Інші ролі й нові сенси: український театр ляльок під час війни

Україна вже понад півтора року чи не щодня з’являється в заголовках світових медіа. Іноземці приїжджають сюди, щоб на прикладі зруйнованих міст, як Бахмут, Гуляйполе, Херсон чи Буча, осягнути, що таке війна та екологічна катастрофа у XXI столітті. Українці ж везуть свій біль із дому за кордон, наголошуючи, що ми досі «у вогні». Часом я відчуваю себе так само — але не про це. В матеріалі я розповім про реалії українських митців, які залишилися вдома, і спробую хоча б широкими мазками окреслити картину майбутнього нашої культури. 

Живе, кочує та вірить

За кордон приїжджає багато українських митців, як DakhaBrakha, Yagody, Jamala. Вони беруть участь у міжнародних фестивалях, роблять колаборацію з митцями за участі українських акторів. Наше національне мистецтво подорожує країнами, але вирване з контексту й має дещо іншу обкладинку. Що ж насправді відбувається з культурою в Україні сьогодні?

Повернемося в 24 лютого 2022 року. Почалося повномасштабне російське вторгнення й перш за все треба було убезпечити себе. Театри зупинили роботу, а багато діячів стали волонтерами чи долучилися до лав Збройних Сил України, як-то Олекса Кравчук, режисер Львівського театру “І люди, і ляльки”. Знаходитись у будь-якому театральному приміщенні тоді було небезпечно та ще й заборонено державою, а театр змінив свою функцію: його приміщення перетворилися на центр гуманітарної допомоги, штаб для плетіння сіток, прихисток для внутрішньопереміщених осіб. Згодом культурну діяльність вдалося відновити, хоча в деяких областях досі неможливо повноцінно проводити вистави. При цьому додаткова «роль» простору все ще актуальна.

Навіть за таких нестабільних умов Україна не втратила театральну культуру. Вже після першого місяця війни багато театрів почали відновлювати свою роботу, але змінили формат: не глядачі йшли у театр, а театр приходив до них. Театральні трупи пакували декорації та вирушали до людей. Наприклад, Харківський державний академічний театр ляльок імені В. А. Афанасьєва протягом квітня-травня проїхав всі станції харківського метро з виставою “Цяточка”, а команда Дніпровського лялькового театру разом із виставами проводила майстер-класи — «лялькотерапію» у бомбосховищах, як це описав директор театру Валентин Фетісов. 

Театральні трупи кочували й будь-яке місце перетворювали на сцену із глядацькою залою, що складалася з пересічних місцевих та переселенців. Простором для творення мистецтва були бомбосховища з низькими стелями та сирістю, прихистки, лікарні, метро — все, де люди могли зустрітися й почуватися в безпеці. Кочівництво для театрів досі актуальне, адже більшість не можуть грати на своїх стаціонарних сценах. 

Театр дає розраду та сили — навіть на фронті

Театр ляльок — це маленька ніша, гвинтик у великому механізмі воєнної культури України, проте й лялькарі продовжують будувати мистецтво на руїнах. Ми звикли сприймати театр як мистецтво для розваги й просвітництва, проте сьогодні він набув нової функції (нового значення?). Як і все мистецтво під час війни, театр психологічно підтримує, допомагає переосмислити все, що відбувається навколо. Театральні вистави все більше рефлексують на тему війни. Наприклад, вистава Харківського театру ляльок «Я норм» розповідає про перші дні облоги Бучі через призму листування в соціальних мережах підлітків, які мали б готуватися до екзаменів, які не відбулися. Інший приклад — «Реконструкція», постановка заснованого під час повномасштабної війни артсквоту «Тіньова», що через театр тіней переосмислює архітектурні втрати українських міст, серед яких Харківська ОДА та Маріупольський драматичний театр. 

Варто говорити про театр не лише в цивільному просторі. Сьогодні на лінії фронту стоять багато лялькарів. Валерій Дзег, актор Малого театру маріонеток у Харкові, вступив у ЗСУ, але поряд зі зброєю продовжує тримати в руках і маріонетку та грати вистави для побратимів. Вистави Валерія народжуються «тут і зараз» і відтворюють відчуття місця, ситуації й воїнів поруч із ним. Текстів до вистави немає, а акомпанементом стає все, що оточує його: кожен звук, вибух чи спів пташки. 

Творчість Валерія показує циклічність історії. Фронтові театри діяли ще століття тому під час Першої світової війни, проте на іншій стороні України. Лінія фронту була на Волині, де австрійські військові грали вистави аби розраджувати й підтримувати бойовий дух. Про творчість лялькарів на війні можна дізнатися у виставі «Брати Надії» у театрі Мінор в Празі. Можливо, після нашої перемоги українські театри теж розповідатимуть про мистецтво на лінії фронту, а поки ми рефлексуємо на тему війни, підіймаємо архіви, пригадуємо забутих і репресованих митців. 

Крім того, театри сьогодні все частіше відтворюють на сцені українські народні казки. Наприклад, у Запорізькому театрі ляльок показують «Івасик-Телесик», а Київський академічний театр ляльок відтворює героїку українського народу через твір «Енеїда» Івана Котляревського. Ми в театрі «Равлик» також продовжуємо цю тенденцію й за підтримки Українського культурного фонду (УКФ) створили виставу «Гарбузик», за мотивами повісті Олександра Довженка «Зачарована Десна», Показуючи життя в селі очима малого Сашка, команда пірнає глибше в ці спогади та намагається розкрити тему дитинства в українській культурі — розповісти, що на нас впливає та формує.   

Творимо сьогодні заради майбутнього

Сьогодні все українське мистецтво говорить про війну, а митці рефлексують над актуальним життям і болем навколо. Майбутнє театрального мистецтва спрогнозувати з математичною чіткістю неможливо — зараз важко планувати навіть завтрашній день і всі апелюють тим, що мають зараз. 

Але завжди можна пофантазувати, тож я попросила митців розповісти, яким би вони хотіли бачити театр ляльок у майбутньому. Їхнє головне бажання — це почати говорити про відбудову країни, про її перспективи та продовжувати популяризувати українську культуру серед земляків і за кордоном. Доволі очевидно, проте все пізнається у порівнянні. За життя під час війни найважливішим для театрів і української спільноти в цілому стало втримати свою культуру — а розвивати її можна буде потім. Ще невідомо, в якому стані буде Україна та скільки культурних цінностей знищить росія. Як приклад, під водою вже опинився будинок-музей української мисткині Поліни Райко в місті Олешки та екологічної катастрофи на Херсонщини теж ніхто не очікував.

Важко щось уявляти, коли ти чітко не усвідомлюєш, що в безпеці та контролюєш обставини навколо. На жаль, майбутнє України не залежить лише від українців. Сьогодні за нашу культуру, мову, людей та землі стоять захисники та захисниці, тож головна мета кожного українця — жити, а українських театрів — продовжувати творити.