Розвиток правового інституціоналізму в Україні: наш шанс

Громадська організація «Інноваційний центр наукових досліджень громадянського суспільства і права» спеціалізується на інноваційних наукових дослідженнях з використанням правового інституціонального підходу, які розвивають правовий інституціоналізм, що практикується в країнах ЄС, з урахуванням національних особливостей та загальнолюдських цінностей. На подібних дослідженнях спеціалізується  Інститут Моріса Оріу при Тулузькому університеті (Франція).

Нами проведено науковий аналіз започаткованих напрямів розвитку законодавства за останній період, що викликають занепокоєння у суспільстві, та зроблено деякі принципові висновки, які потрібно довести до відома громадськості. Ці висновки можуть бути взяті за основу у справі розбудови громадянського суспільства та налагодження конструктивного діалогу з органами державної влади.

Нинішні дії «Слуги народу» можна розглядати з позитивної точки зору як такі, що здатні розбудити громадянське суспільство, щоб започаткувати конструктивну практику взаємодії «держава – громадянське суспільство». В позитивному ключі те, що відбувається, можна розглядати як просування до концепції «держава – нічний сторож», яка передбачає відмову від концепції патерналізму з боку держави та перехід до концепції самоуправління громадянського суспільства, на службі у якого стоять органи держави (слуги народу). Завдання громадян (громадянського суспільства) «не прогавити м’яча» та виступити з ініціативами, які дозволять дійсно поставити державу на службу народу.

Така постановка питання відповідає європейській концепції правового інституціоналізму, згідно якій держава (державні органи) є лише одним з інститутів громадянського суспільства. Вона має бути доопрацьована громадською практикою під загальним керівництвом вітчизняної правової інституціональної школи з урахуванням вітчизняних умов. Можливості практичної реалізації такого підходу ґрунтуються на пріоритеті норм розділу ІІ Конституції України перед нормами інших розділів Конституції на підставі статті 3 Конституції України, яка проголошує:

Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Одним з ключових є обов’язок держави (як слугу народу на основі теорії послуг) розглядати вимоги інститутів громадянського суспільства та приймати збалансовані рішення в порядку узгоджувальних процедур. Конституційно-правовою підставою для такого висновку є статті 22, 23 Конституції України, згідно яких права людини і громадянина не є вичерпними і обмежуються лише правами і свободами інших людей. Отже. Конституція гарантує в т.ч. права громадян (їх колективів) висувати державі вимоги у порядку захисту прав і свобод людини і громадянина (ст.22) та обов’язок держави розглянути ці вимоги та винести рішення, яке забезпечувало б збалансований розвиток особистості в Україні (ст.23).

Верховенство прав і свобод людини і громадянина над законами містить основоположний документ України - Декларація про державний суверенітет України. Декларація про державний суверенітет України є документом найвищої юридичної сили, схваленим на референдумі 1 грудня 1991 року, оскільки лягла в основу Акта проголошення незалежності України, який її здійснював. Декларація про державний суверенітет України схвалена народом України на референдумі 1 грудня 1991 року як підґрунтя Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. В заключних положеннях Декларації постановлено: «Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод».

Таким чином, обгрунтованою є правова позиція, що з 1 грудня 1991 року Україна має керуватися у правотворчості і правозастосуванні Декларацією про державний суверенітет України як документом найвищої юридичної сили, схваленим на референдумі 1 грудня 1991 року.

Вже сьогодні з цього можна робити далекосяжні висновки, які можуть бути правовим підґрунтям у справі захисту інтересів Українського народу з найбільш болючих питань сьогодення та у наступному з будь-яких інших питань.

ЗЕМЛЯ

Відповідно до ДЕКЛАРАЦІЇ розділ VI «ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ»: «Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян. Українська РСР забезпечує захист всіх форм власності.»

Згідно розділу ІІ «НАРОДОВЛАДДЯ» громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України.

Згідно розділу VI. «ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ» земля і природні ресурси є власністю народу.

Отже, земля і природні ресурси не можуть бути відчужені із власності українського народу інакше як через референдум і зміну відповідних положень Декларації.

Крім того Декларація передбачає захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом (розділ І. Самовизначення української нації).

СТРАТЕГІЧНІ ПІДПРИЄМСТВА

Стратегічні підприємства несуть в собі економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, який є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян. Стратегічні підприємства є уособленням цього потенціалу і не можуть бути відчужені із власності народу без референдуму.

Так, відповідно до ДЕКЛАРАЦІЇ розділ VI «ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ»: «…весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян. Українська РСР забезпечує захист всіх форм власності.»

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК

Так само відповідно до ДЕКЛАРАЦІЇ розділ VI «ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ»: «…весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.»

Декларація про державний суверенітет України є документом найвищої юридичної сили, схваленим на референдумі 1 грудня 1991 року, оскільки лягла в основу Акта проголошення незалежності України, який її здійснював. НАН України уособлює науково-технічний потенціал, який є власністю народу.

Тому ставити питання про приватизацію НАН України інакше як через референдум не можна.

ТРУДОВИЙ КОДЕКС І ПРОФСПІЛКИ

Права і свободи людини гарантовані Конституцією України та міжнародними документами, а головне Декларацією про державний суверенітет України, яка пройшла схвалення на референдумі. Тому звужувати права і свободи інакше як через референдум не можна.

Декларація про державний суверенітет України у розділі Х «Міжнародні відносини» визначає «перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права».

Загальна декларація прав людини Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року

Стаття 28 Кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.

Стаття 29 1. Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи. 2. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

Загальна декларація прав людини Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року

Стаття 22 Кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави.

Стаття 23 1. Кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. 2. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. 3. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення. 4. Кожна людина має право створювати п рофесійні спілки і входити до професійних спілок для захисту своїх інтересів.

Стаття 24 Кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку.

Стаття 25 1. Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини. 2. Материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Всі діти, народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом.

Ці та інші норми, закріплені у Загальній декларації прав людини (ООН, 1948), в силу Декларації про державний суверенітет України, яка пройшла схвалення на референдумі, не можуть бути проігноровані при прийнятті законів чи інших нормативних актів, що мають нижчу юридичну силу.

Крім того, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права в статті 8 передбачає, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються забезпечити:

а) право кожної людини створювати для здійснення і захисту своїх економічних та соціальних інтересів професійні спілки і вступати до них на свій вибір при єдиній умові додержання правил відповідної організації. Користування зазначеним правом не підлягає жодним обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки чи громадського порядку або для захисту прав і свобод інших;

b) право професійних спілок утворювати національні федерації чи конфедерації і право цих останніх засновувати міжнародні професійні організації або приєднуватися до них;

с) право професійних спілок функціонувати безперешкодно без будь-яких обмежень, крім тих, які передбачаються законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки чи громадського порядку або для захисту прав і свобод інших.

Ці норми також підкріплені силою Декларації про державний суверенітет України, які пройшли референдум.

МЕДІА І СВОБОДА СЛОВА

Аналогічно свобода слова гарантована не лише Конституцією України та міжнародними документами, а й Декларацією про державний суверенітет України, яка пройшла схвалення на референдумі. Тому звужувати свободу слова інакше як через референдум не можна.

Декларація про державний суверенітет України у розділі Х «Міжнародні відносини» визначає «перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права».

Загальна декларація прав людини (ООН, 1948) передбачає:

Преамбула

беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди, проголошено як високе прагнення людей; беручи до уваги, що народи Об'єднаних Націй підтвердили в Статуті свою віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи і в рівноправність чоловіків і жінок та вирішили сприяти соціальному прогресові і поліпшенню умов життя при більшій свободі; і беручи до уваги, що держави-члени зобов'язались сприяти у співробітництві з Організацією Об'єднаних Націй загальній повазі і додержанню прав людини і основних свобод.

Стаття 18

Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

Й це регулювання в силу Декларації про державний суверенітет України, яка пройшла схвалення на референдумі, не може бути проігнороване при прийнятті законів чи інших нормативних актів, що мають нижчу юридичну силу.

                                                              * * *

Все вищевикладене дає підстави зробити такі загальні висновки.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ проголошена, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України (преамбула).

Самоврядування народу України та постановка держави у підлегле положення праву (правам і свободам людини відповідно до волі народу) робить цю державу правовою, де правова держава – це інститут громадянського суспільства.

Таким чином, правовий інституціоналізм вже закріплений нашим законодавством, і ми зобов’язані про це голосно сказати та посунути юридичний позитивізм на другий план.

Юридичний позитивізм (нормативізм) зробив можливою сьогоднішню ситуацію із законотворчістю. Сама історія методом доведення до абсурду посуває його на другий план, бо народ (громадянське суспільство) має взяти на головного щита правовий інституціоналізм (права людини), до якого вже давно вдалася Європа.

Якими б не були новоприйняті закони, вони матимуть меншу юридичну силу, аніж Декларація про державний суверенітет України, яка пройшла схвалення на референдумі 1 грудня 1991 року.

Тому потрібно закладати незворотну тенденцію до формування повноцінних інститутів громадянського суспільства та рухатися у напрямку встановлення конструктивної взаємодії з державними органами.

Адже існує спосіб кардинального вирішення державно-суспільного конфлікту правовим шляхом, при цьому не лише щодо реформ трудового законодавства, профспілок та соціального страхування, а й щодо інших ключових питань соціально-економічного розвитку – землі, приватизації стратегічних об’єктів тощо. 

Концепція ґрунтується на застосуванні правового інституціонального підходу, який відповідає Декларації про державний суверенітет України та Конституції України, а також європейському досвіду і євростандартам.

Доцільним буде долучити напрацювання за результатами багаторічних наукових розробок, що здійснювалися в системі Національної академії наук України, до арсеналу способів захисту суспільних інтересів за ініціативою профспілок. В цілому наукові розробки з використанням правового інституціонального підходу можуть бути успішно використані у справі формування ефективного механізму взаємодії інститутів громадянського суспільства з органами державної влади. Вони спрямовані на створення дієвої противаги органам державної влади та вибудовування збалансованих правовідносин між інститутами громадянського суспільства та держави (народу та «слуг народу»). При цьому можливе досягнення необхідної мети за допомогою вже існуючих правових норм - Декларації про державний суверенітет України та Конституції України

Серед основних пропозицій:

- Перехід від юридичного позитивізму (нормативізму) до правового інституціоналізму. Де згідно першому право народжується у законотворчому (нормотворчому) процесі і визначається волею законодавця. Згідно другому воно існує апріорі і ґрунтується на пріоритеті прав людини. Це дозволяє ставити питання про правовий і неправовий характер законів чи їх окремих норм. а державу розглядати лише як один з інститутів громадянського суспільства – слугу народу. Що робить державу правовою.

- Наслідком такого підходу (який відповідає Декларації про державний суверенітет України і Конституції України) стає правова можливість перейти від форми протесту відносно прийняття неправових законів та відстоювання пропозицій, необов’язкових до виконання органами державної влади, до висунення правових вимог та застосування правових форм ефективного контролю їх врахування.

- Завдання профспілок як найбільш організованої інституції громадянського суспільства взяти на себе провідну роль у взаємовідносинах громадянського суспільства з державою та не упустити виняткові можливості сучасного періоду для розбудови громадянського суспільства та вибудовування конструктивної моделі його взаємовідносин з державними органами.

- У системі захисту майнових інтересів профспілок доцільно врахувати, що за інституційною правовою природою профспілки є публічною структурою, відповідно власність профспілок є не приватною, а колективною публічною власністю. і втручання держави у реалізацію права профспілкової власності українського народу є неприпустимим.

- Основну увагу у правотворчості потрібно приділити формалізації моральних засад суспільства, які формально є джерелом права, до якого вдається ЦК України та інші нормативні акти, але через відсутність формалізації по суті залишаються правовим фантомом.

- У процесі розбудови громадянського суспільства широко використовувати договірну модель взаємовідносин з іншими його інститутами та формування на договірній основі статусу ФПУ як провідної (головної) організації громадянського суспільства з відповідними правами і повноваженнями по реалізації інтересів українського народу у відносинах з державними органами. - У організаційному плані доцільною буде постановка питання про створення на основі статей 22,23 Конституції та відповідних норм міжнародних актів Національного суду з прав людини як інституту громадянського суспільства, для налагодження незалежної від держави системи оскарження неправових норм і дій, насамперед, з боку державних органів і державних службовців.

- Щодо стратегічних підприємств профспілки мають ініціювати та відстоювати використання в Україні європейського досвіду управління великими підприємствами для налагодження участі профспілок у формуванні наглядових рад стратегічних підприємств та відстоювання/реалізації інтересів народу.

- У відносинах громадянського суспільства з українськими олігархами необхідно відстояти послідовне впровадження концепції корпоративної власності щодо приватизованих підприємств, згідно якій цілісний майновий комплекс підприємства є його власністю як юридичної особи, а не власністю його засновника (учасника). Конче потрібно забезпечити пріоритет інтересів підприємства над інтересами засновника та збалансування інтересів засновника з іншими групами інтересів, задіяних на підприємстві (держави, територіальної громади, профспілок як головної інституції громадянського суспільства), що має забезпечувати відповідність інтересів підприємства інтересам народу в цілому, тобто забезпечуватиме сполучення інтересів підприємства із загальнонародними інтересами (дійсне сполучення приватних і публічних інтересів в їх співпаданні на терені економічного розвитку).

На виклики, пов’язані зі спробами неправового виведення землі і природних ресурсів із власності народу України, наразі відповісти висуненням концепції безумовного базового доходу, зкоординувавши цей досвід із іншими країнами.

Все це можливо і потрібно робити саме зараз, у нинішніх умовах дестабілізації державного будівництва стає можливою реконструкція правового поля на правовій інституційній основі. І цю можливість важливо не упустити. э

Ми вступили в найважчий період в історії незалежної України. На кону не тільки наша незалежність, а й фізичне існування. Обурює безпорадність і неорганізованість громадянського суспільства, Відповідальність за плачевний стан речей з розвитком громадянського суспільства лежить на державі, яка мала своєчасно приділяти належну увагу і організації громадянського суспільства, і його розвитку. Тоді зараз би все було інакше.

Разом з тим не треба опускати руки, а засукати рукава і робити те, що повинні були зробити давно. Опозиція повинна стати авангардом громадянського суспільства, його офіційним представником у відносинах з державою. Навіть за відсутності закону про опозицію, є право і обов'язок народних депутатів захищати інтереси народу і право народу здійснювати владу не тільки через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а й безпосередньо - на підставі статей 5, 69 та інших норм Конституції України.

Так, згідно статті 5 народ здійснює владу не лише через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а й безпосередньо. Згідно статті 69 народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Громадянське суспільство має не тільки право на протест, але і конституційне повноваження (право і обов'язок) висувати державним органам обов'язкові до виконання вимоги і здійснювати ефективний контроль за їх виконанням. У разі необхідності – реалізовувати конституційні повноваження народовладдя безпосередньо.

Теоретичну основу правосуб'єктності громадянського суспільства в сучасному світі становить правовий інституціоналізм, для реалізації якого в Україні пропонується застосувати правовий інституціональний підхід.

Правовий інституціоналізм розглядає державу лише як один з інститутів громадянського суспільства і, грунтуючись на правах людини, наділяє інститути громадянського суспільства реальною владою, що є необхідним атрибутом народовладдя. У тому числі правом участі в управлінні державою, яка зобов'язана не тільки визнавати цю владу, а й сприяти розвитку інститутів громадянського суспільства фінансуванням і організаційно.

Ідея переходу від юридичного позитивізму (нормативізму) до правового інституціоналізму запізнилася років на 30, повинна була реалізовуватися з першого дня незалежності України, ґрунтується на Декларації про державний суверенітет України, яка пройшла референдум 1991 року, Конституції України, на Загальній декларації прав людини ООН 1948 року та інших міжнародних актах про права людини.

В Конституції України є статті 22, 23 Конституції України, є відповідні положення і в міжнародних актах, де йдеться про те, що права людини (народу) не є вичерпними і обмежуються тільки правилом «права людини закінчуються там, де починаються права іншої людини» (права одних закінчуються там, де починаються права інших).

Ці норми дають право громадянському суспільству на самоорганізацію і на здійснення влади безпосередньо (не через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а безпосередньо).

Просувати цю ідею потрібно як всередині країни у відносинах між різними групами населення, і головне між органами державної влади та інститутами громадянського суспільства, так і на міжнародному рівні.

Актуальними сьогодні для України є питання зовнішнього управління. Громадянське суспільство України не просто має право, але зобов'язане прийняти безпосередньо попереджувальні заходи, що запобігають геноциду українського народу (створенню життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове знищення). На порядок денний виходять питання морального обов’язку (відповідальності) кожного з нас і суспільства в цілому перед Богом і людьми і більш щільне, глибоке включення категорії справедливих вимог моралі в правову тканину.

Загальна декларація прав людини (ООН, 1948) передбачає, що кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені (ст.29). Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства (ст.1). Кожна людина має право на життя, свободу і на особисту недоторканність (ст.3).

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права передбачають, що міжнародне співробітництво ґрунтується на принципі взаємної вигоди. Жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів до існування (ст.1).

В умовах України опозиція в ВРУ повинна взяти на себе відповідальність публічних переговорів з органами державної влади, а також безпосередньо з МВФ від імені громадянського суспільства. Відсутність закону про опозицію не перешкода, відповідні повноваження їй може делегувати громадянське суспільство. Їх можна оформити підписанням угод з всеукраїнськими профспілковими організаціями та організаціями роботодавців, іншими всеукраїнськими громадськими структурами, і спираючись на загальні норми Конституції України представляти інтереси громадянського суспільства (народу).

На підставі статей 22,23 Конституції можливо висувати вимоги громадянського суспільства в особі центральних інститутів до органів державної влади як обов'язкові до виконання. Держорган має право не виконувати лише в разі обґрунтованої відмови на підставі протиріччя інтересам народу, а й обов'язок розглядати і спростовувати всі аргументи і вимоги, висунуті уповноваженими органами громадянського суспільства.

У разі необхідності можливо організувати проведення референдумів. Якщо існуючий Закон про референдум і передбачений ним механізм відсутній або заблокований, то громадянське суспільство має право створювати альтернативну правову основу і механізм. У такому ж порядку може бути вирішене питання про відкликання народних депутатів, які не виправдали довіру народу, чим можна забезпечити частково оновлення Верховної Ради, робити інші кроки, необхідні для захисту інтересів народу (всіх співвітчизників, як це закріплено в присязі народного депутата).

Зазначені статті Конституції не можуть буті скасовані (змінені) без референдуму, так як гарантовані Декларацією про державний суверенітет України, яка пройшла референдум. Крім того, вони гарантовані міжнародними актами про права людини, до яких приєдналася Україна, і зобов’язання їх виконувати також не можуть бути розірвані інакше як через референдум, так як пройшли референдум разом з Декларацією про державний суверенітет, яка апелювала до них.

Ігнорування Декларації про державний суверенітет і міжнародних актів про права людини при прийнятті законів фактично є зміною конституційного ладу, а це не можна робити не через референдум. Інакше ми стикаємося з питанням узурпації влади.

Потрібно чітко окреслювати коло інтересів народу України (громадянського суспільства) і допомагати держорганам діяти в інтересах народу, ефективно контролювати діяльність держорганів, визначати стратегічні рамки і т.д. Необхідно налагоджувати конструктивну співпрацю громадянського суспільства України з державними органами, а також на міжнародній арені.

Саме сьогодні у нас є шанс зробити громадянське суспільство правосуб'єктним, а державу правовою.

Напрацьований вітчизняною наукою правовий інституціональний підхід може стати в нагоді для вирішення відповідних проблем і на міжнародному рівні. Це те, що ми можемо запропонувати міжнародній спільноті як правове підґрунтя для створення противаги дектруктивним процесам сьогодення у глобальному світі.

Обгрунтований у Західній Європі у першій половині ХХ століття правовий інституціоналізм передбачав участь громадських структур в управлінні державними справамти на засадах плюралістичної демократії і був успішно застосований у європейських країнах у другій половині ХХ століття для побудови соціальної правової держави і соціально орієнтованої економіки. Події останнього десятиліття могли сформувати враження про відмову Європи від соціал-демократичної моделі розвитку та відкат на позиції неолібералізму, що розглядається як вимушена реакція на виклики глобального світу. Однак це уявляється тимчасовим явищем, яке аж ніяк не свідчить про занепад і завершення правового інституціоналізму в його еволюції. Навпаки, на тлі постмодернових тенденцій ХХІ століття назріла необхідність переходу переходу правового інституціоналізму на більш високий щабель.

Новий для України правовий інстітуціональний підхід до правотворення і формування правових інститутів є надбанням вітчизняної науки, яка робить свій внесок у розбудову започаткованого у Західній Європі правового інстуціоналізму зверненням до моральних засад суспільства та постановкою на чільне місцек у процесі правотворення такої категорії , як справедливі вимоги моралі.

Обгрунтований в НАН України вітчизняний правовий інституціональний підхід говорить у правовому інституціоналізмі Європи своє слово – мораль, висуваючи на перший план необхідність більш розгонутої формалізації моральних засад суспільства та забезпечення відповідності правових інститутів справедливим вимогам моралі, як це зазначено у Загальній декларації прав людини (ООН, 1948) (без справедливості немає права, без права немає держави).

Громадська організація «Інноваційний центр наукових досліджень громадянського суспільства і права» звертається з пропозицією налагодження організаційних зв’язків із зацікавленими сторонами, а також за організаційною допомогою в налагодженні наукових зв’язків з Тулузьким університетом – одним із найстаріших університетів Франції та Європи, широко відомим правовою школою правового інституціоналізму, засновником якої в першій половині ХХ століття став відомий вчений-правознавець декан факультету права Тулузького університету Моріс Оріу (1856-1929).

Будемо вдячні всім небайдужим за сприяння в реалізації інноваційного проекту, спрямованого на становлення громадянського суспільства в Україні, на згуртування громадських структур, перш за все церков, над формалізацією моральних засад суспільства, які вібрала в себе Декларація про державний суверенітет України, а також Конституція України, зокрема у розділі І та розділі ІІ, і насамперед у статтях 22, 23, які мають ключове значення при побудові правових інститутів.