Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
19.12.2023 18:17

Відповідальність за колабораціонізм: проблеми теорії (законодавства) та практики

Правова аналітикиня Центру прав людини ZMINA

Склад злочину “колабораціонізм” з’явився в українському законодавстві не так давно

Склад злочину “колабораціонізм” з’явився в українському законодавстві не так давно — 3 березня 2022 року до Кримінального кодексу додали статтю 111-1. Її ухвалювали швидко, намагаючись попередити співпрацю місцевого населення на територіях, які вже були окуповані після повномасштабної війни чи знаходилися під ризиком окупації. Нова стаття криміналізувала співпрацю з окупаційною владою в різних формах — від публічної підтримки у вигляді висловів (навіть лайків та репостів у соцмережах) до зайняття посад в окупаційних адміністраціях та створених на окупованих територіях “правоохоронних органів”. 

Нові статті не враховували реалії на територіях, окупованих з 2014 року. А після майже двох років окупації ці проблеми стосуються і нових окупованих територій. Зауваження до формулювань у змінах до Кримінального кодексу в експертів та правозахисників виникли ще на етапі роботи над ними в профільному комітеті парламенту. А тепер, після більше півтора року застосування нових статей, можна підтвердити їхню недосконалість та потребу у змінах. Наразі у парламенті зареєстровано щонайменше дванадцять законопроєктів, які пропонують зміни до законодавства про колабораційну діяльність, — і це свідчить про наявність проблем.

Центр прав людини ZMINA проаналізував законодавство в межах дослідження “Колабораційна діяльність і пособництво державі-агресору: практика застосування законодавства та перспективи його удосконалення”, основні висновки якого викладені нижче.

Що не так із законодавством?

Перша проблема — намагання криміналізувати будь-яку взаємодію з представниками окупаційної влади, причому без урахування вимог та стандартів міжнародного гуманітарного права. Також не враховується необхідність такої взаємодії для виживання на окупованій території. 

Зокрема, формулювання статті 111-1 не враховують зобов’язання окупаційної держави забезпечувати громадський порядок і життя на окупованій території. Тимчасова окупація за визначенням має зберегти той порядок, який був на території до її окупації: разом з продовженням роботи місцевих органів влади та комунальних установ. У Женевській конвенції про захист цивільного населення під час війни згадується зобов’язання окупаційної держави сприяти належному функціонуванню закладів, відповідальних за піклування про дітей і їхню освіту, а також забезпечувати роботу медичних установ, підтримувати на окупованій території задовільні умови з погляду охорони здоров'я та санітарії. Медичному персоналу усіх категорій має бути дозволено виконувати свої обов'язки. 

Ще одна проблема — широкі та нечіткі формулювання у законодавстві. Через це люди не розуміють, за що вони можуть нести відповідальність. Ба більше, такі розмиті визначення викликають питання й у правоохоронних органів. Серед таких формулювань: “взаємодія з державою-агресором”, “матеріальні ресурси”, “реалізація та підтримка рішень та/або дій держави-агресора” тощо.

Поняття “взаємодія з державою-агресором” у частині 4 статті 111-1 не має меж і може визначати будь-яку діяльність на окупованій території. Зокрема, дії, які допомагають вижити в окупації і не мають умислу зашкодити державній безпеці. Тим паче, у цьому визначенні не прописані наслідки “колабораційної” діяльності, які б могли стати індикатором суспільної небезпечності діяння.

Через нечіткість формулювань в різних частинах статті 111-1 на практиці, зокрема, засуджують за отримання винагороди на окупованій території — навіть у вигляді продуктів харчування, а не заробітної плати. Під формулювання “передача матеріальних ресурсів” може підпадати і сплата податків на окупованій території. Хоча тут у правоохоронців також немає однозначної відповіді — деякі з них вважають, що така сплата підпадає під кримінальну відповідальність, деякі — такої думки не мають. 

Складність розмежування між різними статтями про відповідальність за колабораціонізм — ще один недолік наявного законодавства.

Причому ця проблема випливає з попередньої, бо саме широкі та нечіткі формулювання ускладнюють точну кваліфікацію діяння.

Наприклад, будь-яке з діянь, відповідальність за які передбачена в семи частинах статті 111-1, може також підпадати під формулювання “реалізації чи підтримки рішень та/або дій держави-агресора, збройних формувань та/або окупаційної адміністрації держави-агресора”, яке міститься в статті 111-2. Це прослідковується на практиці - справа щодо організації незаконного референдуму, яка підпадає під частину п’яту статті 111-1, кваліфікується за статтею 111-2.

Крім того, стаття 111-2 майже дослівно відтворює частину четверту статті 111-1:

“підготовки та/або передачі матеріальних ресурсів чи інших активів представникам держави-агресора, її збройним формуванням та/або окупаційній адміністрації держави-агресора” (стаття 111-2)

“передача матеріальних ресурсів незаконним збройним чи воєнізованим формуванням, створеним на тимчасово окупованій території, та/або збройним чи воєнізованим формуванням держави-агресора” (частина четверта статті 111-1)

Тобто у наслідку відповідні дії кваліфікуються за двома статтями без належного розрізнення. 

Наслідки такого законодавства

На практиці можна побачити різне застосування законодавства та неспівмірність порушення і покарання.

Через неналежне розмежування між різними статтями, які стосуються співпраці з державою-агресором, за одні й ті ж дії громадянин може отримати абсолютно різне покарання. Наприклад, частина четверта статті 111-1 передбачає штраф або позбавлення волі до п’яти років, тоді як стаття 111-2 — позбавлення волі до дванадцяти років. 

Крім того, деякі статті, розмежування між якими ускладнене, містять різні види кримінальних правопорушень: заперечення збройної агресії за частиною першою статті 111-1 є проступком і передбачає покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, а заперечення збройної агресії за статтею 436-2 є злочином, за який передбачається санкція у вигляді виправних робіт або позбавлення волі до трьох, а для службових осіб — до восьми років. 

В умовах наявності величезної кількості проваджень щодо тяжчих злочинів в межах колабораційної діяльності та воєнних злочинів, проблему неспівмірності покарання не буде вирішено призначенням позбавлення волі і за статтею 111-1, як пропонується одним із нещодавно зареєстрованих законопроєктів. Враховуючи суспільну небезпечність діяння, достатнім та співмірним буде покарання у вигляді штрафу або виправних робіт.

“Механічне” правосуддя

ZMINA станом на вересень 2023 року проаналізувала всі вироки, наявні на той момент в Єдиному реєстрі судових рішень. З 691 вироків 353 стосуються публічного заперечення збройної агресії, тобто усних висловів та дописів, лайків і репостів в соцмережах. Станом на грудень в Реєстрі вже більше тисячі вироків за колабораційну діяльність. При цьому співвідношення проваджень за частинами суттєво не змінилося.  Зараз правоохоронна та судова система і так перевантажені, адже станом на 14 грудня 2023 року відкрито 113 448 проваджень щодо воєнних злочинів та 6788 щодо колабораційної діяльності. Тож виникає питання, наскільки доцільно саме так розподіляти ресурси: зосереджуватися на кримінальному переслідуванні за публічні вислови і лайки.

Більше того, завантаженість системи і відсутність пріоритезації призводять до механічного правосуддя — на етапі досудового розслідування необхідні дії для передачі справи до суду виконуються мінімально, а докази — неналежні та недостатні. Достатньої уваги їм не приділяють і в ході судового провадження — висновки експертиз, які призначаються для аналізу публічних висловлювань, суд переважно приймає без застережень, а індивідуальні характеристики справи упускаються. 

Яскравим прикладом такого є висновок апеляційного суду у справі щодо “спеціаліста відділу діловодства та звернення громадян” окупаційної адміністрації — суд першої інстанції, крім позбавлення права займати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування України строком на десять років, призначив також додаткове покарання — конфіскацію усього майна у засудженої без вказання, про яке саме майно йдеться. 

Апеляційний суд за скаргою сторони захисту вирок переглянув та скасував призначення додаткового покарання, адже суд першої інстанції недостатньо обґрунтував підстави для призначення додаткового виду покарання. Суд першої інстанції також не врахував, що обвинувачена фактично має єдине місце для житла, в якому вона мешкає з двома дітьми, один з яких 2019 року народження. Діти повністю знаходяться на утриманні жінки, а інших матеріальних цінностей та речей у родини не має. Крім того, через війну жінка не має стабільного заробітку, адже працевлаштування обмежено в умовах воєнного стану. Призначення такого додаткового покарання не відповідає принципу співмірності порушення та покарання. 

На жаль, через високий відсоток справ, що розглядаються за статтею 111-1 in absentia, та в яких укладається угода про визнання винуватості, що унеможливлює подальше оскарження рішення, практика не удосконалюється — вищезгадане апеляційне рішення лише друге, яке розглядалося внаслідок оскарження сторони захисту. 

Наявне законодавство та практика його застосування не відповідають ні правовим стандартам, ні реаліям на окупованих територіях. Формальний "механічний" розгляд справ також знижує довіру до системи правосуддя і не відповідає на запит суспільства на справедливість. Досягнення справедливості потребує внесення змін для покращення законодавства і напрацювання належної практики.

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Європейське Відродження України». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження»

Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи