Футболіст - законотворець

Українська традиція - включати до виборчих списків відомих особистостей без врахування їх здібностей до законотворчої діяльності. Чергова піар-акція Партії Регіонів.

В суботу, 28 липня майже в усіх ЗМІ з’явилося повідомлення, що талановитий футболіст київського «Динамо», «Мілана» і «Челсі» і збірної України по футболу Андрій Шевченко заявив про прощання з футболом і «похід» в політику. Та легкість, з якою було зроблено таку заяву заставляє задуматися над самою сутністю її автора з точки зору його відношення, передовсім, до футболу: це сенс його життя чи дитяче захоплення, що згодом стало способом непогано заробити. Не хочу моралізувати, бо обидва варіанти мають право на існування і це особиста справа Андрія Шевченка.

Але не звернути увагу, на ту легкість, з якою Андрій проголошує свій «похід» в політику не може залишитися поза увагою. Тут виникає декілька запитань, до відповіді на які не можемо бути байдужими ми виборці, ті, хто може дати або не дати своє «добро» на «похід» в політику Андрієві Шевченкові і іншим «генералам - законотворцям», «бізнесменам-політикам», «спортсменам-політикам», «артистам-політикам», «бухгалтерам-президентам» і «завгарам-президентам» і т.п.

Перше запитання. Коли ми зрозуміємо, що для того, щоб займатися політикою треба оволодіти політичною наукою так само, як і для того, щоб займатися гінекологією, металургією чи гірничою справою треба мати відповідну освіту? Адже і Андрій Шевченко, перш ніж стати професійним футболістом вимушений був, попри усі свої природні здібності, довго і наполегливо вивчати футбольну науку. Якщо б це рішення було власним рішенням, а не чужим проектом, в якому Андрій погодився прийняти участь, то він спитав би сам себе, настільки він готовий до такого кроку. Але це залишимо на його совісті.

Що стосується нас, виборців, то невже ми не розуміємо, що бухгалтерської, автомобільної чи спортивної підготовки недостатньо для управління державою? Зверніть увагу, що переважна більшість нинішніх діючих політиків придбали (саме придбали, а не здобули) дипломи політологічні, юридичні чи фахівців з державного управління  уже після того, як осідлали політичний олімп. А це означає, що рівень їх підготовки нульовий. Я вже не кажу про те, що дехто не здатний без помилки написати навіть назву свого вченого звання! Саме тому наші парламентарі за наш кошт утримують до трьох десятків помічників і референтів, бо самі ні на що не здатні.

Друге запитання. Невже ми не здатні зрозуміти, що «Україна - вперед!» - це проект і клон Партії регіонів, що це та ж сама «тушка» тільки у вигляді політичної партії? Таким же проектом партії Регіонів, а не Королевської, являється і Андрій Шевченко. Я дуже хотів би помилитися в цьому очевидному явищі, але шансів на це практично немає.

Третє запитання. Нам потрібні  українські політики чи ті хто має на це формальне право, але основні їх інтереси тою чи іншою мірою інтегровані в системи інших держав? Ми уже мали Президента з американською дружиною, маємо прем’єр-міністра з російським родинним бізнесом і проросійським президентським родинним бізнесом, з депутатом – лідером регіонального клону «Вперед Україна» з рідним братом – високопосадовим російським чиновником, нарешті, нам пропонують в депутати футболіста, діти і дружина якого не мають і не намагаються набути українське громадянство. Невже при такому підході ми можемо надіятися, що для цих «політиків-бізнесменів» інтереси України і українців, як політичної нації, мають якесь значення? Невже ми не здатні зрозуміти, що політик, який нехтує державною мовою і навіть на засіданні Українського парламенту дозволяє собі «Да пашлі ви…» не може де б то не було представляти Україну?

Це, третє запитання може у декого викликати обурення і звинувачення мене в націоналізмі, як його розуміють «совки», а не як цивілізовані люди. Обуритися можуть ті, хто не здатний відрізнити націоналізм від шовінізму. Стосовно націоналізму. Так, я націоналіст, який любить українську землю, її природу, мову, культуру народу і намагається сприяти їх подальшому розвитку. Моєму націоналізмові, як вияву самоповаги, не є ворожим і ніяким чином не мішає  російський націоналізм, як самоповага і любов росіянина до всього російського. Це стосується і націоналізму інших націй. Але мій націоналізм не допускає нехтування українськими інтересами і великодержавного шовінізму з якого б то не було боку. Націоналізм, як самоповага, є позитивним творчим фактором, без якого не може бути цивілізованих  взаємовідносин між народами як в середині однієї держави, так і в міждержавних відносинах. Той, хто поважає себе, а не самолюбується собою, не може зневажати інших.

Тому в майбутніх виборах до Верховної Ради України кожному виборцю треба з повагою віднестись до самих себе і обирати депутатів, які є націоналістами саме в такому розумінні і для яких Україна, українська земля і українська культура є вищою життєвою цінністю. Пересічному виборцю розпізнати таких кандидатів не легко, але можливо. Треба тільки постаратися відділити гречку від національних ідей.