Протести, що стали свободою без відповідальності

 - За що стоїте? - запитую у хлопців, що мають написи «Національний корпус» на футболках. Або просто мовчать, або посилають на сайт почитати «Національний маніфест». Такі непевні відповіді супроводжуються клубами диму, що огортає вулицю Грушевського, і стуком палиць по металевих бочках. 

Хтось зі сцени кричить: «Арешт Добкіну!».

 Наступний спікер з надривом у голосі розказує про важливість зняття депутатської недоторканності з усіх депутатів. 

Біля тротуару стоїть купка медиків та авто швидкої допомоги, сирена якої невблаганно, до свисту у вухах, нагадує про... медичну реформу. 

Народний депутат сходить зі сцени, і його, як месію, оточують позбавлені пільг і доплат до пенсії ветерани силових структур. Говорить він те, що хочуть чути ці люди. Червона краватка, піт на лисині, круте слівце, щоб бути ближчим до народу, праведні заклики на камеру – і подалі від балагану, під «купол»! А ті, хто лишилися, навіть гадки не мали, як їх зараз використали. 

Підходжу до колег-освітян, які теж прийшли правди шукати на площу Конституції. Цікавлюсь, проти чого вийшли, чого конкретно вимагають? 

Чую про те, що законопроект «Про освіту», який має розглядатися у другому читанні – це «експерименти над дітьми», «закон-декларація», «хай влада виконає чинний закон», «реформа освіти - це, в першу чергу, реформа оплати праці», «ми захищаємо конституційні права освітян!», «10% ВВП - для освітньої галузі!». Намагалася вивести на позитивне мислення. Запитувала, невже аж такий недосконалий новий законопроект, просила назвати його позитивні імпульси для освітньої галузі. Не вийшло – «ми проти, бо ми проти». 

Взагалі-то, це - інтелігенція, яка би мала аналізувати, мислити прогресивно, шукати і пропонувати конструктивні рішення. Але натомість – сліпий протест у товаристві цілого букету політичних рухів і субкультур. 

Що це? Психологія натовпу? 

Тоді цілком логічно, що натовп мав би вождя. Але такого не спостерігалося.

 Усе це нагадувало броунівський рух під різними прапорами, серед яких – кілька політичних партій. 

Здається, атоми нашої свободи не мають напряму. 

Горизонтальні зв'язки нашої активної громадськості дуже слабкі і контрольовані рамками закордонних ґрантів. 

Ми «зазираємо в рота» народному депутатові і не бачимо, де повинні взяти відповідальність на себе. 

Ми чекаємо, просимо, закликаємо, напускаємо диму, і самі в ньому задихаємося, не розуміючи, за що. 

Ми голодні, невмотивовані, ошукані, зневірені. 

Ми не здатні в такому стані творити, продукувати щось нове, пропонувати конструктивне, діяти, беручи відповідальність на себе.

Наше alter ego здатне хіба-що закрутити нас у бездумний броунівський рух, після якого залишаться гори сміття у Маріїнському парку. 

Насправді для України час «довільного майданування» минув. Кожен протест має супроводжувати конструктивна пропозиція – своє бачення реформ, конкретика, що працює на розвиток країни. Не вимагати від інших того, на що нездатні самі, а формулювати новий порядок денний і брати на себе посильну частину відповідальності за країну. 

Іншого шляху для побудови держави нема.