не уявляв, що через тисячу років її реанімують і використають для нової ескалації війни. Архаїчний вислів став політичним гаслом. Архаїчна цитата проголошена як лозунг, в запаленій уяві шовіністично налаштованих російських вояків та пересічних мешканців російської федерації, перетворилась на сигнал до дії та стала виправданням для ракетних обстрілів мірних міст сусідньої суверенної держави.

Говорячи про Крим, всі начебто хочуть відновити історичну справедливість. Та чи буде справедливість відновлено – питання часу. Питання часу… Насправді і в «кримському питанні» багато запитань. В добу існування Русі Кримський півострів входив до складу Візантійської імперії, столицею якої був Константинополь. До цього столицею скіфів було місто Неаполь Скіфський, розташоване на території сучасного Сімферополя. А столицею Боспорського царства був Пантікапей, нинішнє місто Керч. В часи панування в Східній Європі Чингізидів столицею Золотої Орди було місто Сарай поблизу сучасного Волгограда. А в Криму існувало православне князівство Дорі зі столицею в Мангупі. У 1475 році після піврічної облоги Мангупа князівство і фортецю захопили османські війська.

На початку 2014 року російські частини, що дислокувались у Криму, скориставшись політичною нестабільністю в Україні, були розгорнуті та зайняли територію півострова. Все це робилося під начебто відновленням історичної справедливості. Адепти захоплення Криму ґрунтувалися на наступних тезах.

По-перше, Крим у XVIII столітті було захоплено Російською імперією, отже, він має бути російським.

По-друге, У давні часи київський князь Володимир I Великий, маючи намір породичатись із візантійськими імператорами, напав і захопив візантійське місто Херсонес, нині Севастополь, у якому прийняв хрещення та одружився з візантійською принцесою, після чого повернув Крим грекам.

По-третє, росіяни тримали оборону Севастополя під час Кримської війни, вибили Врангеля з Криму і знищили білу гвардію під час Громадянської війни, тримали оборону Севастополя під час Другої світової війни. Ось таке історичне підґрунтя вторгнення військ РФ на півострів Крим.

Проте головним аргументом права на анексію територій інших держав президент Російської Федерації обрав літописний вислів і виголосив: «Мы не просто близкие соседи, а один народ. Киев – мать городов русских».

РоСказні про «Крим – частину росії» і «Севастополь – місто російської слави» – частина міфу про «руський мір». Всім відомо що Кримський півострів входив до складу Боспорського царства, а надалі Римської імперії. Столицею Боспорського царства було місто Боспор Кімерійський – нині Керч. А надалі Кримський півострів і все Північне Чорномор’я опинились у вихорі війн, відоме в історії як «Велике переселення народів». У результаті цих подій представники арійських народів захопили Західну Європу та Північну Африку, слов’янські ватажки зайняли територію Центральної Європи, а нащадки володарів Великого Степу створили державу Стара Велика Булгарія зі столицею у Фанагорії.

Водночас народи, які мешкали північніше, почали освоювати північні території провінції Римської імперії. Ці події описує імператор Маврикій (582–602 рр.) у своєму творі «Стратегікон». У V столітті римські оборонні кордони прорвала армія гунів, до складу якої входили представники народів, що мешкали в Приазов’ї. Вторгнення гунів до Кримського півострова поклало початок «Великому переселенню народів», коли значна частина жителів Північного Чорномор’я мігрувала в Західну Європу і Північну Африку.

Водночас Східно-Римська імперія (Візантія) активно взаємодіє з народами Північного Чорномор’я: печенігами, венграми (турками, уграми, мадярами) і хозарами. Маніпулюючи і натравлюючи один на одного народи і держави, імператори намагаються убезпечити свої кордони від їхніх нападів. Головну небезпеку візантійці вбачають в об’єднанні своїх противників. Найбільшу небезпеку для імперії становили найближчі сусіди – дунайські болгари, котрі зайняли території імперії на Балканах. Разом із тим чорні болгари, що проживали в Приазов’ї і по-сусідству з Херсонесом – візантійською колонією на Кримському півострові, також вселяють острах у серця правителів Константинополя. «Знай, що так звана Чорна Булгарія може воювати з Хозарами». (Костянтин Багрянородний «Про управління імперією»).

Чорна Булгарія відома також з «Повісті минулих літ»: відповідно до договору Ігоря 944 року з Візантією руський князь зобов’язував захищати «Корсунську землю» (округ Херсона) від чорних болгар, що нападали з Приазов’я. Локалізація держави спірна: область Кубані чи Приазов’я, можливо, – степовий Крим. Вона розташовувалась між Дніпром і Хозарією, займаючи частину стародавньої області кутигурів чи котрагів на захід від Танаіса. Справді, як йдеться із повідомлень Костянтина, руси, прямуючи в Тавриду, проходять від Дніпра шлях через Чорну Булгарію і Хозарію.

Пізніше, після розпаду Золотої Орди, на регіони, що ввійшли до складу московського царства, здійснювали рейди кримські, астраханські і казанські хани. Але говорити про те, що росія є правонаступницею Золотої Орди, нелогічно. Від Волги і вглиб Азії простягались нескінченні простори великої імперії монголо-татар. Ці території західні хроністи називають Тартарією. Навіть той факт, що Московське царство, переіменоване Петром І в Російську імперію, захопило Поволжя та Сибір, а потім і Прикаспійські держави, не дає підстав ототожнювати росію та Тартарію. Можна згадати, що й ці завоювання здійснювались головним чином козаками: донськими, запорозькими, яїцькими, кубанськими. Проте, звісно, це не дає підстав вважати, наприклад Сибір, колонією України.

Насправді, значна частина території як України, так і європейської частини російської федерації, входили до складу Золотої Орди. Після розпаду на Казанське, Астраханське і Кримське ханства землі, раніше підвладні нащадкам Батия, були частково захоплені Річчю Посполитою і Московським царством. Поступово вся територія Золотої Орди була загарбана Російською імперією.

Останнім бастіоном Чингізидів було Кримське ханство – держава Північного Чорномор’я, була заснована Хаджі І Ґераєм у 1441 році внаслідок політичного розпаду Золотої Орди, яке існувало у 1441–1783 роках, займало територію Криму, степів Північного Чорномор’я в межиріччі Дністра і Дону, а також земель північної Кубані,. Нагадаємо, що першою столицею Кримського ханства було місто Старий Крим. Від нього півострів Таврида й отримав нову назву – Крим. Другою столицею Кримського ханства було місто Бахчисарай.

Кримські татари – східноєвропейський тюркськомовний народ, що історично сформувався в Криму. Розмовляють кримськотатарською мовою, яка належить до кипчацької групи тюркських мов, а її найдавнішою письмовою пам’яткою є Codex Cumanicus (XIV століття). Кримські татари є нащадками половецьких племен, які ввібрали в себе та асимілювали монгольські елементи та частково греків, італійців, готів і представників інших народів, які мешкали тоді на півострові. У XVI–XVIII століттях до Криму мігрували також споріднені з кримськими татарами племена ногаїв, які займали переважно степову зону.

Тож додамо ще один штрих до нашої різновекторної концепції та нагадаємо про існування ще однієї держави на теренах Східної Європи. Йдеться про православну державу – Країну Дорі або Феодоро, яка розташовувалась у Криму.

Вражає те, що Феодоро існувала паралельно з Кримським ханством. Лишень уявіть, татарська столиця Бахчисарай розташовувалась поблизу міста караїмів – Чуфут Кале, раніше Кирк-Єр, яке знаходилось на плато над ущелиною. Караїми – нащадки іудаізованих таврів, в добу панування Хозарського каганату були наближеними до панівної верхівки імперії. В ущелині містилося містечко Маріямполь, більшість мешканців якого ідентифікували себе греками, хоча насправді були елінізованими таврами. А навпроти Чуфут Кале, на схилах гори, розмістився православний монастир Успіння Пресвятої Богородиці.

Три цивілізації, три культури мирно співіснували поруч протягом століть. Нащадки греків і скіфів, які сповідували православ’я, мирно жили поруч із нащадками половців, які нині називають себе кримськими татарами, що вірували в Аллаха та його пророка Мухамеда. Ремісники, неперевершені ювеліри, кожум’яки і чоботарі караїми – нащадки таврів ще з часів розквіту Хозарського каганату в своїх молитовних будинках – кенасах вивчали Тору. Їх так і називали – «народ Книги». Цікавий факт: караїмські воїни входили до гвардії литовського князя Вітовта. 

Із VIII століття столицею країни Дорі було місто Мангуп. Певний час після захоплення хозарами, а згодом татарами, Мангуп відігравав роль провінційного містечка. З XIV по XV століття місто було столицею держави Феодоро, православні князі якого перебували в дипломатичних відносинах із правителями Європи. І лише у 1475 році Феодоро підкорили османи.

Під протекторатом Османської імперії Кримський півострів знаходився аж до кінця XVIІІ століття. Кримські хани – нащадки Чингізхана, спадкоємці Золотої Орди, на підтвердження чого Литва, Польща, Московія сплачували Кримському ханству данину, та на вимогу хана завжди виставляли свої війська. У васальній залежності від хана були Ногайська, Буджацька, Єдисанська, Перекопська орди, малі ногаї Кубані та черкеси Північного Кавказу. Також кримські хани виступали союзником Османської імперії. На узбережжі Чорного моря турки відновили низку фортець: Аккерман, Очаків, Ізмаіл та інші. У XVІІ–XVIІІ століттях Кримське ханство опинилось у вирі війн між Османською і Російською імперіями, в результаті яких втратило свою незалежність.

Кримський півострів був захоплений Російською імперією під час воєнної кампанії Григорія Потьомкіна 1782–1783 років. Статус першого міста Криму отримало місто Ак Мечеть, перейменоване в Сімферополь. Завойований і поневолений півострів був колонізований загарбниками. Згодом народи Криму: кримські татари, греки, болгари, євреї піддавалися репресіям, голодоморам, винищенню й депортації. Усе це творили, а отже, – мають нести за це відповідальність тодішні правителі російської, а потім – радянської і фашистської імперій. Тут вирували криваві події громадянської війни (1917–1921 рр.). Тут нищились тисячі татар, ромів, євреїв під час ІІ світової війни.

І знову ж неможливо втриматися: імперське завоювання Північного Чорномор’я і Кавказу, окрім іншого, здійснювалося шаблями козаків. Запорозькі козаки уславили себе у штурмах турецьких фортець: Очаків, Інкерман, Ізмаїл…, в численних морських баталіях. Завдяки васалам імперія захопила величезні території, які до того належали Кримському ханству та Османській імперії. Можна по-різному оцінювати окреслені процеси. Для Балканських держав це був шанс здобути незалежність. Для ногайських татар цей поступ став причиною вигнання і переселення до Анатолії. Для кримських татар – потрапити в нове ярмо й бути меншиною на власній землі. Кримські греки з виноградних долин Кримських гір вирушили освоювати покинуті ногайцями степові простори Азовського узбережжя. Нині землі які вони перетворили у квітучі сади вогняним валом винищує війна. Тож історія – це неоднозначне і складне явище.

За концепцією промосковських фальсифікаторів, у боротьбі з «монголо-татарським ігом» виник великоруський народ, який тепер має всі права захопити землі волзьких, кримських і навіть сибірських татар. На думку адептів цієї концепції, ті руські, які мешкали під гнітом Литви, мають свої особливості – це і є білоруси. А для українців московські ідеологи вигадали міф про те, що начебто у боротьбі з польськими панами сформувався український народ, який у добу визвольних змагань возз’єднався з великоруським (братом чи сестрою). А також спільно «освоювати» завойовані території, зокрема Крим, Кавказ і Сибір… Ось така перекручена, однобока та недолуга концепція панувала в імперській та радянській історіографіях. Примітивність, звісно, дуже легко засвоюється широкими верствами суспільства. 

Якщо філософствувати на тему «великої і могутньої російської мови», варто згадати про те, що вона, як і інші східнослов’янські мови, − діалект слов’янської мови, абетка і писемність якого були синтезовані рівноапостольними Кирилом і Мефодієм та їхніми послідовниками. Доволі часто геніальною ідеєю, що має сприяти розвитку суспільства, заволодівають пройдисвіти, тоді вона перетворюється у негативну протилежність. Під гаслами розвитку й очищення творилися найжахливіші злочини на землі: геноциди й голодомори, репресії та голокости. Усе це відбувалося в наслідок неосвіченості й відсутності культури, дисципліни та поваги до іншої особистості. Найвища цінність цивілізації – людина, її життя, здоров’я, честь і гідність.

У першій половині ХХ століття, а потім у 40-х роках корінні народи: караїми, греки, кримчаки і кримські татари, які з давніх-давен населяли Кримський півострів, а також представники інших етносів: українці, гагаузи, болгари і євреї які переселялися на території Північного Чорномор’я, так само й до Криму ще з античних часів, зазнали гонінь і репресій тоталітарного уряду. За період депортації 1944 року та перші роки заслання кримськотатарський народ втратив 46,2% від своєї чисельності; окупація Криму в 1783 році Російською імперією призвела до майже повної асиміляції караїмів (наприкінці XX століття загальна чисельність представників цього етносу не перевищувала 800 осіб); після окупації Криму німцями, восени 1941  року, велику частину кримчаків, що проживали на півострові, розстріляли: народ втратив до 80% від своєї загальної чисельності.

Однак вже наприкінці існування країни рад, кримські татари, греки і болгари департовані зі своєї історичної батьківщини, почали повертатись додому. А після розпаду СРСР на 15 суверенних держав, жителі Кримського півострова стали громадянами України. І тут маємо важливий правовий факт, який доречно вважати «правовою диверсією», яка стала однією з підстав анексії Криму. Фактично в Україні, незважаючи на проголошену унітарність, діяло дві конституції: Конституція України і Конституція Автономної Республіки Крим. По факту, в Україні було дві столиці: перша – Київ, друга – столиця Автономної Республіки Крим – Сімферополь.

Окрім суверенності та незалежності, які є основними характерними ознаками сучасних держав, вони, відповідно до постулатів міжнародного права, мають бути демократичними, правовими та соціальними. На перший погляд, більшість держав відповідають цим критеріям. Проте це лише на перший погляд. Якщо ретельніше придивитися, з’ясується, що майже в усіх державних утвореннях існують так звані «питання»: «питання басків» в Іспанії, а нині до нього додалося «питання Каталонії»; «Ольстерське питання» у Великій Британії; «Курдське питання» в Туреччині, Іраці та Ірані. Подібні питання існують в країнах Америки, Африки й Азії.

Не оминуло це питання й країн пострадянського простору. Вони начебто здаються малоактуальними, та коли доходить до справи, окремі люди, етнічні групи й цілі народи спалахують, немов хмиз, і «питання» вибухають. Таких регіонів на теренах Євразії достатньо багато: Придністров’я, Абхазія, Північна Осетія, Ічкерія, Горний Бадахшан…. – перелік можна продовжувати.

Повернемось до питання, назва якого – Автономна Республіка Крим. На своїй рідній землі, кримські татари, через людиноненависницьку політику російської імперії стали народом-ізгоєм. Але і після того як комуністичний лад зазнав краху, статус кримських татар не було визначено. 

1 липня 2021 року Верховна Рада України ухвалила президентський законопроєкт № 5506 про корінні народи України. За нього проголосували 335 народних депутатів. Закон "Про корінні народи України" набув чинності 23 липня 2021-го: він визначає правовий статус корінних народів української держави та встановлює правові гарантії на повне отримання всіх прав людини й основоположних свобод для осіб, що належать до корінних народів України. За визначенням, корінний народ України — автохтонна етнічна спільнота, яка сформувалася на території України, є носієм самобутньої мови і культури, має традиційні, соціальні, культурні або представницькі органи, самоусвідомлює себе корінним народом України, становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами України.

Кримські татари живуть на: півдні України (переважно в АР Крим, а також у Херсонській та Запорізькій областях — понад 250 тисяч за переписом 2001 року, близько 300 тисяч за оцінюванням на 2012 рік); у Туреччині (від 150 тисяч до 1 мільйона); Узбекистані (близько 150 тисяч); Румунії (20 тисяч, 2011); Болгарії (близько 1 тисячі, 2011). "На жаль, наш окупований Крим став плацдармом для війни, саме з нього нині здійснюються ракетні обстріли України, злітають літаки-винищувачі, у наших прибережних водах ходять російські кораблі, які атакують українські землі. Це трагедія для нашого народу. Ми робимо все для того, щоб ситуація радикально змінилася", — зауважив на брифінгу у національному інформаційному агентстві "Укрінформ" у 2022 році голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров.

Кримські татари отримали статус корінного народу в Україні в той час коли їх історична батьківщина вкотре опинилась під окупацією.

Однак подивимось хто ж такі корінні народи, який статус вони мають у сучасному світі. Корінні народи (або тубільці) — народи, які проживають у багатоетнічних суспільствах незалежних країн і є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є дана країна, споконвіку, у період її завоювання або колонізації або в період встановлення наявних державних кордонів. Корінним народом вважається етнічна спільнота, яка складає меншість у структурі населення країни, тісно пов'язана своїм походженням з певною територією і головне — на відміну від національної меншини не має етнічно спорідненого державного утворення, тобто немає власної держави.

Чи можна вважати кримських татар які мали свою державу з тисячолітньою історією, мають свою релігію, свою мову, свою самобутню культуру, писемність… тубільцями? Чи можна знехтувати угодами підписаними керівниками держав, правонаступницями яких є сучасні держава, які гарантували незалежність державі кримських татар? Хто ж такі кримські татари –національна меншина чи корінний народ? Складні і неоднозначні питання. Однак відповідь проста. Очевидно, що кримські татари – титульна нація Республіки Крим. Тоді як караїми, греки, кримчаки – корінні народи, а євреї, болгари та інші мешканці півострова – національні меншини. За такого підходу офіційною мовою Республіки Крим має бути кримськотатарська мова. І саме нею має відбуватися викладання в школах і вищих навчальних закладах, діловодство і спілкування в органах державної влади. Кримсько-татарський народ має право на повернення незаконно відібраної в нього власної держави. Ось така правда і справедливість, яка не до вподоби російським можновладцям – нащадкам «совєтських» вождів. 

Можливо, настав час, коли варто відмовитись від ідеї «нарощування» територій за допомогою війн, і об’єднувати народи, держави, людей навколо глобальних економічних інтересів, єдиних культурних цінностей і спільних надбань цивілізації. Можливо настав час коли народи поневолені московією мають стати незалежними і самодостатніми. Перш за все ті які мали власну державність: Татарстан, Башкірстан, Дагестан, Ічкерія, Осетія, перелічувати можна довго. Західний світ не має боятись утворення такої великої кількості держав, а навпаки сприяти їх демократичному розвитку. Тим самим втілюючи в життя ідеї Великої французької революції яка на весь світ проголосила ідею верховенства народу й рівноправності людей.