РПЦ все активніше вторгається в політичне життя України. Є симптоми подальшого політичного наступу РПЦ і про це свідчать останні події і заяви деяких церковників.
Листаючи публікації «Української правди» наткнувся на матеріал під назвою «Одеський митрополит: Львів - це Чечня» (Вівторок, 07 червня 2011, 12:57), де йдеться про зустріч головного редактора радіо «Ехо Москви» з Одеським митрополитом Агафангелом, який порівняв Львів із Чечнею. Саме це порівняння наштовхнуло мене на рішення висловитися з цього приводу. Справа в тому, що я, і як людина і внаслідок професійної звички, дуже уважно відслідковував усі процеси, що відбувалися довкола Чечні до початку війні, як ця війна розпочиналася, як вона велася і як вона продовжується в наші дні. Крім цього, спровоковані події у Львові 9 травня і порівняння самого Львова з Чечнею наштовхують на досить тривожні роздуми.
Чеченська трагедія розпочалася під гасла про територіальну цілісність Росії, проте, в її основі лежали зовсім не з державницькі інтереси, а імперська великодержавна політика і особисті стосунки генералів П.Грачова і Дж. Дудаєва. Не захотів зустрітися з Дудаєвим і «цар Борис» для вирішення питання про розмежування повноважень федеральної і республіканської влади. Нарешті генералу Грачову вдалося переконати хмільного Єльцина в необхідності силового вирішення чеченської проблеми. Сьогодні усім, хто цікавився і відслідковував перебіг чеченських подій навіть за відкритими джерелами інформації, відомо, як підло і протизаконно формувався той полк, якому було призначено в грудні 1994 року взяти Грозний штурмом, ліквідувати Дудаєва і «захистити територіальну цілісність РФ». З воєнної точки зору нічний штурм Грозного танками – це вищий прояв тупості і нездатності приймати бойові рішення в реальній обстановці, а з політичної точки зору – це державний злочин, бо війну держави проти своїх громадян інакше назвати просто неможливо.
Далі була тактика «мочіння чеченців в сортірі», переговори з тими, хто не хотів або на міг позитивно вирішувати питання і багато чого іншого. Але про все це я говорю тільки для того, щоб освіжити в людській пам?яті ці події. Крім цього, усім відомо, що чеченську трагедію благословив Патріарх Московський Алексій ІІ. Також варто нагадати, що Московський Патріархат завжди був і залишається специфічним департаментом російського самодержавства і натхненником самодержавної експансії. Думаю, що переконувати в цьому нікого не треба.
А тепер повернемося до сьогодення в Україні. Галичина російськими і деякими українськими ЗМІ оголошується територією, де панують фашистські молодчики. Крок за кроком українському суспільству відновлюється більшовицьке ставлення до «западенців». Лунають заклики до вжиття радикальних заходів проти галичанського «фашизму». Провокуються зіткнення націоналістичних груп із засланими козачками з-за меж Галичини, як це було 9 травня у Львові. Робиться дещо багато іншого для у цьому напрямі.
І ось останнє – в «бій вступає важка артилерія» - Московський патріархат в особі Патріарха Кирила і його послідовника в Україні – Одеського митрополита Агафангел, який уже окреслив нове історичне поле бою. Думаю, що саме з цього починається не тільки пряме втручання РПЦ в світські проблеми українського суспільного життя і підготовка до виборів нового предстоятеля УПЦ МП. Сьогодні все очевидніше стає, що попри усі формально нормальні стосунки між митрополитом Володимиром і Патріархом Кирилом, є дуже багато такого, що не влаштовує Патріарха Кирила у церковній ситуації в Україні. Не знаю, як і коли відбудеться зміна предстоятеля УПЦ МП, але переконаний, що цього акту не прийдеться довго чекати.
Венедиктов сказав: «Ми з ним говорили про українську автокефальну церкву, самостійну, і він сказав: навіть якщо вся Церква буде за те, щоб стати самостійною, я буду проти - навіть якщо Собор вирішить. Він, до речі, є членом Святішого синоду РПЦ Московського патріархату». Хочу звернути увагу на те, що Агафангел «є членом Святішого синоду РПЦ (саме РПЦ, а не УПЦ – П.Д.) Московського патріархату». Тобто, підстав для сумнівів у тому, що він залишиться вірним слугою Патріарха Кирила і російського самодержавства не залишається.
Далі Венедиктов продовжив: «Він (митрополит) критикує слабкість президента Януковича зі словами, що президент має вести жорсткішу політику щодо «помаранчевих», має виконувати свої передвиборні обіцянки, «наша спільна батьківщина – СРСР» - дослівно з його дозволу передаю. Я не брав інтерв'ю, ми розмовляли за обідом дуже довго, дві з половиною години».
І ще один штрих Венедиктова до політичного портрету Агафангела: «Розповідали, що коли до нього приходили - він же ще службу веде, незважаючи на 73 роки, - підходили до нього парафіяни за благословенням, він запитував: «За кого голосував? За Ющенка? - пішов без благословення. Подякуй, що не прокляну». Це я не чутки розповідаю, а розповідаю те, що розповідав він».
Які висновки напрошуються?
По-перше, Кремль, значною мірою втративши ефективні важелі впливу на суверенний розвиток України, особливо з обранням Патріархом РПЦ Кирила, запустив у безпосередню дію релігійний чинник російсько-українських відносин. Про це свідчать, передовсім, інтенсивні візити Патріарха Кирила до України, його не стільки пасторські, скільки політичні виступи і заяви, а зараз на порядок денний постало питання про зміну керівництва УПЦ МП. Активність РПЦ в Україні сьогодні набирає обертів і це може помітити кожен на всій території України, а в Києві в боротьбі за істинно українську святиню – Десятинну Церкву.
По-друге, російська великодержавна еліта ніколи не відмовиться від спроб підпорядкувати собі Україну у тій чи іншій формі. Для того, щоб в цьому переконатися, достатньо тільки чесно подивитися у очі історії і сучасності українсько-російських відносин. Ці відносини не можна оцінювати з позицій гарного чи поганого, добра чи зла: вони були є такими, якими були і є і треба тільки називати їх їхнім власним іменем і не більше.
По-третє, враховуючи відверту прихильність Президента Януковича до РПЦ і Патріарха Кирила та його бажання «подобатися» російській владі, не виникає сумнівів, що він буде сприяти поширенню їх впливу в Україні, надіючись створити, хоча би в мініатюрі, російський владний симбіоз у формі «православ?я + самодержавство», який є властивим для російської візантійсько-імперської влади в усі часи її існування.
По-четверте, якщо цей симбіоз відбудеться, то насправді небезпека «української чечні» не уявляється вже такою примарною. І не має значення, чи це буде Львів, чи Тернопіль, чи Дніпропетровськ, чи Крим. Ця система в принципі не може без війни. Тому подібні заяви, які робить митрополит Агафангел не повинні оставатися поза увагою найширшого українського загалу, думати сьогодні, а не після того, коли небезпечні для України події почнуть розгортатися на її власних землях.
