Тривалий час мовне питання в Україні - а, реально, питання ролі та статусу російської мови - було вкрай заполітизованим і спричиняло гострі внутрішні протистояння. Війна, що поставила нашу державу на межу виживання, дала змогу по-новому поглянути на багато
Тривалий час мовне питання в Україні - а, реально, питання ролі та статусу російської мови - було вкрай заполітизованим і спричиняло гострі внутрішні протистояння. Війна, що поставила нашу державу на межу виживання, дала змогу по-новому поглянути на багато давніх проблем, усвідомивши пов'язані з ними можливості. Відтак, мовна дійсність України також на наших очах перетворюється з причини розбрату та гальмування на чинник єднання й наступу.
Першим "дзвоником" став феномен масового російськомовного патріотизму під час найгарячішої фази воєнних дій у 2014-му. Без консолідації значної частини активних громадян - незалежно від їхньої мови спілкування - навколо української ідеї Києву навряд чи вдалося б нейтралізувати сепаратизм у більшості південно-східних регіонів.
В умовах війни краще унаочнилися й переваги білінґвізму (двомовності) українців. Тут варто згадати хрестоматійний приклад війни 1812 року: не останнім чинником поразки Наполеона було те, щов його війську російську мову розуміли лічені одиниці, натомість більшістьофіцерів Олександра І володіла французькою. Характерно, що під час війни наДонбасі у схожому із наполеонівськими вояками становищі часом опинялисямосковські найманці, коли їм доводилося прослуховувати радіоперехопленнянезрозумілою для них українською мовою - само собою, що в наших бійців такихпроблем із розумінням мови противника не виникало...
Навіть із наведених очевидних фактів випливає, що знання російської в нинішній ситуації є нашою перевагою, а не лише "тяжким наслідком окупації та русифікації". Тому насправді подальше скорочення обсягів викладання російської в системі освіти абсолютно не в наших національних інтересах. Навпаки, в українських школах і вишах вона має бутисеред пріоритетних для вивчення іноземних мов, поряд із англійською. Причому це не вимагатиме збереження (чи, тим паче, збільшення) наявної кількості російськомовних закладів освіти - досить, повторюю, забезпечити необхідні навчальні курси в україномовних. Не доведеться приймати і якусь спеціальну "державну програму розвитку російської мови в Україні" - тим більше, всі ми знаємо, як у нас "працюють" такі державні програми. Але самими лише констатаціямифактичної двомовності "української політичної нації" та гаслами "Єдина Країна/ Единая Страна" тут теж не обійтися.
Надалі цілкомлогічним кроком були б унормування та стандартизація українського варіанту московськоїмови - "української російської" - за зразком "американської англійської" чи "австрійської німецької". Нова мова повинна стати вагомим культурним полюсом,а, відтак, нашим геостратегічним ресурсом на пострадянському російськомовномупросторі - в зоні безпосередніх національних інтересів України. Таким чиномбуде покінчено із монополією РФ і "русского міра" на репрезентацію російськоїідентичності у Північній Євразії - одному з головних геополітичних "призів" ХХІстоліття, активна участь Києва у сутичці за який є практично неминучою.
Отже, попри те, що дискусію щодо державного статусу російської мови в Україні слід вважати раз і назавжди закритою, "сусідську" в жодному разі не варто прирівнювати до звичайної іноземної. Цього вимагає сама логіка безпеки й суб'єктності нашої держави.
