Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.

Чому ми всі пам'ятаємо те, чого ніколи не було

Чи доводилося вам коли-небудь палко сперечатися з друзями про деталі якогось фільму або історичної події, а потім з подивом дізнаватися, що ваші спогади не відповідають дійсності? Чи ловили ви себе на думці, що чітко пам'ятаєте щось, чого насправді ніколи не було? Якщо так, то ви не самотні. Виявляється, "колективні помилкові спогади" - це дуже поширений феномен, який отримав назву "ефект Манделли". І хоча він здається дивним і нелогічним, насправді за ним стоять цілком зрозумілі психологічні механізми.

Термін "ефект Манделли" з'явився в 2010 році, коли блогерка Фіона Брум звернула увагу на дивну закономірність: багато людей були впевнені, що Нельсон Манделла, легендарний південноафриканський борець з апартеїдом, помер у в'язниці в 1980-х роках. Вони детально описували свої емоції з приводу цієї новини, згадували трансляцію похорону по телебаченню. Але насправді Манделла вийшов з в'язниці в 1990 році, став президентом ПАР і помер у 2013-му у віці 95 років. Тобто тисячі людей "пам'ятали" подію, якої ніколи не було.

Згодом з'ясувалося, що "ефект Манделли" проявляється не лише щодо смерті політика. Люди "пригадували" неіснуючі деталі в популярних фільмах, книгах, історичних подіях. Наприклад, багато хто був упевнений, що герой "Зоряних війн" Дарт Вейдер говорив Люку Скайвокеру фразу "Люку, я твій батько". Але насправді в фільмі звучить лише "Я твій батько" без імені. Або що в мультфільмі "Снігова королева" головну героїню звали Анна, хоча насправді її ім'я Герда. А дехто "згадував", що в дитинстві грався іграшковим гномом на ім'я "Ловкий гном", хоча насправді такої іграшки ніколи не існувало.

Цікаво, що такі "помилкові спогади" часом набувають характеру масових: тисячі людей можуть "пам'ятати" те саме неіснуюче явище або подію. Наприклад, переконувати, що в фільмі "Форрест Гамп" головний герой говорив фразу: "Життя - як коробка цукерок, ніколи не знаєш, що всередині", хоча насправді в фільмі звучить: "Моя мама завжди казала: життя - як коробка цукерок". Або що персонаж коміксів Пікачу з Поке́мона мав на кінчику хвоста чорну смужку, хоча насправді такої смужки ніколи не було.

Чому ж виникає цей дивний феномен? Психологи пояснюють його кількома механізмами. По-перше, наші спогади формуються не лише під впливом реальних подій, а й під впливом пізнішої інформації, обговорень та інтерпретацій. Ми можемо несвідомо "дописувати" деталі до своїх спогадів, якщо чуємо їх від інших людей або з медіа. Наш мозок не завжди може відрізнити "справжні" спогади від "навіяних". Особливо сприйнятливими до такого "зараження пам'яті" ми стаємо в емоційно насичених ситуаціях або щодо подій, які погано пам'ятаємо.

По-друге, наша пам'ять працює асоціативно і схильна заповнювати прогалини логічними, типовими деталями. Якщо якийсь елемент історії здається нам дуже характерним, ми можемо "записати" його в свою версію спогадів, навіть якщо насправді його не було. Наприклад, нам може здаватися, що фраза "Життя - як коробка цукерок" ідеально пасує до образу простакуватого, але мудрого Форреста Гампа. І ми несвідомо "вкладаємо" її в його вуста, хоча в реальному фільмі вона звучить трохи інакше.

По-третє, "ефект Манделли" може підживлюватися нашою схильністю довіряти колективній пам'яті. Якщо ми чуємо, що багато людей згадують якусь подію так само, як і ми, нам важко припустити, що всі вони помиляються. Спрацьовує щось на кшталт "ну не може стільки людей одночасно помилятися". Ми підсвідомо підлаштовуємо свої спогади під "канонічну" версію, яку чуємо від інших. Виникає ефект "інформаційної бульбашки", коли певна інтерпретація реальності самопідсилюється і витісняє собою справжні факти.

До речі, деякі конспірологи вважають "ефект Манделли" доказом існування паралельних всесвітів. Мовляв, якщо тисячі людей пам'ятають те, чого не було в нашій реальності, можливо, вони "помилково" зберегли спогади з іншого виміру, де події розгорталися по-іншому. Цю ідею охоче експлуатують автори науково-фантастичних творів та містичних теорій. Утім, з точки зору науки, набагато простіше пояснити "колективні помилкові спогади" особливостями людської психіки, ніж стрибками між реальностями.

Хоч би якими були причини "ефекту Манделли", він яскраво демонструє, що наша пам'ять - не об'єктивний запис минулого, а дуже гнучкий і схильний до викривлень інструмент. По суті, кожен з нас постійно "редагує" і "перезаписує" власні спогади під впливом нової інформації, емоцій, думок інших людей. І часом буває дуже складно відрізнити справжні деталі минулого від тих, що ми самі собі "напридумували".

Але чи означає це, що нашим спогадам взагалі не можна довіряти? Що вся наша пам'ять - лише вигадка і фантазія? Звісно, ні. Попри всі викривлення, людська пам'ять залишається найціннішим ресурсом для осмислення минулого і збереження ідентичності. Та й "помилкові" колективні спогади - це теж частина нашої культурної реальності, наших спільних міфів та наративів. Вони не стільки "спотворюють" минуле, скільки надають йому нових смислів, об'єднують людей навколо певної версії подій.

Мабуть, найважливіший урок, який ми можемо винести з "ефекту Манделли", - це необхідність критичного і водночас творчого ставлення до власної пам'яті та колективних спогадів. Не сприймати їх як істину в останній інстанції, а вміти ставити під сумнів, перевіряти, співвідносити з документальними свідченнями. Але й не знецінювати їхню роль у формуванні нашої картини світу, нашого почуття зв'язку з іншими людьми. Зрештою, наші спогади - це не лише про те, що було "насправді", а й про те, як ми це пережили, осмислили, запам'ятали. І саме в цьому сплаві "реального" та "уявного", мабуть, і полягає справжня цінність та краса людської пам'яті.

Тож наступного разу, коли ви зловите себе на "помилковому" спогаді, не поспішайте відкидати його як хибний чи безглуздий. Краще запитайте себе: а що цей спогад означає особисто для мене? Чому саме цей образ, ця фраза, ця деталь закарбувалися в моїй пам'яті, хай і в трохи викривленому вигляді? Можливо, в такий дивний спосіб наш мозок намагається щось нам повідомити - про наші страхи та надії, цінності та пріоритети. І розшифрувати це приховане послання - набагато цікавіше, ніж просто розвінчувати міфи та вишукувати фактичні помилки.

А може, десь у паралельному всесвіті Манделла таки помер у в'язниці, Дарт Вейдер називав Люка на ім'я, а життя було коробкою цукерок. І спогади про той, інший світ, якимось чином просочуються в наш, нагадуючи, що реальність - не статична і однозначна, а багатовимірна і сповнена потенційних можливостей. Зрештою, хіба не в цьому сила і чарівність людської фантазії - творити альтернативні версії минулого, сьогодення і майбутнього?

Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи