Чи потрібно говорити із Захарченком і Плотницьким?

Безперечно, невійськовий спосіб розв’язання будь-якого конфлікту передбачає діалог. Цей висновок логічний і з теоретичної, і з практичної точок зору. І у випадку, якби самопроголошені псевдореспубліки на східному кордоні межували з якимись безлюдними терит

Українські ЗМІ настільки пильно слідкують за народнимдепутатом Надією Савченко, що без винятку кожен її жест і кожне слово миттєвоперетворюється в медійний інфопривід. Враховуючи статус національного герояукраїнки, журналісти часто висвітлюють навіть буденні речі із життя Надії.Однак її публічна заява у вівторок дійсно варта політичної уваги. Мова йде пропропозицію Савченко налагодити прямий діалог між українською владою і ватажкамиЛДНР.

Очевидно, багато хто в Україні був здивований такимпобажанням щойно звільненої з Росії Савченко, насамперед, через те, що цяпозиція повністю повторює одну з ключових вимог Кремля. Попри це, всілякіздогадки про завербованого агента ФСБ, на мій погляд, не варті будь-якоїсерйозної уваги. Взагалі питання мотивів заяви Надії, з’ясування того, чи цебула її особиста думка чи трансляція чиєї б то не було позиції, навряд заслуговуєретельного обговорення. Завдання полягає в іншому: так як відповідна ідеявкотре озвучена і знову набула певного резонансу, не буде зайвим в черговий разадекватно обговорити її зміст. Зрештою, ця проблема повинна бути одним зключових елементів української стратегії вирішення конфлікту на Донбасі.

Безперечно, невійськовий спосіб розв’язання будь-якогоконфлікту передбачає діалог. Цей висновок логічний і з теоретичної, і зпрактичної точок зору. І у випадку, якби самопроголошені псевдореспубліки насхідному кордоні межували з якимись безлюдними територіями чи принаймні знешовіністичними імперіями з експансіоністськими настроями, ми б стовідсотковомусили напряму говорити з керівництвом незаконних утворень. Самостійних інекерованих ззовні. Тоді б був лише Київ і Донецьк, народ України і народДонбасу, які б мусили вирішувати, як вживатися одне з одним далі – без посередників,кураторів, будь-яких третіх сторін.

Але що ми маємо в реальності? В реальності є ляльководи вМоскві і маріонетки в Донецьку і Луганську, які попросту ретранслюють написаніу Кремлі тексти. Скільки б ми не діалогували із Захарченками і Плотницькими,треба бути вкрай наївними, аби припустити, що вони дійсно виражатимуть волюнароду Донбасу. Крім волі своїх патронів на сході, вони ніколи нічого невиражатимуть. Їх існування в теперішньому статусі (як і існування фізичне)можливе лише доти, доки вони робитимуть і говоритимуть те, що їм скажуть. Це –очевидна реальність. Недарма ж говорять: хто платить, той замовляє музику.

Ідея прямого діалогу між Києвом і Донецьком є банальнимвинаходом Москви, який покликаний досягти двох цілей: легалізувати ЛДНР якповноцінних суб’єктів дипломатичних контактів і остаточно замаскувати справжнюроль Російської Федерації у НЕгромадянській війні на сході України. Томудискусії навколо того, треба чи ні говорити з ватажками «республік», не маютьніякого сенсу, оскільки говорити з ними = говорити з Москвою. Єдиною адекватноювідповіддю української сторони на вимоги Росії розпочати прямий діалог Києва збойовиками може бути лише наша вимога прямого діалогу між Україною і Росією якдержавою, що обороняється, і країною-агресором.