Внутрішні чинники залучення зовнішніх інвестицій

У досі нових для себе ринкових умовах більшість підприємців України розуміє інвестиції здебільшого як джерело підтримки, завдяки якому можна досить непогано існувати навіть в умовах нестабільної та нерозвинутої економіки.

У досі нових для себе ринкових умовах більшість підприємців України розуміє інвестиції здебільшого як джерело підтримки, завдяки якому можна досить непогано існувати навіть в умовах нестабільної та нерозвинутої економіки. Довгі гроші завжди згадують у контексті оновлення існуючої матеріально-технічної бази та оснащення підприємств, примноження обсягів виробництва та відкриття нових робочих місць, опанування нових видів виробничої діяльності. Але при цьому дуже рідко говорять про перспективність фінансування подібних проектів.

Проте у довгостроковому плані такі проекти часто виглядають безнадійними: «проївши» капіталовкладення та віддавши нажитий борг, ми залишаємося із прибутком, ледь достатнім для підтримання самоокупності. Причиною тому – наше бажання жити за готовими та простими моделями, що забезпечують бізнесу швидкі і гарантовані прибутки, а державі – виживання в умовах економічної нестабільності.

Звісно, важко відмовитися від політики виживання, коли обсяги реальних чи потенційно доступних коштів для підтримання життєдіяльності економіки держави обмежені структурними, кон’юнктурними та макроекономічними показниками. Державне управління у переважній більшості випадків відштовхується від поточних можливостей та потреб, а не всебічно обґрунтованої стратегії соціально-економічного розвитку. Це не дозволяє нам ставати конкурентною та інвестиційно привабливою економікою, що, своєю чергою, не дозволяє сподіватися на приріст фінансування та подальший розвиток.

Слід визнати – попри всі приводи для критики сьогоднішня влада чудово розуміє це і злагоджено береться до комплексного планування, побудови стратегічних концепцій і конкретних програм економічних перетворень, необхідних нам для виходу на якісно новий рівень. На цьому фоні залучення внутрішніх та зовнішніх інвестицій у економіку є не просто важливим, а життєво необхідним елементом діяльності уряду та інших уповноважених структур – держава просто не здатна самостійно фінансувати реформи заявленого масштабу, та це й не виглядає доцільним, оскільки однією зі складових намічених перетворень є тотальна дерегуляція.

Амбітні цілі, що ставить перед собою влада у рамках інвестиційної реформи, - радикальне покращення інвестиційного клімату у державі, формування системи якісних та привабливих інвестпроектів за найвищими світовими стандартами, покликані не тільки стати запорукою економічної стабільності в Україні, а й забезпечити їй тривалий розвиток за рахунок реалізації природного, геополітичного, ресурсно-технологічного, людського потенціалу. На створене для впровадження реформи Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами покладено відповідальність за основні напрямки перетворень у сфері: включення українських проектів у світові інвестиційні ринки, полегшення умов діяльності інвесторів в Україні, створення ефективних механізмів державно-приватного партнерства, провадження скоординованої інформаційної кампанії для підвищення рівня інвестиційної привабливості держави, формування необхідної правової бази.

Проте у цьому переліку бракує однієї важливої складової: упорядкування та розвитку внутрішнього споживчого ринку, без якої усі потуги змінити економічну ситуацію на краще виявляться якщо не марними, то малоефективними. Що більшим є внутрішній ринок, то меншим є вплив зовнішніх факторів на економічну стабільність в державі.

Політична воля до розвитку повноцінного ринку в Україні засвідчена ще десятиліття тому, у посланні Президента до ВР «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році». Тодішній глава держави Л.Кучма говорив про актуальність для України «концентрації зусиль на стимуляції випереджаючого розвитку національного ринку» як «визначального напрямку політики економічного зростання». Більш ніж слушне твердження, що постало за результатами перших десяти років незалежного державного управління, протягом наступних десяти залишалося лише декларацією. Конкретних заходів із втілення даного положення в життя та його результатів нам не довелося побачити із цілком очевидних причин: зміна влади в Україні щораз веде до переорієнтації державного вектору та національних пріоритетів відповідно до тих чи інших політичних (а то й особистих) інтересів.

Так само гаслом залишився справедливий заклик «Купуй українське!» часів президентства В.Ющенка, оскільки не спирався на жодні фундаментальні кроки із боку держуправління та жодним чином не обґрунтовувався перед «середнім» українцем із його виправдано прагматичним підходом до життя. Однак переорієнтування споживчого попиту на внутрішній ринок залишається імперативною умовою економічного розвитку України, її інтеграції у світові ринки та укріплення позицій на них. Декларації про наміри, рівно як і апеляції до національних почуттів українців, не можуть замінити конкретних заходів зі стимуляції внутрішнього попиту.

«Вмовити» чи «змусити» споживача купувати українське за умови, коли структура внутрішнього ринку ні якісно, ні кількісно не відповідає структурі попиту, у довгостроковій перспективі практично неможливо. Якщо китайські шкарпетки залишатимуться дешевшими, а японські електронні девайси – якіснішими за українські, то вони й надалі прямуватимуть через усю півкулю на наш внутрішній ринок. І якщо вітчизняні шкарпетки час від часу таки доводиться зустрічати на ринку, то вітчизняна електроніка – не більше, ніж виплід фантазії щиро патріотичного мрійника.

Тому першочергове завдання сучасної управлінської верхівки – привести товарну, галузеву, регіональну структуру внутрішнього ринку у відповідність до вимог попиту, підняти планку якості для українського виробника на світовий рівень, забезпечити ринок ефективною інформаційною, маркетинговою, сервісною інфраструктурою, розвивати сегмент інноваційних технологій у двох напрямках: раціоналізації, екологізації функціонуючих виробництв товарів і послуг, та впровадження якісно нових виробничих потужностей, здатних випереджати внутрішній попит і розширювати представництво України на зовнішніх ринках.

Звісно ж, якщо новий рік не принесе нам чергових політичних змін, а з ними – нових пріоритетів та цілей. Наша коротка новітня історія бачила багато обнадійливих початків, та вкрай мало – виправданих надій.