Метаморфози українських політиків

Вчора Рада національної безпеки і оборони України публічно оприлюднила стенограму свого засідання від 28 лютого 2014 року – засідання, яке було присвячено окупації Криму російськими військами.

Всупереч очікуванням, нічого екстраординарного в цьому документі не виявилося. Тодішні політичні лідери держави просто констатували очевидні речі, мовляв, Путін вже біля воріт, армії в нас нема, Захід нам не допоможе та ще й наполегливо просить утриматися від будь-яких силових операцій. Безперечно, найбільш показовим моментом того засідання, виходячи зі стенограми, було ухвалення рішення про введення воєнного стану в країні. Тоді відповідну ініціативу підтримав лише Олександр Турчинов, в той час як інші учасники зустрічі навели ряд аргументів на користь своїх миротворчих позицій.

Сьогодні громадська думка завзято шукає зрадників на засіданні дворічної давності, намагаючись знайти відповідальних за легку здачу території військам агресора. Однак, на моє глибоке переконання, це не зовсім той аспект проблеми, на якому слід загострювати увагу. Адже всім достеменно відомо, що ситуація в лютому-березні 2014-го була об’єктивно надскладною: в нас дійсно не було боєздатного війська, країна майже повністю залежала від зовнішньої підтримки, а Росія справді чекала приводу для повномасштабного вторгнення. І оголошення воєнного стану навряд чи налякало б Путіна чи змінило його загарбницькі плани щодо України. До того ж, варто пам’ятати, що воєнний стан поставив би хрест на інтеграції з ЄС та перекрив міжнародне фінансування України, на чому неодноразово наголошували наші західні партнери. Відтак наївно думати, начебто офіційний Київ два роки тому мав змогу самотужки відстояти Крим у Росії. Очевидно, не витримує критики і позиція, згідно з якою відсіч окупантам на півострові могла вберегти Донбас від війни. Більш імовірно, що у випадку силової реакції в Криму, нам  би довелося одночасно воювати ще й на Сході, і не відомо, чи змогла б українська державність витримати випробування війною на два фронти – обидва проти російської армії.

Виходячи зі сказаного, розсекречена стенограма РНБО має стати для нас цінним матеріалом для якісної роботи над помилками з метою недопущення подібного в майбутньому. Разом з тим, не можна обійти і суто політичну складову цього історичного для України досвіду. Зокрема, дисонанс викликає не сам факт заклику окремих політиків поводитися як «голуби миру» в 2014-му, а та обставина, що ці євангельські наміри в декого раптово переросли у войовничу риторику під час президентської, а пізніше і парламентської передвиборчої кампанії. Ті політичні лідери, які 28 лютого 2014 року на засіданні РНБО категорично наполягали на пацифістській поведінці, вже через два місяці під час виборчих перегонів цькували своїх конкурентів гаслами про необхідність негайного введення воєнного стану в країні і створення войовничого «Руху Опору». Вкотре переконуєшся, що вибори в нашій державі творять істинні дива, вмить перетворюючи вітчизняних Ганді на Че Гевар.

Звісно, популізмом і подвійними стандартами в нас важко кого-небудь здивувати. Однак цей випадок далеко не ординарний, так як мова йде про прийняття доленосного для країни рішення. Наскільки виправданими і обґрунтованими були аргументи учасників вирішального засідання РНБО, треба розібратися без зайвих емоцій і з урахуванням всіх наявних тоді обставин. Та водночас, суспільство не повинне минати увагою і блискавичні метаморфози позицій тих персон, які впливають на прийняття державних рішень. Вони обов’язково мають понести політичну відповідальність за свої дії. Врешті-решт, безпека країни не може бути темою передвиборчого піару.