Коли Захід нарешті зрозуміє, що Україна – не росія?

15 червня відбулася чергова зустріч «Рамштайн - 3» за участю майже 50 міністрів оборони різних країн світу - партнерів України. Міністр оборони США Ллойд Дж. Остін III та генерал армії Марк Міллі заявили, що продовжують підтримувати Україну, оскільки під загрозою опинився весь світовий порядок. Захист України – це захист усього світу. Протягом наступних двох днів в Києві побували лідери Німеччини, Франції, Італії та Великобританії. Усі вони продовжують заявляти про повну підтримку України в обороні проти росії та у визволенні своїх територій. Але чи відчуває це Україна? 

Сьогодні вже відомий факт, що знаючи про плани путіна про повномасштабне вторгнення в Україну наші західні партнери зайняли виключно позицію очікування та спостереження. Захід не планував брати на себе роль повноцінного союзника України. Питання передачі нам важкої зброї та техніки взагалі не стояло на порядку денному, нас готували до окупації та партизанщини. Цьому є певне пояснення. 

США вже має негативний досвід підтримки держав поза НАТО. Минулого року американці отримали серйозний провал в Афганістані. Хоч значна афганська армія була озброєна передовою технікою НАТО, але війну проти "Талібану", озброєному стрілецькою зброєю програла за лічені тижні та майже без бою. А американська зброя та техніка дісталась терористам, з якими, до речі, не соромиться "контактувати" наш північний сусід - агресор..  

Європа, була в очікуванні швидкого фіналу «спецоперації» та повномасштабного захоплення росією України, адже залякана путінським режимом та некерованістю кремля. Захід дивився перелякано на те, як нас фізично знищують та дипломатично спонукав путіна зупинитися, нас - подумати та здатися. Хоча, ні, не здатися. Просто повернутися, в історичне минуле «советского соціалістичного режиму». Ми ж звідти, так? 

Так, але Захід помилився, бо зовсім не розуміється на Україні.  

Більше ніж сто днів війни не дали можливість Заходу визначитися із стратегією реакції на російську агресію. Загниваючий кремлівський режим авторитарної клептократії з пожиттєвим президентом у бункері залякав увесь світ. Сьогодні ми є свідками боротьби російського олігархату з цінностями всієї світової демократичної цивілізації.  

Тож чи переможе кремлівський тоталітарний режим шляхом залякування світу ядерною війною?  

У певному сенсі ситуація виглядає так, що недостатніми та повільними поставками зброї західні партнери намагалися змусити Президента Володимира Зеленського до переговорів з путіним на його умовах та до поступок територіями. 

Амбасадорами цього процесу виступали наші давні "колеги" по Нормандському процесу: Франція та Німеччина. Проте така риторика була притаманна й для Адміністрації Байдена, який скоріше за все, особисто зайняв позицію з примирення путіна зі світом. В США до сих пір залишаються актуальними побоювання "ескалації". 

Франція ж звикла складати зброю й піднімати білий прапор в будь-якій незрозумілій ситуації й вважає, що такий "вихід" обійдеться Європі меншими жертвами.  

Німеччина, здається, відчуває якусь вину перед росіянами через Другу світову війну, не задумуючись над тим, що найбільше в ті часи постраждала саме Україна.   

Україна належить до числа країн, які здійснили найбільший внесок у перемогу над нацизмом. 

Ми понесли десятків мільйонів людських втрат та величезних збитків, а соціалістичні експерименти "совєтського" режиму калічили цілі покоління українців.  

Варто сказати, що нам десятиріччями насаджували радянську  історію та ототожнювали Вітчизняну війну із Другою світовою.  

Режим російсько-радянського соціалізму нещадно ламав нашу ментальність та самоідентичність. Ми жили через призму викривлених історичних фактів та через викривлене розуміння нашої ролі в них. 

Але українській нації завжди була притаманна висока національна ідентичність та особлива культура. 

Путінська війна зупинила історичну деформацію нації, поклала край ілюзіям окремих громадян щодо того, «харашо було при союзі, бо все було». Але радянської України більше бути не може.  

Через війну та великі жертви ми знайшли шлях до себе, ми самоідентифікувалися, почали себе поважати.  

Тепер вже всьому світу відомо, що Україна - це не росія. У нас було радянське минуле, але наше теперішнє інше, а вектор майбутнього визначається зараз - це свобода, незалежність, самоідентичність.

Олена Линник,

керуючий партнер Gryphon Group, юрист, аудитор